21 березня виповнилося 78 років від дня смерті письменниці Ольги Кобилянської (1863-1942).

День пам’яті класика української літератури, чиє ім’я поряд з іменами Лесі Українки, Наталії Кобринської, Софії Окуневської, Августи Кохановської – плеяди українок, котрі є гордістю української культури і науки. Вони – яскраві, надзвичайно талановиті та цілеспрямовані, стояли біля витоків феміністичного руху, доводячи, що жінка нічим не згірша за чоловіка у будь-якій професії. Ольга Кобилянська починала писати свої перші твори німецькою, але під впливом Софії Окуневської-Морачевської (перша жінка-лікар Австро-Угорщини) перейшла на українську. Німецький вплив видно чи не в усіх подальших творах Кобилянської. Її проза надзвичайно експресивна, потужна, але в ній майже немає «води», «порожнин», від яких текст просідає, робиться крихким. Кобилянська писала так, як би хотіли, мабуть, писати чимало тогочасних українських письменників-чоловіків, але не могли, не вміли. Рівним їй був хіба що Стефаник – геній української новели. До речі, і Кобилянська, і Стефаник, чудово розуміли якість таланту один одного й спілкувалися на рівних. Їхні листи читаються як запаморочливий любовний роман – сплав чуттєвості на межі еротизму, проза найвищого ґатунку. Осип Маковей (при всіх його талантах) – кохання чи не всього життя Кобилянської, був як письменник на голову нижчий за Ольгу Юліанівну. Звісно, він не міг не відчувати цього, тому це, власне, і стало однією з причин того, чому на освічення Кобилянської він сказав «ні» й узяв шлюб з іншою…

У 2-му числі «Буковинського журналу», що побачить світ у травні-червні 2020 р. підготував до друку унікальне дослідження відомий письменник, заслужений працівник культури України, завідувач відділу літературно-меморіального музею Ольги Кобилянської Володимир Вознюк. Подаємо окремі фрагменти його публікації.

Особливості взаємин Лесі Українки й Ольги Кобилянської, де автор Володимир Вознюк, зокрема, зазначає: «Листопад 2013 року був ознаменований 150-літнім ювілеєм Ольги Кобилянської, а в лютому 2021 року виповнюється 150-річчя від дня народження Лесі Українки. Про дружні та творчі взаємини цих унікальних письменниць мовилося у численних літературознавчих дослідженнях, з поміж котрих вагомі хоча б такі: Панчук Ельпідефор. Леся Українка і Ольга Кобилянська /Вільна Буковина. – 1941. – №2. – С. 114; Сімович Василь. Леся Українка на Буковині // Спогади про Лесю Українку. – К., 1963. – С. 183-210; Погребенник Федір. Зв’язки Лесі Українки з Буковиною // Леся Українка. Публікації. Статті. Дослідження. – К., 1960. – С. 294-310; Вітошинська Ольга. Творчі взаємини Ольги Кобилянської з Лесею Українкою // Збірник на пошану Ольги Кобилянської. – Мюнхен, 1991.- С. 39-55. Вів про це мову також я у розділі «Леся Українка і Буковина», що увійшов до моєї книжки «До джерел культури Буковини. Книга перша» (Чернівці, Рута, 2002, С. 66-124). Грунтовно висвітлена тема і в експозиції Чернівецького літературно-меморіального музею О. Кобилянської, усіх, хто бажає, можуть прослухати тематичну екскурсію.

