“Авторитетну згадку про історію пісні мені пощастило знайти у популярній свого часу в Галичині львівській газеті “Діло” за 17 березня 1916 року. Тут було опубліковано ґрунтовну статтю уродженця Заліщиків, співця Українських Січових Стрільців, композитора й музиканта Михайла Гайворонського “Стрілецькі пісні і труби”. Ось що він написав на цю тему: “Пісня про “Червону калину” прийшла з “Сонця Руїни” В. Пачовського. Її розповсюдив український театр виставою сеї драми у Львові і по інших містах в Галичині. В Горонді (населений пункт на Закарпатті, де у вересні 1914 року стали на постій Українські Січові Стрільці. – Б. М.), співали її найбільше відділи, що прийшли з Чорткова…”

 

  1. Спів у Харкові й 98 років тому 

12 травня 2011 Харків пошановував великого сина України, нашого сучасника – поета і громадського діяча, лауреата Шевченківської премії, багаторічного політв’язня комуністичного режиму Степана Сапеляка. Кількагодинне дійство в Театрі опери й балету, де виступи чергувалися з високохудожніми концертними номерами, закінчилося тим, що зала стоячи підхопила, вслід за професійними артистами, пісню “Ой у лузі червона калина…” І нам, землякам С. Сапеляка, то було особливо приємно: адже до створення цього безсмертного твору прилучився ще один славний db[sltwm sp Тернопілля – Степан Чарнецький.

Ой у лузі червона калина…

Серце якого українця не стрепенеться, почувши ці слова! Пронесені крізь терня заборон та вимушеного забуття вони знову й знову звеселяють душу – s тим, хто й раніше співав цю пісню, і тим, хто пізнає її волелюбно-національний та мистецький чар уперше.

А як народжувалася “Червона калина”?

Авторитетну згадку про історію пісні мені пощастило знайти у популярній свого часу в Галичині львівській газеті “Діло” за 17 березня 1916 року. Тут було опубліковано ґрунтовну статтю уродженця Заліщиків, співця Українських Січових Стрільців, композитора й музиканта Михайла Гайворонського “Стрілецькі пісні і труби”. Ось що він написав на цю тему: “Пісня про “Червону калину” прийшла з “Сонця Руїни” В. Пачовського. Її розповсюдив український театр виставою сеї драми у Львові і по інших містах в Галичині. В Горонді (населений пункт на Закарпатті, де у вересні 1914 року стали на постій Українські Січові Стрільці. – Б. М.), співали її найбільше відділи, що прийшли з Чорткова…”

Отже, М. Гайворонський автора пісні не назвав. Якийсь час він залишався для загалу невідомим. Тим більше, що того ж таки року в тому самому “Ділі” сотник УСС Іван Коссак написав: “Червону калину співав хор театральної дружини під проводом капельника Михайла Коссака в Чорткові в часі походу з нагоди сокільсько-січового здвигу в червні 1914 року. Пісня захопила всіх. Відділи УСС, що творилися в Чорткові, ходили з піснею на вправи, вирушили потім до Стрия, а опісля на Угорщину. В Горонді співала цю пісню моя сотня, від неї перейняли цю пісню інші сотні. Новий зміст, стрілецький витворили самі стрільці протягом двох перших днів побуту в Горонді”.

Що автором слів “Червоної калини” є Степан Чарнецький, почали зазначати, мабуть, після виходу “Співаника УСС” (1918; репринтне видання: Львів, 1990), де зокрема, цю пісню зафіксовано в числі чотирьох гімнів (окрім згаданої: “Ще не вмерла Україна”, “Не пора, не пора”, “Ми гайдамаки”) і дано примітку: “Народна. С. Чарнецький”. У збірнику “Сурма” (Львів, 1922, укладач Роман Купчинський, уродженець с. Розгадів на Зборівщині) зафіксовано, що пісня “записана між стрільцями”. А львівська газета “Новий час” 16 грудня 1933 року опублікувала спогади Степана Чарнецького “Моя мандрівка з Мельпоменою”, де є, зокрема, такі рядки: “Ми стали викінчувати давно вже приготовлювану до вистави драму В. Пачовського “Сонце Руїни”. Автор дав мені свобідну руку скоротити предовгу, протяжну, але прекрасну свою драму. Я це й зробив, обтинаючи її більш як на одну третину та заступаючи пісню “Ой не дивуйтеся та добрії люде” новою піснею “Ой у лузі червона калина”, до котрої мелодію добирав сам, а Михайло Коссак розложив її на дуті деревляні й бляхові інструменти”.

