Розмовляю з Володимиром Погорецьким, глибоко шануючи його енергійність, працелюбність, з цікавістю розпитую про справи. Знаючи його невгамовність, здогадуюсь: обов’язково над чимось працює, а можливо, що й «ловить двох зайців».

Завжди при зустрічі, відчуваючи природність відкритість душі, впевнена: розповість щиро, не приховуючи задуманого. Так! «Завершую книгу про Афганістан, — каже він раптом, знаючи, що мій брат там теж воював (служив), пропонує: — Напишіть спогад про брата». – «Спробую» — відповідаю невпевнено, але не відмовляюсь – марно, все одно переконає написати.
Вдома задумуюсь: «Що ж я можу написати, адже про війну я нічого не знаю, точніше, знаю те, що й усі «звичайні» люди тоді знали. А брат він ніколи, ніколи жодним словом не обмовився саме про війну, про пережите під час неї. Він мовчав, а ми не питали. Чому? Здогадались, відчули його нехіть до таких розмов, зрозуміли: так краще.
А вже напевно переконались у цьому, коли він, розповідаючи про те, як добирався додому, згадав, що в поїзді, до нього підійшов генерал, який теж повертався з Афганістану, й почав розпитувати, де він саме воював, з яких військ. А коли брат відповів, що він зі 103-ої Вітебської дивізії, військовий здивувався й не повірив, сказавши, що перші десантники всі загинули.
– Ні, нас четверо лишилось живих— відказав брат.
Кілька слів, але як вони врізались мені у пам’ять, як злякали дитячу свідомість. Вони, впевнена, схвилювали нас усіх, але брат, не акцентуючи уваги на сказаному, продовжував розповідати щось про дорогу далі. Ми промовчали, жахаючись, радіючи у душі одночасно, та й що можна було сказати. Не домовляючись, ми наклали на цю тему табу.
Ні, неправда, все ж пригадую: як тільки брат повернувся зі служби, власне з війни, батько котроїсь неділі, попахкуючи разом з братом «Приму», спитав щось про Афган з цікавості. Мабуть, це була єдина його розповідь, хоча все – таки про самі бойові дії брат нічого не говорив. Іван, так звати мого брата, відповів, що їхнім завданням було взяти аеродром в Кабулі за два тижні, а вони зайняли об’єкт за три дні. Сам Бабрак Кармаль приймав їх у своєму палаці, пригощав святковим обідом. Навіть запропонував солдатам взяти щось на пам’ять з вишуканого посуду, але ніхто нічого не брав, бо для чого, як попереду знову війна. Батько поставив ще якесь запитання, брат відповів, як мені здалось, поблажливим тоном, як маленькому, мовляв: для чого тобі знати жахливу правду, вона жорстока, ти страждатимеш, почувши її.
– Тату, про що говорити, перед вильотом нас попередили про нелюдське поводження моджахедів або, як їх ще називали, душманів з полоненими, розповіли про зашиті в одяг кожного ампули з отрутою, але нас половину перестріляли ще у повітрі.
Після цього до розмов про Афганістан ми не повертались. Розуміли: спогади приносять біль, викликають в уяві жахливі картини. Зараз з погляду дорослої людини усвідомлюю, яке потрясіння перенесли тоді вісімнадцяти-дев’ятнадцятирічні юнаки, ще діти, кинуті у пекло чужої сучасної війни.
Кажуть, час – лікар, тому брат старався все забути, забути рани, каліцтва, смерть бойових побратимів. А ще для того, щоб вижити, їм довелося вбивати.
Іван потрапив на військову службу в Литву, у Вітебськ. Писав часто, раптом перестали приходити листи. Потім прийшов довгожданий, коротенький: «Добрий день, дорогі родичі! Від вас листа я не отримав, напевно, скоро не отримаю, бо я вже два тижні на «учениях» в Узбекистані, а завтра будемо в Афганістані. Якщо від мене довго не буде листів, ви не переживайте. На цьому буду закінчувати свого листа, бо нема коли писати. Вітаю з наступаючим Новим роком. До побачення. Ще раз пишу, якщо довго не буде листа, ви не переживайте. 25.12. 1979 р.»
Цей лист викликав сум’яття, нерозуміння. Батько зразу здивувався: «Може, помилився, та ж Афганістан вже за кордоном Радянського Союзу. Може, він мав на увазі Азербайджан». Та через деякий час все з’ясувалось, стало відомо, що радянські війська надають «дружню» допомогу народу Афганістану у боротьбі за незалежність (встановлення комуністичного режиму в країні). Стало зрозуміло, що брат на війні. Згодом почали з’являтися чутки, що прибувають цинкові домовини із загиблими в Афганістані солдатами, що їх не дозволяють відкривати хоронять в присутності військових. Говорили, що там скоріш усього й нема тіл, а лиш земля.
А ми чули ті розмови з острахом й із нетерпінням чекали на листи. Мама щонеділі ходила до церкви, давала кілька карбованців на службу Божу за здоров’я Івана. Справді, тільки милосердя Боже допомогло йому вирватись з тої війни. Вся наша родина дякує Богу за його ласку.
Чекали ми на повернення брата мовчки, усі думали одне й те ж, але ніхто не говорив про те, що думав.
Ми рахували дні тут, а брат писав: «Служба йде в мене по-старому. Нового нема нічого. Служу в Кандагарі, змін нема ніяких Так помаленьку проходить день за днем, залишається все менше до кінця служби. 03.09. 1980 р.»
