Кожного разу, коли беру до рук чиюсь книжку, згадую віщі слова генія Бойківського підгір’я Івана Франка – зокрема такі: «Той, хоч і труду мав досить, дивнії перли виносить…». Ці розумні слова певним чином відносяться й до письменниці Ольги Яворської, чия творчість – вагомий набуток у загальній скарбниці нашої національної культури.

Із небуденною творчістю Ольги Яворської я знайомий давно – із першої поетичної збірки «Зелений зарінок» (Дрогобич, 1993 р.). Згодом були інші книги – і поетичні, і прозові. Кілька з них були мною прорецензовані. Не тільки мною, але й іншими відомими людьми, зокрема Левком Воловцем, Леславою Кореновською, Петром Сорокою, Любою Сивою, Ігорем Фариною, Богданом Чепурко та іншими.
Торік побачила світ нова книга письменниці – «На чужих вітрах» («Апріорі», Львів, 2015 р.), за яку авторка стала лауреатом спеціальної відзнаки і володаркою «Живописного пера» на Міжнародному конкурсі «Коронація слова – 2014».
В анотації зазначено, що «у романі відображено незламну вдачу українців прикарпатського села у роки польської, німецької та більшовицької окупації, показано їхню жертовну любов до України та відчайдушну боротьбу за її визволення».
Роман складається з двох частин: перша – «Назустріч буревію», друга – «Плач трумбети». Вони обидві між собою тісно пов’язані – не тільки сюжетикою, але й розвитком зображуваних подій.
Забігаючи наперед, варто зазначити, що роман глибоко психологічний, життя Галичини зображено досить драматично. Є в ньому чимало світлих і похмурих сцен, а також особистих життєвих спостережень авторки.
Письменниця блискуче відтворила події на теренах Галичини в першій половині трагічного ХХ століття, зокрема високий патріотизм українців у змагах за свою Державність.
Головні герої книги – вчителька Марія Сивернюк та хорунжий УСС Яків Демидюк, дружба яких переросла у жертовне кохання. Це кохання навіть після драматичних подій несло на своїх плечах надгероїчні подвиги, що так притаманні знедоленій, але не впокореній нашій нації.
У своїй статті «Поезія болю й туги» на книжку Ольги Яворської «Зранене стебло» я писав, що «психологізація побаченого, нечутого і пережитого, пере¬ведення їх у внутрішній світ ліричного героя – це те, що визначає тональність та силу впливу творів на читача». Ці слова певним чином можна адресувати і до роману. З тією лиш різницею, що у ньому більш повно і масштабно деталізую¬ться події і факти – без зайвого пафосу та надмірної патетики.
Окрім основної сюжетної лінії у творі є чимало додаткових, які тісно переплетені із головною, становлячи органічну цілісність твору. І ще важливо, що Ольга Яворська, даючи портретні характеристики своїм героям, подає їх у тісному розвиткові – як в сюжетному, так і в діалектичному. Так, у романі чимало допоміжних сюжетних ліній, і всі вони мають своїх цікавих іменних носіїв – Дмитра Журбенчука, Явдоху Терлецьку, Мілю Кіцманову, Анелю Марчукову, Юзю Вітківську та інших. Особливо сильно показано трагічну долю Вівді. Є в творі також представники нашої християнської духовності. Це – монахи Святомир та Тімотей, а також священики – отець Василь та отець Гавриїл.
Не оминула письменниця й таких прогресивних українських організацій, як «Просвіта», «Луг», «Сокіл», «Рідна школа», котрі вели непримиренну боротьбу проти польської окупації Галичини, і котрі у 1939 році були ліквідовані червоними «визволителями». Правда не всі члени цих організацій спокійно зживалися із новими порядками, які запроваджували прибулі владні душогубці. Вони обрали собі інший шлях боротьби – підпільний. Письменниця показує, як вони, патріоти, викривали облудну суть нових «визволителів», котрі «аж захлиналися, розповідаючи про справедливу державу робітників і селян, не згадуючи про масові репресії, а також розстріли тих українців, кому боліла рідна земля. Один із них – геній українського театру Лесь Курбас, котрий був розстріляний у 1937 році на Соловках.