Музейна експозиція спонукала пані Ольгу з Горлівки, котра побувала в нашому науково-освітньому закладі наприкінці грудня минулого року, за її словами, глибинніше вивчати життя і творчість як Ольги Кобилянської, так і Лесі Українки. У листі до працівників музею від 21 січня 2020, зокрема, вона повідомляє, що її спантеличило твердження у книзі Соломії Павличко «Дискурс модернізму в українській літературі» (Київ., 1997., с. 83-84): «Перші листи, написані в типовій для Лесі Українки гострій манері, присвячувалися літературним справам і подіям. Ця манера різко змінилася після їхньої зустрічі 1901 року у Карпатах. Тоді діловий і дружній тон став емоційним, що контрастувало з попередніми листами Лесі Українки до О. Кобилянської, не кажучи вже про листи до інших кореспондентів. Тоді ж з’явилася езотерична, своєрідна мова, яка змушує говорити про ці листи як про один із найзагадковіших її творів.

Сексуальна анархія, або відхід від традиційної сексуальності, приводить до анархії текстуальної. Всі листи написані не від першої, а від третьої особи й виключно в чоловічому роді. Чоловічий рід пов’язаний передовсім із граматичною формою тих імен, якими називали себе кореспонденти: «хтось» і «хтось» або «хтось білий» (Леся Українка) і «хтось чорненький» (Ольга Кобилянська).

Третя особа й загальний стиль замасковувавали дуже сміливі заяви та пасажі. Наприклад, фразою «хтось когось любить», що є парафразом «я тебе люблю»,  закінчуються майже всі листи. Не менш часто вживається й інше кліше-звертання: «Liebe, liebste Wunderblume [Люба, найлюбіша найпрекрасніша квітко. – В.В.]!» (9, 83-84).

Завершуючи свій лист, пані Ольга пропонує зреагувати аргументованою відповіддю на, як їй видається, псевдовимисел у книжці С. Павличко. Що ж, можна відповісти аргументовано, проте, як відомо, та авторка уже в потойбічному світі. Вчинив так, зрештою, у названій книжчі «До джерел культури Буковини». Хоча доводиться прикро константувати, що на початку ХХІ століття ми, українці, незрідка відчуваємо себе хуторянами: через мізерні тиражі публікацій не відаємо про доробки найближчих сусідів, себто чернівчани  не зрідка нічого не відають про публікації в інших містах України. Отже, відчуваю потребу наново висвітлити епістолярну спадщину О. Кобилянської та Лесі Українки, звернувши увагу на особливості, на окремі моменти, що спонукали до них. Доводиться вести мову, не забуваючи про приказку-застереження: «Якщо свічку не світив, нема про що говорити»…

А завершує свої аргументовані, послідовні, вражаючі дослідження Володимир Вознюк такими висновками: «На жаль, “сучасні інтерпретатори” занадто вільно маніпулюють і датами, і фактами. С. Павличко, приміром, ведучи мову про манеру листування письменниць, констатує: “Ця манера різко змінилася після їхньої зустрічі 1901 р. в Карпатах” (9, 8). Але ж зустрічалися вони і 1899 року в Гадячі, і 1901 року в Чернівцях, а в Карпатах, у Кімполунзі, як сказано вже, О. Кобилянська була разом з Лесею Українкою лише кілька днів, після чого, повернувшись до Чернівців, і написала отого листа О. Маковеєві, де повела конкретну мову про їхнє одруження. Знали про негативну відповідь О. Маковея троє осіб – він, О. Кобилянська та Леся Українка. Подруги листи писали на поштових картках-відкритках, вони значно швидше доходили до адресата, ніж листи в конвертах. Відповідною, аби хтось випадковий не зрозумів усього змісту, і була манера листування. О. Кобилянська надзвичайно гостро переживала своє нерозділене кохання. Цим  щиро, як ми переконалися, переймалася її подруга».

О. Бузина, використавши в статті «Была ли Леся Украинка лесбиянкой», по сути, трактування Ю. Ключа та С. Павличко, в наступній «С Лесей на остров Лесбос, с Франко в бордель и дурдом» («Киевские ведомости», 1998,  23 травня, с. 18), реагуючи на нищівну критику з приводу попередньої публікації, зізнавався: «Я понял, что обязан увидеть подлинники этих писем. Оформление разрешения в Институте литературы заняло считанные минуты. И через полчаса я уже сидел в архиве в двух шагах от памятника Леси Украинки, убедившись, что живу хоть и в не готовой   к обсуждению, но все же довольно свободной стране.

