Астаф’єв Олександр. Горіхові револьвери. Лірика. – К.: Логос. 2018. – 446 с.

В одному з інтерв’ю він уже говорив, що йому нерідко перепадає слава відомого письменника, а дехто дивується російському звучанню прізвища українського поета… Власне, ми б не починали своїх нотаток з такої констатації, якби не одне, але дуже вагоме «але».
Наші будні, як не прикро, складаються так, що не завжди вдається перечитати книжку, яку дуже хочеться взяти в руки. І все тому, що в нашій державі уже давненько кульгає на дві ноги розповсюдження видань. Якщо усе було б не так, то напевно, читачі знали б, що «російськість» пана Олександра є вимушеною. Він народився у Хабаровському краї Росії, як плід кохання покараного сталінщиною росіянина і українки лемківського походження, яку безжальні вітри долі закинули на Тернопілля. Очевидно, вони були б обізнаними і з тим, що соціальне походження довгі роки переслідувало його. Та слава Богу, він не скорився. Став доктором філологічних наук, відомим поетом, перекладачем та літературознавцем, який постійно приходить до поціновувачів красного письменства з новими книжками.
Та, либонь, уже досить блукати біографічним. Хоч згадуємо про життєписні віхи буднів, але вони для нас — не важливіші за книжку. «Горіхові револьвери» приваблюють справжністю слова. Себто істинністю, через яку забуваєш про прикрощі нашого абераційного плину часу.
Отже, бентежність слова? «У синій дзвін небес ворона б’є, і над травою кружляють оси». «Та варто лиш зійти в глибінь душі: І там уже підсніжники цвітуть». «І море ніжне — ніби клумба квітів, і клумба квітів — кольорове море». (Вдатності можна множити, бо їх у книжці вистачає. Ми просто процитували те, що втрапило на очі. І до цієї «невибагливості» з нашого боку змусили чарівність слова та переплетення мотивів.)
Усвідомлюємо, що натяк на останнє має у собі непростість. І все ж візьмемо на себе сміливість виокреслити з них хоча б деякі поетичні мелодії. Почнемо з твердження, що у поезії киянина з тернопільським корінням панує оспівування абсурду та екзистенції. Точніше, з багатьох віршів видно, що автор переступив їхній поріг, натужно крокуючи до смислового прозріння. «Усі роки ти не до смерті біг, до таїни життя в світах суміжних», «Я в полі сплю, а поле сну мойого сьогодні ширше за глибінь небес», «Дощами пише небо мир горішній, до всіх нас прикипаючи очима». (Хіба рядки з віршів не свідчать про справедливість нашого спостереження?)
Та, очевидно, після висловлювання цих міркувань дехто продовжуватиме говорити про певну загальниковість суджень. Не будемо сперечатися, а спробуємо реабілітувати себе конкретикою. Й наголосимо, що для себе універсальність мислення автора знакуємо доторком до мотиву космосу та хаосу. Не новий він у літературі, не новий. Але важливішим є не це, а вияв творчого індивідуалізму. Адже саме він супроводжує поета. «За ним прийде сіяння, що над віком запалить велич божого чола», «Я перший в космос цей ступлю ногою, повірити б, лише своїм очам», «Безодня відкривається натомість, в яку не всі заглянути змогли»… І цікаво, що до збагнення цих символів щоденності пан Олександр впевнено крокує через розуміння законів руху та статики. Безумовно: він виходить з того, що безсилий хоч щось змінити у цьому колообігу, але кожна людина має зоставити барву свого існування… «І наша доля схожа до світил, бездонної для ока перспективи», «…навпаки, пекло його буття, як його читати у тумані?», «Розмотується в мене на очах клубок минулих днів і днів майбутніх». Поєднання космосу і хаосу часонурту, статики та руху у вимірах повсякденності? Кожен сам може висновковувати.
Мабуть, ми будемо недалекими від істини, якщо ствердимо присутність у творах мелодії життя і смерті. Згодні, звісно, з тим, що якісь щемливі нотки печальності продиктовані віковим фактором. Так би мовити, бачимо вплив індивідуалізму. Але для лірики Олександра Астаф’єва він особливістю відзначається. Мотив антиподності цих понять був і в першій книжці «Листвяний дзвін», котра побачила світ майже 40 років тому. Але тепер поет є ощадливішим у слововираженнях. «Не вистачить на світі відер, Щоб перейти води межу», «Щезання кожне — це предтеча яви і кожна ява теж немов остання». Та забуваєш про вплив літ, коли перед усіма постають чарівні плоди думання хоча б у вигляді процитованого. Хіба не захопишся тим, як віршник описує почуття щастя і горя, початку і кінця, сімейні цінності і самотність у всіх іпостасях. «…І горизонт життя мого похилий стихії рвуть підступні і лихі», «То слушним є закон буття: смерть і народження тотожні», «А що уже казати тут про смертних, про тих, кого спровадив тлінний світ до берегів, у вічність розпростертих, де можна увійти в душі своєї міт».