Попри свою трагічну долю (чоловік Яків загинув на полі брані, тому не зазнала материнського щастя) Марія Севернюк допомагала усім, хто такої допомоги потребував. Сирітська доля Вівді схвилювала її до глибини душі. Як могла, допомагала їй утвердити себе у цьому жорстокому і суціль зматеріалізованому світі – світі визиску та непомірних знущань. Народившись у Львові, Марія пішла вчителювати у глухе село, бо розуміла, що піднімати свідомість віками поневоленого люду треба починаючи із низів, бо здебільшого у селах народжуються і виростають національні Герої, для яких Ідея і Чин – домінанти їхнього життя!
У селі Високе вона зустріла нового директора школи, якого прислали із Сходу, аби мати тут свої очі і вуха… Правда, Іван Тимофійович їхнім не став. Навпаки, він працював проти окупантів. Звичайно спершу йому Марія не довіряла («Ви, можливо, один з тих, хто донесе на мене за те, що я знаю правду… про юнаків, які впали під Крутами та голодомор 1932-1933 рр.), але згодом переконалася, що він – наш чоловік («Моя, Маріє, родина – батько з матір’ю і молодша сестра також померли голодною смертю…»), що він – той, що треба! З приводу цього письменниця вибудувала досить, хоч трагічний, але переконливий діалог. Ось деякі фрагменти з нього: «Чому я повинна тобі (директору школи – А. Г.) вірити? Мені ти пропагуєш елементи радянщини з атеїстичним відтінком. Це час дикого свавілля, Іване. Арештовують людей, закривають прогресивні легальні організації, які вели боротьбу проти польської окупації…» – «… де твоя обережність, Маріє, де твоя витримка? – запитує Іван Тимофійович. – Якщо ти бачиш у мені недруга, то навіщо думки свої засвічуєш?»
Він зізнався, що був на могилі матері Леся Курбаса Ванди, що знаходиться на одному із цвинтарів Харкова – і це, мабуть, переконало її, Марію, у щирості намірів директора школи, дало їй можливість переглянути своє ставлення до нього. Між ними запалилася свіча кохання… Він, що пережив штучний голод на Великій Україні, радить їй бути такою, якою вона є, себто патріоткою: «Маріє, я дам тобі прочитати те, чого ти не читала. У мене є твори Миколи Зерова, Михайла Драй-Хмари, Уласа Самчука, які я колись придбав у Львові». Він їй признався, що «займається поширенням підпільної літератури, пропагандою незалежності України і перебуває під виключним впливом патріотичних сил.
В романі чимало світлих сторінок про самоорганізацію ОУН про їхні подвиги щодо підняття національної свідомості населення. Надзвичайно цікавий епізод прийняття присяги новобранцями. Усі, хто вступив в ОУН, твердо промовляли такі-от слова: «Здобудеш Українську державу, або згинеш у боротьбі за неї!» Ці слова були для них основним мірилом їхнього патріотизму та фізичної витримки.
У книзі чимало сумних і героїчних моментів, що були у нашій історії: голодомори, незаконні арешти, масові розстріли, а також непомірні звірства, які чинили совєтські займанці з першого дня окупації Галичини. Є немало спогадів про легенди, Січових Стрільців, що воювали під орудою Євгена Коновальця. Письменниця з великою любов’ю зображує життя юнацьких «Січей», членкинь «Союзу українок», товариств «Просвіта» та «Відродження».
Ідея незалежності України – основа нашого руху, – говорить Марія. – І саме боротьба за неї – головне завдання Організації Українських Націоналістів. Слово «націоналізм» однозвучне з висловом «Бог і Україна», це віра, що дорівнює вірі в Бога… Українські Січові Стрілці – національні герої Галичини, їхні могили – то народні святині…». З твору ми дізнаємось про багато історичних подій, що відбувалися на Прикарпатті, та патріотизм простих селян.
«Плач трумбети» – друга частина роману. Якраз у ній письменниця заглиблюється у сутність нашого життя, у повній мірі утверджує історичну спадковість українського народу, його гуманістичні начала в боротьбі за своє місце у світі, у змагах за свою національну державність.