«Служба в мене йде нормально, нового нема такого нічого, живу по-старому. Ви пишете, що дуже довго чекали від мене листа, та що поробиш, так йде пошта. Мамо, ти пишеш, що у відпустку приїжджав Володька, а я не приїду, бо в нас відпусток поки що нема. Так що приїду, аж коли відслужу. А те, що він розказує, що навіть автомата за рік не тримав у руках, бо служить в «стройбаті», то й добре, бо мені ремінь від автомата вже шрам на плечі нагриз. 26. 10. 1980 р.».
«В мене сьогодні 19 листопада. Я живий, здоровий, так що ви за мене не переживайте. Мені залишилось не так вже багато. День за днем так прийде весна. Служу я там, де служив, нового на службі нема нічого, так що писати нема що. 19. 11. 1980 р.»
«В мене сьогодн 27 грудня, так що відразу поздоровляю вас з Новим роком, бажаю вам міцного здоров’я, щастя, добра в домі. А от наступний Новий рік ми вже будемо зустрічати всі разом. Де би я не був, може, буду вчитись чи ще що, то я все одно хоч втечу звідти, але буду на наступний Новий рік вдома. А то я вже другий Новий рік зустрічаю по-циганськи. 27.12.1980 р.»
«Добрий день, дорогі родичі! Я живий, здоровий, правда худий, але я й був худий, та й тут не дуже поправишся, так що ви за мене не переживайте, вже лишилось небагато. А як вже приїду додому, то все, що буде, поїм. Зараз собі думаєте, щоб скоріше прийшов додому, а потім будете думати, щоб знову мене до армії забрали, але буде вже пізно (ну то я жартую). 23.01.1981р.».
«Сьогодні вже 14 березня. Нового в мене нема нічого, навіть не знаю, що б то написати. За мене не переживайте, служити вже залишилось небагато, в травні вже буду вдома. В мене в Харкові залишились документи, так що з армії прийдеться їхати не додому, а відразу в Харків, там паспорт мій у військкоматі. Але я дуже не хочу їхати в Харків, вже так хочеться додому. Хоч то й якихось 2-3 дні зайвих, але все одно я хочу відразу додому, чим швидше, тим краще. 14.03.1981 р.»
І ось травень 1981-го. Батько повертається з роботи додому, сідає в автобусі на сидіння біля худого засмаглого солдата. Тато наш — надзвичайно добра, лагідна людина, тому й всю дорогу гомонить з солдатиком про те, про се. Виходить на зупинці, а солдат до нього: «Тату, ти мене не впізнаєш?..»
Сьогодні субота, я вдома, недавно прийшла зі школи (закінчувала тоді шостий клас), мама зі старшим братом садять на городі картоплю. А тут батько на поріг з незнайомим хлопцем-солдатом, який лиш привітавшись, бере зі столу черству скибку хліба, смачно їсть без нічого. Я здивовано дивлюсь на солдата, а тато до мене:
– Люба, біжи на город, скажи мамі, що Іван прийшов з армії!
Я знову оглядаю солдата, не впізнаю в ньому брата, але виконую прохання батька. На город справді біжу, бо ми так чекали на Івана, знаю, що мама дуже зрадіє. Прибігаю, переводжу подих, випалюю до матері й брата:
– Ходіть додому, Іван з армії вернувся! Але я точно не знаю він це чи не він, бо якийсь не схожий на нього, але тато казав, щоб ви йшли додому.
Мама стоїть розгублена, стривожилась, а старший брат Славік до мене:
– Дивись, як то не Іван, получиш!
Каже так, бо город далеко від дому серед дня вертатись, треба із собою забирати картоплю, що залишилась. Я не знаю, що говорити, бо, дійсно, той солдат, на мій погляд, не схожий на брата. Повертаємось усі додому.
Якою була зустріч я не пам’ятаю. Лиш пригадую, що прийшов брат не в святковій військовій формі, як Славік, який рік тому відслужив. Іван прийшов у старенькій, вигорілій на сонці, тому незрозумілого, майже білого кольору гімнастерці. Також не можу забути, як він мало не щоночі прокидався, виходив надвір, сідав на лавку під хатою викурював не одну сигарету. Мама, коли його довго не було, виходила на поріг питала:
– Чому, сину, не йдеш спати?
А він відповідав:
– Щось не спиться.
Так минуло літо, брат, пригадую, сам повисапував два наших немаленьких городи. А восени він поїхав на навчання, напевно, болючі спогади почали «затиратись» новими подіями, бо вже тоді, коли приїжджав на вихідні, навпаки спав дуже довго, інколи й до дванадцятої години дня. Коли мама хотіла брата будити, бо ще треба речі зібрати, поїсти, та й автобус на чотирнадцяту годину, то батько завжди заспокоював:
— Він вдягнеться швидко, по-солдатському, нехай ще поспить.
З армії брат привіз чималий стосик фотографій. Беру їх до рук, переглядаю. Мама дивиться на світлини разом зі мною, каже, що всіх нема, добре пам’ятає, мали бути ще дві-три. Я висловлюю припущення, що, можливо, брат забрав їх до Тернополя, де проживав після одруження. Але, переглядаючи сімейний альбом, знаходимо ці фото в ньому. Я задумуюсь, чому брат не взяв жодної світлини собі, не показував їх ні дружині, ні синові? Мабуть, не хотів, щоб вони нагадували йому про війну. Хотів, щоб не було тої війни, ніякої війни.

Бенько (з дому Стельмащук) Любов
про брата Стельмащука Івана
(02.04.1961 року народження).

Leave a Reply

Your email address will not be published.