Первое же послание к Ольге из Кимполунга (Буковина) от 6 июня 1901 года объяснило, почему Леся решила прибегнуть к полушифру. В нем она извиняется, что пишет нормальное письмо в конверте, а не карточку, доходившую быстрее, и просит, чтобы «хтось» часто писал именно карточки: «То буде чіча-ляля». Следующее обращение было уже на карточке-аналоге с современной открытки, только без рисунка. С лицевой стороны (там, где теперь картинка) на ней писался адрес, а на обороте совершенно открыто текст – любой почтовый служащий прочтет! Ну, могли ли они писать напрямую в первом лице? Конечно нет! Выигрывая в скорости, пришлось прибегнуть к намекам. Необходимость пользоваться почтовыми карточками и определила скрытный стиль всей переписки. Добавлю, что «особый» тон Леся допускает только по отношению к Ольге. И что все письма Ольги к себе она неизменно уничтожает.

Прекрасно! Але ж чому не спромігся він з’ясувати, що не зберегла Леся Українка й велику кількість інших листів? Якби захотів, то з’ясував би й чого вони переважно стосувалися. А навіщо? Таким «дослідникам» треба лише підганяти факти і докази під задуману систему.

Навмисне нехтування літературознавчими матеріалами і наукове невігластво Ю. Ключа підкреслює і таке його твердження в статті: «Після заміжжя припиняється листування Лесі з Кобилянською. Хвороби, які дедалі дужче залізними лещатами стискали нещасну жінку, невдоволення Климента Квітки (який, безперечно, знав про їхні стосунки) тільки сприяли цьому». Та ж листувалися вони, загальновідомо, майже до останніх днів життя Лесі Українки. А О. Кобилянська, коли довідалася про їхній шлюб, в листі до своєї подруги від 22 грудня 1908 року писала: «Не знає він [тобто «хтось чорненький» – О. Кобилянська. – В. В.], чи хтось любенький одержав від нього карту, котру вислав він біленькому хтосічкові, довідавшись, що він злучився з паном Квіткою. Се комусь чорненькому так страшне подобалось, і він був такий гордий на когось біленького, що той поставив своїм вчинком правдивій любові такий монумент, що був би не  знає, що зробив» (6, 601–602).

Отже, якомусь Ю. Ключу, редакції журналу «Лель», О. Бузині, а може, і ще комусь, нам невідомому, вкотре забаглося потривожити світлі імена українського народу, кинути тінь на взаємини двох письменниць, їхню дружбу, яка була і залишиться зразком вірності, взаєморозуміння, безкорисливості не для одного покоління наших співвітчизників.

Проаналізовані матеріали дають підстави для однозначного висновку: надзвичайно цікавими, щирими були стосунки Лесі Українки з О. Кобилянською. Велика поетеса любила цей куточок України, наші земляки відповідали їй взаємністю. Її відвідини Буковини, зв’язки з нею залишили глибокий слід в культурі українського народу».

ПОВНІСТЮ ПРОЧИТАТИ ДОСЛІДЖЕННЯ МОЖНА НА СТОРІНКАХ «БУКОВИНСЬКОГО ЖУРНАЛУ», ПЕРЕДПЛАТИВШИ ЙОГО ЗА АДРЕСОЮ: М. ЧЕРНІВЦІ, ВУЛ. МАЯКОВСЬКОГО, 40/1 (меморіальний музей В. Івасюка) ЧИ ВУЛ. ГОЛОВНА, 41 (тел. 037-22-55-08-89, 037-22-52-00-74, МОБ. ТЕЛ. 050-876-04-57).

Підготував Мирослав ЛАЗАРУК

 

Leave a Reply

Your email address will not be published.