Варто сказати і про версифікаторське тлумачення причетності і відчуження, любов і ненависть. Звісно, з врахуванням особливостей людської історії. Особливо помітно це тоді, коли поет оспівує материнство, уявою мандрує у дитинство, юність, зрілість і старість. Тут очевидно виникне спокуса ототожнити ліричного героя з поетом. Тим паче, що версифікатор відштовхується від власних починань. Та не варто, на наш погляд, вдаватися до такого зіставлення. Бо поет через собість простує до обширів узагальнення.
Розмова про творче осмислення мотиву життя і смерті має ще одне відгалуження. Коли проаналізувати книжку, то стає зрозумілим, що віршар не оминає теми миру та війни. Протиставлення має закономірність, бо таким воно існує у поетиці. Та є ще й інша очевидність. У виданні знаходимо чимало віршів, «народжених» російсько-українською війною. Данина моді? То, чесно кажучи, нас не цікавлять спонукальні моменти, бо на передній план ставимо якість осмислення теми. А тут віршівництво Олександра Астаф’єва тішить душі. «Висять на гривах яворів порохового диму клапті», «це за відбитком своїм грають дула в блакиті. В очі дивляться їм квіти, сонцем надпиті», «та Богові — в душі народній жити, вона ж бо для снарядів недосяжна і жодним ворогам не запродажна». Як не парадоксально, а тема російсько-української війни підтверджує генне походження теми. Ні, це не є прикладом української войовничості. Радше риси є ствердженням того, що ми нікому не віддамо успадкованого.
Ви уже, напевно, помітили, що для підтвердження думок, які висловлені у попередніх абзацах, здебільшого використано цитати з явними ознаками метафоричності, порівняльності та образності. Та це було лише підступом до виражальності буквосполучень. Тепер настала пора деталізувати тему, яка має дуже індивідуальне забарвлення, але проектується на загальне тло.
Очевидно, варто акцентувати, що книжка є густонаселеною, якщо мати на увазі дерева і квіти, звірі й птахи, зорі й небесні світила. «Чого мені натішитися годі зеленими очима лип і кленів». «Принесе джерело у долонях води з трав’яних веремій, щоб досхочу напився сонях і вимилося сонце у ній. «Як образ бога молодого вже сходить місяць молодий».
Приваблює й метафорична гра. «Сад своє лице закрив плащем», «Скине сорочку останню десь біля річки явір», «Зелені водорості у воді вже мочать ноги свої волохаті», «В саду об поли вдарив вітер», «Нині сонце ще довго у вусі буде носити рояль», «Ми на хмарі копали криницю». Гарні метафори, правда? Та вони не зачарували б наше сприйняття без своєї органічності у контексті творів.
Як і порівняння. «Сухе дерево, як розп’яття нахилилося над водою», «І дорога, як звір у шкірі каміння», «І промінь сонця, ніби погляд божий», «Ти оплела мене сотнею рук, як молода виноградна лоза», «Моя душа, немов скляна струна». А ще ж маємо «вино небес», «сім’ю вогнів», «траву волосся», «сіль забуття», «струну душі», «обруч сонця»…
Мова про виражальний ряд має ще два аспекти: ідіоматичний та афористичний. Про тяжіння версифікатора до стійких словосполучень можуть свідчити вдатності. «Чому велике сонце, як химеру, несуть, куди Макар телят не пас», «Давно не бачив смаленого вовка», «як мокра курка ходить дощ». Чи не через них чарівнішають умовиводи з подобизною афоризмів?
…Ці нотатки — лише наші враження. На повноту не претендуємо. Бо чи не щодня у наших головах більшатиме міркувань. Впевнені, що вони переслідуватимуть читачів після прочитання цієї книжки. Й вони, як і ми, цікавитимуться, чи ще порадує автор «Горіхових револьверів»? Бо рвуться до літературної справжності, яка тут є.

Богдан МЕЛЬНИЧУК,
Ігор ФАРИНА.

Leave a Reply

Your email address will not be published.