Серія “Третє тисячоліття: українська поезія”)

Якби до поетичної серії підбирався епіграф, запропонувала б слова її послідовного координатора, вимогливого редактора і головного призвідника, аби серія щороку поповнювалася новим томиком. Йдеться про рядки поета і прозаїка із Чернівців Мирослава Лазарука:  «Ми всі постали з вільної любови, /Яка у нас, у насиках, у … скрізь». Спільний проект видавничого дому «Букрек», видавництва «Друк Арт» і міжнародного благодійного фонду «Україна 3000» презентує українозацікавленому та україночитальному світу авторів народжених і знаних або, навпаки, зниклих ще в попередньому столітті. Їхні воля і любов формувалися (а для декого – вбивалися) у тому часі. У третьому тисячолітті більшості із них жилося-писалося. Про декого забувалося чи й зовсім мало зналося у колі навкололітературному і фахово-читацькому.

Повість-спогад Мирослава Лазарука «Забуті письмена», присвячена життю і творчості одного з авторів згаданої серії Ігоря Римарука, розкриває буденні подробиці, як із приятельського спілкування народилася ідея саме такої бібліотеки із «нас, насиків» (більшість причетних уже римуйте зі словом «класиків»). Мирослав Лазарук пише: «Якось відпочивали в Леоніда Талалая «на острові», як ми називали його дачу серед Дніпра, стариць і невеличких озерець, що полишалися після втечі в русло великої Ріки, тобто на тій дуже скромній Леонідовій дачі, куди він переселився з центру Києва на постійне місце проживання… Після читання віршів до мене звернувся Василь Герасим’юк, і то достатньо наполегливо:

– Мирославе, а ти що, не можеш щось придумати, щоби еліта, біля якої ти інколи крутишся, видала Леонідові Миколайовичу товсту книжку поезій…

– Тебе послухати, Василю, то я з тою елітою обідаю й вечеряю через день! Зронити десь слово чи два, звичайно, можна, але хто дасть гарантію, що так і станеться.

– А ти спробуй простіше! Раптом щось вийде.

Мені справді вдалося переговорити з тими, хто має виходи на еліту й домовитися про вихід книжки Талалая «Безпритульна течія»… Всім, як мовиться, не допоможеш. Але прагнути треба. Тому й запропонував започаткувати серію «Третє тисячоліття: українська поезія». Погодився підтримати її морально Міжнародний благодійний фонд «Україна 3000»…  Наступною стала книжка Ігоря Римарука, яку спершу хотіли назвати «Останні вірші». Саме завдяки втручанням Герасим’юка поміняли назву на «Божественний вітер».

Окрім них, вийшли збірки таких поетів: Анатолія Кичинського «Небажаний свідок», Василя Герасим’юка «Кров і легіт», Інги Кейван «Тінь базальту. Тіло базальту», Григорія Тименка «На вулиці мертвого сонця», Світлани Кирилюк «Сад земних насолод» і Петра Свенцицького «Блакитні марення».  Київ, Херсон, Чернівці. Поки що така географія. Через 10 років існування серії  автор ідеї цієї поетичної бібліотеки  запропонував читачам і свою збірку. До того ж існує потреба пригадати й інші поетичні збірки Ярослава Ясінського «Логос» з Прикарпаття, буковинця Миколи Рачука «З уламків відбулого», чернівчанки Марини Горбарюк «Книга мовчань».

Мирослав Лазарук «Тилинка й литаври» – одна із трьох книжок, про які говоритиму далі. Талалай, Свенцицький і Лазарук. Згадую авторів за черговістю публікацій їхніх томиків у поетичній серії.

Чи є у них «музична спільність», якщо для Талалая чимало важить всесвітньознана і щоразу драматично-приватна скрипка, для Лазарука –  захована у горах тилинка, а для Свенцицького, що може звучати в Донецьку, крім доступної «путани-гітари» на колінах? Бити в литаври – майже бити лихом об землю. У поетів це іноді виходить, але частіше згаданій трійці сучасників козацькі клейноди-литаври (пригадайте, вони схожі на казани з натягнутою шкірою) поступаються непафосній чаші-кумпанії. Кожну людину, за Біблією, можна сприймати як «скарб у глиняній посудині», тобто хоча ми легко розбиваємося, неначе керамічні глеки,  в нас живе щось справді цінне і вище за повсякденні тілесні потреби.