  1. Повернення Степана Чарнецького

Степан Миколайович Чарнецький, відомий свого часу поет, перекладач, журналіст, критик, актор, режисер і театральний діяч, був вихідцем із села Шманьківці на Чортківщині (народився 21 січня 1881 року. Його літературні псевдоніми і криптоніми: Анчар, Хома Брут, Тиберій Горобець, Терентій Капець, Стефан Орлин, Стефан Чар, І. Левицький, Данило Пятка, Терзит, Остап Шандура, Шманківський Ст., Шманьковецький, С. Ч. С. Ч-ий, Ч-й, Ст. Ч. та інші підтверджують високу продуктивність автора. Початкову школу С. Чарнецький закінчив у м. Станіслав (нині Івано-Франківськ). Від 1895 року навчавсь у Львові: в гімназії та інженерній школі; від 1900 – на інженерному (шляхо-будівельному) факультеті Вищої політехнічної школи (нині – національний університет “Львівська політехніка”. Захопився літературою, мистецтвом, театром, зокрема співав у хорі “Основа”, був театральним редактором. У літературних пошуках зійшовся з членами творчого угруповання “Молода муза” і 1908 року видав свою першу збірку поезій “В годині сумерку”. Протягом 1906–1912 років працював у цьому ж місті інженером у земській управі й крайовому відділі. З весни 1913 року до серпня 1914 – режисер і художній керівник театру товариства “Українська Бесіда” (м. Львів), з яким співпрацював і раніше. Із цим колективом гастролював на Тернопільщині, Львівщині, Прикарпатті, поставив спектаклі “Украдене щастя” І. Франка (1907, уперше за позацензурним текетом), “Чорна Пантера і Білий Ведмідь” В. Винниченка, “Дядя Ваня” А. Чехова, переклав для театру п’єсу “Марія Маґдалина” Х.-Ф. Геббеля, лібрето опер “Фауст” Ш. Гуно, “Мадам Батерфляй” Дж. Пуччіні, “Кармен” Ж. Бізе, оперети “Орфей у пеклі” Ж. Оффенбаха.

Під час Першої світової війни С. Чарнецький перебував в австрійській армії, звідки звільнений за станом здоров’я; працював помічником начальника залізної дільниці № 5 Львів–Стрий, Львів–Самбір. Редактор часописів “Український голос” (1915), “Український вістник”, член редколегії журналів “Шляхи” (1915–1917), “Життя і мистецтво”, співпрацював із редакціями газет і журналів “Будяк”, “Воля”, “Діло”. “Громадський голос”, “Літературно-науковий вістник” (тут у 1901 р. почав друкувати свої поезії), “Ілюстрована Україна”, “Міщанське слово”, “Молода Україна”, “Назустріч”, “Новий шлях”, “Руслан”, “Українське слово” та інших, із польськими часописами. Автор збірок поезії “В годині задуми” (1917), “Сумні ідем” (1920), книжок малої прози “Дикий виноград” (1921), “Квіти й бодяче” (1922), а також “Нарису історії українського театру в Галичині” (1934, перевиданий зі скороченнями у збірникові “Вибране” (Л., 1959), де тексти з політичних та інших міркувань надмірно відредаговані), що й донині залишається одним із найповніших джерел інформації про театральне життя краю.

