Зрада, зрадництво, зрадливість – найганебніша та найогидніша риса, якою сатана наділив людину. Це перехід на бік ворога, відмова од своїх переконань і поглядів. Для прикладу спали на думку слова геніального Олександра Довженка: «В тиші клацали затвори. Здавалося, ще мить – і вчиниться така ганьба зрадництва й мерзоти, що її не змити вже нічим повік».

Ми часто задумуємося над долею своєї Вітчизни, правильніше, над недолею її, над нашими вчинками – добрими чи лихими – що простеляють шлях розвитку для неї… І, на превеликий жаль, знаменником у наших невтішних висновках завше сигналізує страшне чудовисько – зрада.
Коли Ісуса запитали про ознаку «закінчення цієї системи», він сказав: «Багато людей… будуть зраджувати… одні одних» (Матв. 24:3, 10). Брак відданості світлій ідеї свободи, рівності свідчить про те, що ми живемо, в час, коли, за словами Павла, люди «не виявлятимуть відданості» і будуть «зрадниками» (2 Тим. 3:1, 2, 4). Зрадництво – чорний бік нашого життя, що займає десь 80 відсотків. Євгена Коновальця, Степена Бандеру, Андрія Мельника, Тараса Бульбу-Боровця, Ярослава Стецька, Романа Шухевича та багатьох інших очільників українського визвольного руху ми зрадили своїми амбітно-нікчемними чварами. Чому ж ми зрадили національно-патріотичним силам на останніх парламентських виборах, а перекинулися так дружно до ворожого блоку “за життя”? Іуди теж навчилися носити хрести. Ці слова належать мудрому Станіславові Єжи ЛЄЦУ.
Мій любий краю, чом твоя земля
Із вірністю вирощувала зраду,
І ворог кожен, що ішов здаля,
Втішався нею на твою загладу?
І хто тобі приніс насіння те,
Що, в ґрунт упавши, пишно забуяло?..
І осквернилось ним усе святе,
І воля заросла — її не стало.
Воно вросло в серця, воно вросло в уми,
Все шириться і глибше уростає.
Чи любий ти між власними людьми?
Самі слова, любові діл немає.
Ось прислужився Ніс — Батурин у крові.
Жах відчаю досяг тебе зненацька.
А Галаган відзначився собі —
І запалала вольниця козацька.
І що не діло — зрада. Що не крок —
То хтось положить камінь на дорогу…
Мій любий краю, ти затих, замовк,
Лиш небу повідав свою тривогу.
Не можуть помиритися сини.
І де їх двоє — шабля там і підступ.
Чужинцю в ноги хиляться вони —
І знов запроданство, і знову відступ.
Ярмо і плач, і роздуми журні
Гнітили плоть твою, гнучку і дужу.
І лиш твої несковані пісні
Всім свідчили про вільнолюбну душу.
Любові хочеш ти, мій краю дорогий,
Любові щирої, щоб всі жили із нею.
Та кожен любить на землі твоїй
То зиск, то славу, то якусь ідею.
Ти нині вільний милістю небес.
Тебе, мій рідний, вже далеко знають.
І світ байдужо дивиться увесь,
Як нівечать тебе і обкрадають.
Хто сито їсть з твоїх багатих піль,
Хто клявсь тобі у вірності й любові —
Доклав тепер небачених зусиль,
Аби напитись ще твоєї крові.
Буяє зрада. Лист її пружний.
Проникла мало не на кожен клаптик…
…Хто краде у безкарності своїй,
Того назвеш, мій любий краю, — зрадник.
Мій любий краю, хочу бачить день,
Коли зів’яне зрада на роздоллі,
Коли почую радісних пісень
Твоїх дітей на українськім полі.
Тобою прийнятим побачить хочу я
Того, Хто нищить бур’яни зрадливі,
Хто сіє приязнь на твоїй землі,
Дає врожай багатий ниві,
Хто вірність зрощує в серцях людських,
Любов’ю повнить до стежок дитячих,
Хто приголубить радий геть усіх
І прояснити всіх незрячих.
О, тільки з Ним, мій краю, із Христом
Собі повернеш і синів, і дочок.
О, як ти збагатієш всім добром!
О, як цвістиме кожен твій куточок!
І зради зерна вже не проростуть,
Хоч буде розсівати їх лукавий.
З Ісусом, краю мій, твоя щаслива путь,
Твій шлях багатий і яскравий.
Так написав луцький поет Василь Мартинюк. Глибочезні слова болю, розпачу та стогону. Але як пише святий апостол Павло до коринтян: «Переслідують нас, але ми не полишені; ми повалені, та не погублені». Святе Письмо вчить ніколи йти в обійми такого гріха як розпач.

Зиновій Бичко, журналіст

Leave a Reply

Your email address will not be published.