 

ТИМ, ХТО ДО СЕБЕ НЕ ДОЖИВ

Леонід Талалай (1941, Савинці Харківської області — 2012, Київ)

Леонід Талалай. Безпритульна течія: вибрані поезії. – Чернівці:  Букрек, 2011.  –  312  с.  –  (Серія  «Третє тисячоліття: українська поезія». Випуск 1).

З анотації: «Лауреат  Національної  премії  України  імені  Т. Шевченка, поет Леонід Талалай належить до тієї  когорти  літераторів,  які  не  розміняли свої  таланти на тусовочні паради, тому й не знайдете їхніх збірок у  книгарнях. Крім  того,  правдиве  слово  в  поезії нині  –  велика  рідкість.  Л.  Талалай,  зі своїм  натурфілософським  баченням  нашої  дійсності,  один  із небагатьох, кому  віриш  і  довіряєш  його  словові». І  по-своєму програмні для всієї серії рядки зі «Слова до читача»: «У  нашому  глобалізованому,  інформатизованому, перевантаженому  подіями світі все менше залишається у людини затишних куточків, де вона могла би  побути  наодинці  з  собою,  відчути єднання з Богом, природою, землею. Сьогодні цей «затишок» здатна створити  поезія,  яка  вже  не  одне  тисячоліття втамовує душевні пориви людства».  Для мене вирізняється  тут головне слово, змордоване війною,  –  затишок. Його не вибачає Україні й люто знищує ворог, його втрачають ті, хто стає переселенцями, біженцями. Не до затишку в евакопоїздах, у спортзалах, які стають колективними спальнями десятків дорослих і дітей, у помешканнях, де балансують між істериками жінки з кількох родин – страшенно різні, хоча й формальні родички. Де отой стан повної довіри до світу  листя і трави, снігу й дощу, а вже потім – людей, країн, армій? Можливо, у слові поета, який народився восени трагічного 41 року на Харківщині, де квітень 2022-го страшний і гучний, бо «кров-любов» і «весна-війна» живуть не в словникові штампів або рим, а в буднях кожного, хто на своїй, Богом даній землі.

Передмову до збірки Леоніда Талалая поет Василь Герасим’юк назвав «Скрипка і скрипаль». Це не за зразком запитання студентки до мене, тоді – декламаторки власних текстів у філологічній аудиторії університету: «Ви можете для мене порахувати, скільки разів у ваших віршах використовується образ метелика?» Не збираюся вишукувати й перераховувати «скрипку і скрипаля» у творчості Л. Талалая. На рівні інтуїції можна пояснити її присутність драматизмом світосприйняття автора, бо навіть у троїстих музик цей інструмент частіше плаче, аніж сміється. Але хіба випадково книжку відкриває вірш «Старий скрипаль»?!

До плеча притиснулась і грає.

Хто кому з нас підставля плече?

Я не знаю, скрипко, я не знаю,

Хто до кого під вечірній дзвін

З листопадом серця і колін

Підійшов із відчуттям вини.

Ми з тобою нерозлучна пара –

Порожнеча чорного футляра

Дивиться на нас, як дві труни.

Такий пролог від «недотоптаного поета» (бо справжні поети не бувають підтоптаними). Скажи «бувай» своїй печалі, / Нехай іде під три дощі / Або стоїть, як на причалі, / Одна у сірому плащі.

Як же старому скрипалеві згадується музика дитинства?

«Там пісок іще гарячий / І сліди, яких не змити, / І на соняшнику скаче, / Може, я, а, може, вітер».

Поетові у будь-якому віці (навіть у дитинстві) важливо мати хоча б мінімальний простір для самоти. Талалаю вистачало кількох сходинок рідної хати, щоби «відпочити на колінах дерев’яного порога». Можливо, той поріг був метафізично важливішим, аніж для малого коліна когось зі старших у родині. Той поріг був у нього в Савинцях, залізниця вела звідти на Донбас, а в інший бік – на Харків. Отак батьки та 15-річний Леонід переїхали до шахтарської Горлівки. Там тепер війна, хоча написане Талалаєм у мирні дні: «час гримить, як порожняк, / Над порожнечею Донбасу».