Перебуваючи під постійним впливом Мельпомени, С. Чарнецький став одним із найактивніших рецензентів “Стрілецького театру” – першої в історії українського сценічного мистецтва військової національної театральної трупи. Саме таку назву набув завдяки зміні напрямку своєї роботи єдиний у Галичині український професійний театр товариства “Українська Бесіда”, котрий, як встановила львівська дослідниця О. Бонковська, працював головним чином завдяки підтримці керівництва Коша і Збірної станції УСС у відновленому 1917 року у Львові Науковому товаристві ім. Петра Могили Степан Чарнецький читав цикл лекцій “Над колискою українського театру в Галичині”. Після відновлення в лютому 1918 року діяльності товариства “Український Ювілейний Театр” (створеного у січні 1914-го до 100-річчя від дня народження Т. Шевченка) при “Стрілецькому театрі” була організована художня рада (письменники Михайло Яцків, Сидір Твердохліб і Денис Лукіянович; два останніх – наші земляки), завданням якої було опрацювання пропонованих до постановки п’єс, та драматична школа, в якій викладав і Степан Чарнецький. Саме він першим повністю переклав українською мовою і видав поему класика польської літератури Адама Міцкевича “Кондрат Валленрод”, а твори українських письменників інтерпретував польською. Своєю чергою, деякі поезії С. Чарнецького переклав польською уродженець Бережан Сидір Твердохліб. Від 1920 року С. Чарнецький працював референтом із преси у Львівському маґістраті, а після вересня 1939-го – в бібліотеці АН УРСР (нині – Національна наукова бібліотека ім. В. Стефаника НАН України). Помер 1 жовтня 1944 року у Львові.Окремі тексти С. Чарнецького надруковані в поетичній антології “Акорди” (1903; уклав І. Франко), у збірниках “Молода муза” (К., 1989), “Образки з життя” (Л., 1989), “Розсипані перли. Поети “Молодої музи” (К., 1991) та інших.

У репертуарі згаданого театру товариства “Українська Бесіда” спектакль “Сонце Руїни” з центральною постаттю гетьмана Петра Дорошенка був ще до приходу сюда С. Чарнецького. Але враховуючи те, що частина акторів у трупі змінилась, а вистава, як мовиться, розтряслась у гастрольних дорогах (театр постійно їздив містами й селами Галичини), наш земляк поставив цю, за визначенням В. Пачовського, “трагедію Козацької України” заново, ввівши у дійство пісню про червону калину. Й оця, друга прем’єра відбулася наприкінці 1913 року в Сокалі. (Перша – 1912 року на сцені польської “Ґвязди” у Львові, режисер – Йосип Стадник.)

Доречно згадати, що одну з головних ролей у новому спектаклі виконував Лесь Курбас. Степан Чарнецький пригадував: “Курбас горів. У III дії в двобою з Василем Коссаком так перейнявся, що я з острахом глядів на це з-за куліси. Після третьої дії Курбас кинувся мені на шию і спазматично плакав, зовсім не відчуваючи, що в часі двобою відірвав собі майже цілу пучку у великім пальці”.

Цілком закономірно, що початок цієї пісні увічнений у пам’ятникові С. Чарнецькому (скульптор – тернополянин Іван Мулярчук), встановленому в його родинному селі у 1991 році. Так триває щодо паспортизації твору і нині, коли він після другого народження набув широкої популярності. Щоправда, вслід за моїми публікаціями в журналі “Україна” (1991, № 14) та обласній пресі справедливість стосовно авторства, точніше, співавторства, спробувала широко й арґументовано, на міцній документальній основі відновити уродженка села Шельпаки Підволочиського району, нині львівська письменниця Надія Мориквас – у романі “Меланхолія Степана Чарнецького” (Львів: Світ, 2005), але наші голоси мало хто почув.

Доцільно також додати, що в 1990 році літературознавець, фольклорист і письменник Федір Погребенник (він неодноразово бував на Тернопіллі, у 1995-му став тут лауреатом всеукраїнської премії ім. Братів Богдана і Левка Лепких), досліджуючи історію твору “Ой у лузі червона калина…” і зауваживши, що в піснях живе безліч червоних калин-символів дівчини або України, наголосив: давня козацька пісня “Розлилися круті бережечки” закінчується майже такою самою строфою, якою розпочав свій варіант С. Чарнецький:

Гей, у лузі червона калина,

  Гей, гей, похилилася,

Чогось наша славна Україна

  Гей, гей, засмутилася.

  А ми ж тую червону калину,

  Гей, гей, та піднімемо;

  А ми ж свою славну Україну

  Гей, гей, та розвеселимо!