Основна фабула роману розгортається у прикінцевій частині. «Ідея незалежності» – головна ідея твору. Обвінчавшись Іван та Марія виконують завдання проводу ОУН – підпільно пропагують нескореність нашого народу новим загарбникам, котрі замість очікуваної волі, принесли йому нове ветхе болото московської окупації.
Письменниця яскраво і точно відтворила зустрічі, які проводилися у тій чи іншій окрузі, зокрема таємні наради, розуміння хорунжим волі – некровне і патріотичне. «Ті, хто жертвує життям за волю народу і самостійної України, в пам’ять української нації залишаться безсмертними». І ще одне: «Підняті хвилею національно-визвольної боротьби, ми повинні сміливо й одержимо нести прапор волі, ризикуючи найдорожчим – життям». Власне, так і було. Про це виразно і щиро пише авторка.
Марія по радіо почула радісну новину, в яку не зразу повірила. Тридцятого червня Ярослав Стецько проголосив Акт відновлення Української держави під проводом Степана Бандери. Від тої радості вона вигукнула: «Нарешті українська нація вільна! Всупереч нацистським та радянським окупантам проголошено Незалежність Української держави», – і побігла до Київської гори, на вежі якої майорів національний блакитно-жовтий стяг.
У книзі показано нелюдські звірства нових окупантів, основним завданням яких було – придушити визвольний рух галичан,котрі віками мріяли бути господарями на своїй, Богом даній, землі. Показала також героїзм кращих синів і дочок, що виборювали, як ще не собі, то прийдешнім поколінням, волю і справедливість.
Марія, як і раніше, на передньому плані національної боротьби. З нею і її чоловік, Іван Тимофійович. Вона залишається у повстанському загоні а він повертається до Львова, щоб там продовжувати підпільну боротьбу.
З епілогу читач дізнається, що Марія, котра пройшла пекло ГУЛАГу Мордавії і Колими, повернулася у село Високе, в якому пройшли її неповторні роки вчительського життя. Там вона зустрілася із Вівдею, яку колись пригріла коло свого милосердного серця, маючи її за рідну сестру. На жаль, Марія повернулася без Івана, якого НКВД по-звірячому замордувало…
Є в книзі чимало текстів січових та повстанських пісень, які досить вдало вплетені у загальну тканину твору. Підбір фольклорних мотивів у прозі свідчить, що автор – поетеса, до того досить романтична. Часто-густо письменниця використовує поетичні рядки генія нашої нації Тараса Шевченка.
А тепер, кілька слів про мову твору. Відомо, що рідна мова, як природний засіб спілкування, у художній літературі має чи не першорядне значення. Про це, до речі, не раз говорив патріарх нашої літератури Борис Антоненко-Давидович: «Мова – не тільки засіб спілкування людей між собою, не голісінька форма, що обволікає думку, а й частина цієї думки, відображення складних процесів життя людини».
Мова Ольги Яворської надзвичайно виразна, барвиста, багата на властиві національні ознаки, що вбирають у себе всю гаму народної мудрості. Читаєш твір і дивуєшся, як вчителька математики так глибоко знає рідкісні нюанси рідної мови. Хто прочитає цю книгу, вигідно переконається у всьому, що мною сказано.
Чи є в книзі якісь недогляди? Вони зовсім незначні. Авторка дуже відповідально віднеслася до тих подій і фактів, які комуно-московські фальсифікатори історії свідомо перекручували. Оті рудименти підлого фальшування письменниця успішно викрила, виважуючи їх на терезах справжньої історії, звіряючи із цінними надбаннями нашого народу.
Насамкінець скажу таке: глибоке проникнення автором твору події і факти на початку і в середині двадцятого століття дають можливість читачам краще збагнути динаміку тогочасного громадсько-політичного життя, зримо відчути відчайдушну боротьбу українців за Волю і Незалежність.

Андрій Грущак, член НСПУ
м. Борислав

image(1)

Leave a Reply

Your email address will not be published.