Тихий лірик виростав у країні фальшиво-бравурних оркестрів, мідних труб, а не тендітних скрипок. «І музика з вікна гримить на всю весну». «Гримів оркестр. І рухались колони». Потреба внутрішньої музики наштовхувалася на масу зовнішніх перешкод. На якісь миті рятувала природа: «…жевріюче яблучко висить / Над спокоєм первісного буття. / Думок немає, тільки відчуття / Тепла і світла, радості земної. / І тихо тане музика в мені, / І в небі синім ангел наді мною / Пливе, як я, у золотім човні…» Річка дитинства і  річка дорослих спогадів-зустрічей – Сіверський Донець. «В Дінці відбивається жовтий листок, / І літо, як діти, виходить з Дінця».

Селянський новачок у стаханівській бригаді виставляє свій перший могорич за перший заробіток і жахається від думки: ніщо не зміниться в його житті. Це теж переосмислення на відстані часу, а не просто спогад крізь скло гранчака давно постарілого чоловіка. Терикони, «доміно і шмурдяк. / І ніхто не говорить, що тут щось не так». Наприкінці 80-х почути шахтарські потреби намагалися й у такий спосіб: частина путівок до письменницьких будинків творчості в Коктебелі й Одесі виділялася гірнякам, які там увесь заїзд пиячили.

Про інше застілля у Талалая. «А як і скільки б написали, / коли б той час, той сон, той вік / замовить знов, як замовляли / по сто і «Пісню про рушник»?.. П’ють і вітійствують піїти, / не можуть славу поділити, / один на одного кричать. / Чого кричати? Буде літо, / а потім осінь для курчат… Ховається сонце за пругом, / дорога пірнає в пітьму. / І я, не чекаючи друга, / наповнюю чарку йому… Нам би вийти нарешті з запою / і – на поїзд, що йде напролом, / та зійшов з постаменту наш поїзд / за дві пляшки на металолом».

Самогон, випивка – тло із попереднього століття. «…а присняться гонорари… / Похмелися і забудь». Пояснення заховане глибше, аніж банальна побутована нестриманість у дружбі з чаркою.

30-ті роки ХХ століття. П’яний поет і розстрільна «тройка». Там зоря «благала Трійцю про відстрочку», тобто у третьому тисячоліття з’являється протиставлення сатанинських розстрільних трійок і  вічної християнської Трійці. Втім, у наші дні на берегах Дінця, Дніпра й морів України розквітли торгівля на вірі, запроданство і явище, незнищенне й культивоване на різних щаблях суспільних сходів – «какаяразніца». Торжище у Талалая значно ширше, аніж Бесарабка в Києві чи Барабашовський ринок у Харкові (згадалася картонка з написом чорним маркером «Керч-Барабашово» за склом автобуса в Криму початку нинішнього століття):

Шумить базар, підшитий лисом,

шумить народ, ой, темним лісом,

а в тому лісі, темнім лісі,

де хащі майже непролазні,

той пада в грязь, той лізе в князі,

той на осичині вознісся.

Так закінчувалося одне тисячоліття й починалося інше – при Золотих воротах, спроданих ключах від Софії Київської. «Стає товаром всенький світ». Бо далі у книжці – «адже на світі все те саме / і при вождях, і – торгашах».

Осіннього мінору через край. Читаєш – уже й листопад здається п’яним сусідом.  «В яблука заплакана щока». І зірка кліпає з небес так часто, що ось-ось заплаче. «І підловивши, як на слові, / на спогадах, не відпуска / чиясь сльоза, чиясь рука, / чиєсь освідчення в любові». «Я в тумані світивсь,  / і згорів у тумані, / у туманні, як ми і підленькі роки».

Книжку вибраних поезій Леоніда Талалая «Безпритульна течія» охочі зможуть знайти і прочитати в Інтернеті. Але не відмовлю собі в радості процитувати повністю посвяту тоді ще не ініціаторові серії «Третє тисячоліття: українська поезія», а просто молодшому другу-поету Мирославові Лазаруку:

Удосвіта дощ ущух.

Хтось ходить після дощу

під кронами недалечко.

Хтось ходить і ніби водить

коника за вуздечку.

Ми юшку п’ємо із кружки,

і пахне потрійна юшка

так, що вуж перед нами

облизався двома язиками.

Підсох очерету шерех

і знову жирує жерех:

ударить – і до Трипілля

махає крилом луна,

і поспішає хвиля

нянькою до човна.

Парує важкий пісок.

Завмер Вінграновський збоку,

обережно на поплавок

поклавши косинку ока,

і слухає, як недалечко,

за спиною в нього ходить

хтось, ходить і ніби водить

коника за вуздечку

Ірина МИРОНЕНКО, Харківщина

Leave a Reply

Your email address will not be published.