Згадана пісня записана на початку 1870-х років у с. Мар’янівка Єлисаветградської губернії (нині – Кіровоградської області). Фольклористи вважають, що вона була складена напередодні або на початку Національно-визвольної революції українського народу 1648–1676 років. Цілком можливо, що С. Чарнецький почув її від актора й режисера Миколи Садовського, котрого у 1905 році запросили очолити театр товариства “Українська Бесіда”. Тоді шлях корифея до Львова проліг через Тернопіль, де тоді гастролювала загдана трупа, й тут. М. Садовський уперше ознайомився з галицькою сценою. Уродженець Херсонщини, Микола Карпович, як відомо, навчавсь у реальному училищі в Єлисаветграді, у цьому місті прикипів душею до театру. Отже, зв’язки М. Садовською з батьківщиною пісні про бережечки – прямі, як беззаперечні й творчі контакти корифея зі С. Чарнецьким.

  1. Внесок Гриця Труха

А тепер – детальніше про співавторство. Два десятиліття тому, завдяки обміну літературою з діаспорою, ми в Україні відкрили для себе те, що вже давно відомо нашим землякам за океаном. Виявляється, що 1954 року журнал “Світло” (число 19), який виходив у Торонто, надрукував статтю Гриця Труха “Історія пісні “Червона калина”. Згодом ця публікація увійшла до збірника з історії УСС “За волю України”, що 1967 року побачив світ у Нью-Йорку накладом 1500 примірників.

Гриць Трух народився 19 лютого 1894 року в селі Гірне Стрийського повіту на Львівщині. Закінчив гімназію і з початком Першої світової війни вступив до Леґіону Українських Січових Стрільців. Був командиром чети в сотні Д. Вітовського, провідником розвідувальних стеж у Карпатах. Поранений під Болеховом 30 травня 1915 року.

У бою біля села Потутори на Бережанщині 30 вересня 1916 року Г. Трух урятувавсь із однією четою з російського оточення. Восени 1917 року був уже поручником, командиром сотні. Ще через рік брав участь у Листопадовому здвизі у Львові, коли було проголошена Західно-Українська Народна Республіка, відзначивсь як комендант (командир) корпусної команди в цьому місті. Після польської окупації краю прийняв (1920 р.) монаший чин, узявши ім’я Андрій, здобув (1921–1925 рр.) теологічну освіту До 1932 року душпастирював у Галичині, на Холмщині, потім здійснював місіонерську роботу від імені отців Василіян у Канаді й США. Автор чотиритомного “Життя Святих” (1952–1970), книг “Марія. Життя Пресвятої Богородиці” (1945), “Світила Християнського Сходу” (1968), підручника граматики української літературної мови (1947), а також стрілецьких пісень, багатьох оповідань, публіцистичних, історичних та релігійних статей, спогадів. Помер 8 травня 1959 року в м. Грімсбі (провінція Онтаріо, Канада). Детальніше про цього визначного василіянина можна дізнатися з книги львівського дослідника Петра Шкраб’юка “Крехів. Дороги земні і небесні” (Львів, 2002).

У 1954 році Гриць Трух зазначив:

“Коли одного дня в серпні 1914 року ми мали збірку на площі згаданої бурси в Стрию, я почув, як мій сусід у ряді, урядник української каси в Стрию Іваницький підспівував собі гарну пісню, що мені дуже сподобалася. Єї він навчився від артистів львівського театру “Української Бесіди”. На мою просьбу він переспівав мені кілька разів одну строфу тієї пісні, я навчився її напам’ять. Слова тієї пісні, що мене захопила, були її перші слова:

Ой у лузі червона калина похилилася,

Чогось наша славна Україна зажурилася...”

Оці слова так дуже підходили до тодішнього нашого положення й так живо висказували всю нашу стрілецьку ідею, що я повторяв собі ту чарівну строфку раз у раз, а як наступного дня ми вийшли знову на вправи, я сів перед бурсою коло столика й склав три нові додаткові строфки, що разом створили ту славну “Червону Калину”.

Ціла та пісня звучала так:

Ой у лузі червона калина

                                      похилилася,

Чогось наша славна Україна

                                      зажурилася,

А ми тую червону калину

                                      піднімемо

А ми нашу славну Україну, гей,

                                      розвеселимо!

 

Марширують наші добровольці

                                      у кривавий тан

Визволяти братів-українців

                                      з московських кайдан.

А ми наших братів-українців

                                      визволимо     

А ми нашу славну Україну гей-гей

                                      розвеселимо!

 

Ой у полі ярої пшениці

                                      золотистий лан.

Розпочали наші добровольці

                                      з москалями тан,

А ми тую ярую пшеницю

                                      ізберемо,

А ми нашу славну Україну гей-гей

                                      розвеселимо!

 

Як повіє буйнесенький вітер

                                      з широких степів,

То прославить по всій Україні

                                      Січових Стрільців,

А ми тую стрілецькую славу

                                      збережемо,

А ми нашу славну Україну гей-гей

                                      розвеселимо!

Мабуть, і ще таки того самого вечора після вправ я уставив стрільців на площі бурси в чотирикутнику і почав учити їх співати “Червону калину”. Так було кілька вечорів. А що “Червона калина” захопила стрільців так само, як мене, то незабаром по Стрию розходився гомін першої (точніше було б написати – однієї з перших. – Б. М.) стрілецької пісні “Ой у лузі червона  калина похилилася…” Слова “Марширують наші добровольці у кривавий тан визволяти братів-українців з московських кайдан” пригадували нам щодня ту найближчу мету нашого стрілецького здвигу, а бадьорий тріумфальний рефрен “А ми нашу славну Україну гей-гей розвеселимо” підносив нас на дусі, розігрівав наше молоде серце любов’ю до України й рвав до жертви за її волю…”

Сумніватися у твердженні Г. Труха щодо часткового авторства слів пісні нема підстав. Адже з-під його пера вийшло чимало творів, що підтверджують талант володіння словом. Серед них – жартівлива “Пісня підхоружних”, присвячена лавньому другові Дмитрові Паліїву (згодом – співорганізатор Листопадового зриву у Львові, соратник Д. Вітовського, М. Тарнавського, Д. Донцова, Е. Коновальця, співтворець УВО, УНД, журналіст, редактор; у роки Другої світової війни – співорганізатор дивізії “Галичина”, загинув у бою під Бродами), опублікований у “Народному календарі товариства “Просвіта” за 1921 рік вірш “Стрілецька думка”, рядки якого перегукуються з п’єсою Василя Пачовського “Сонце Руїни” і з “Червоною калиною”:

   А може, Бог милосердний

            Зглянесь на Руїну

            І воздвигне кріпку сильну

            Соборну Вкраїну!

  1. Крила пісні

Як наголосив уже згаданий стрілецький товариш Гриця Труха Дмитро Паліїв, “у “Червоній калині” скристалізувалася була вся програма Українських Січових Стрільців”. Вони не випадково приняли її за свій гімн – після переможних боїв над річкою Стрипою. Один із них відбувсь у листопаді 1915 року біля села Семиківці на Теребовлянщині й був названий третім великом подвигом усусусів – після перемог на Маківці та під Болеховим. А згодом нев’янучу “Червону калину” почали співати в Галичині й на всій українській землі –січовики мали похід і у велику Україну.

Разом із колишніми стрільцями та цивільними переселенцями пісня, подолавши океан, прибула до Канади і Сполучених Штатів Америки, Бразилії, Арґентини й інших країн, куди доля привела “українських журавлів” – еміґрантів. І на рідній землі “Червона калина” вижила під сталінсько-беріївськими хмарами, не осипалася від брежнєвсько-сусловських вітрів. Та ще й розкронилася: народ  додав до наведеного вище тексту два куплети:

Не хилися, червона калино,

                                   рости догори,

Не журися, славна Україно,

                                   ми твої сини

А ми тую червону калину піднімемо,

А ми нашу славну Україну гей,

                                   розвеселимо.

 

Не хилися, червона калино, маєш

                                   білий цвіт,

Не журися, наша Україно,

                                   маєш славний рід.

Білим цвітом червона калина

                                   уквітчається,

Славним родом наша Україна гей! Гей!

                                   прославиться!

Цілком можливо, що з часом будуть доповнені й ці слова – на основі нових реалій. Адже і текст, і мелодія “Червоної калини” – органічно народні, хоча й мають авторів. Дай, Боже, щоб ці слова не були войовничими, щоб нам чи нашим нащадкам не довелося визволяти Україну ні з чиїх кайдан!

Богдан Мельничук.

м. Тернопіль.

Leave a Reply

Your email address will not be published.