Олекса Воропай (1913-1989) – відомий український письменник, біолог, етнограф і фольклорист, автор славетної праці «Звичаї нашого народу» (Мюнхен,1958, 1966, т.1-2). Мало хто знає, що в березні-квітні 1944 року його шляхи вигнанця пролягли через села і міста Тернопілля: Іванків, Борщів, Худиївці, Верхняківці, Товсте, Шупарку, Заліщики, Бучач, Сороки, Монастириська… Про це він пише у своїй книзі «В дорозі на Захід. Щоденник утікача» (Лондон,1970). Та навіть у нелюдських умовах поневіряння він збирав фольклорні та етнографічні матеріали, записував народні легенди, пісні, загадки, приповідки.

Щоденник Олекси Воропая відображає зміни у свідомості автора, викликані війною. Зафіксовані в ньому й підпорядковані аналізу думки, почуття, переживання і прагнення стали фактом свідомості людини і тим самим виведені із темної сфери несвідомого, інстинктивного. Щоденник надавав напрямок і вихід нагромадженій психологічній енергії у вигляді почуттів, емоцій, переживань, був свого роду психоаналізом, який допомагав безболісно подолати душевні конфлікти, щоб вони сягнули невротичної стадії.
Головною психологічною подією в його житті в цей період стає набуття душевної цілісності. Автор відчуває суперечність між жадобою дій у фольклорно-етнографічній царині і неможливістю їх реалізувати. І тут щоденник виконує компенсаторно-заміщувальну функцію. У межах своїх жанрових можливостей він допомагав здійснити нереалізовану потребу до суспільних дій шляхом думки, аналізу.
З моменту набуття духовної цілісності автор не сприймає час і простір як форми свідомості. Датування в щоденнику стає послідовним і конкретним, а самі записи синхронно фіксують деталі кожного дня, що минає. З топонімічною точністю автор називає своє місцеперебування і формою теперішнього часу уточнює хронологію подій.

21-го березня 1944 р. Село Іванків, Галичина.
Велика подія!.. О 2-ій годині по полудні ми переправилися через Збруч і вступили на Галицьку землю — землю Маркіяна Шашкевича, Івана Франка, Василя Стефаника; землю, де живуть «Тіні забутих предків»…
ІІідвід-возів багато. Вони простягнулися довгим вужем понад кілометр і нам довелося простояти біля 5 годин. Хвалити Бога, що погода погожа, навіть сонце час від часу визирає з-за хмар.
Вже 8-ма година вечора. Ночуємо в селі Іванкові. Село гарне, велике. Дивно якось, це ж бо село західніх областей України — колись недосяжна мрія, бо хіба б птахом перелетіти через кордон, а тепер…
Відразу видно, що село не колгоспне: господарські будинки, скирти соломи по дворах, навіть тини ще не поламані, — дивно!..
Серед села велика кам’яна церква, місцеві люди кажуть — «костел».
Ночуємо в хаті молодих людей. Вони недавно одружилися, а тому й не багаті. В середині хата нічим особливим не відрізняється від устаткування хати на «нашій» Україні: таке ж дерев’яне ліжко-піл, скриня, стіл, біля дверей мисник, а попід стінами лави. У причільному кутку, над столом, багато ікон — правдива ознака, що большевики тут довго не панували.
Наш співмандрівник Петро Андрійович ночує зі своїми двома підводами в сусідньому дворі. «У старого ґазди!..» — каже мій господар і чомусь посміхається. Цікаво!.. Все тут для мене цікаве…

22-го березня.
Вечір, приблизно 6-та година. І сьогодні погода добра, час від часу з’являлося сонце. Петрові Андрійовичу не пощастило: в селі Іванкові в нього з воза вкрали велосипед. Він цілий день сердився і лаяв злодіїв…
З Іванкова ми виїхали о год. 10-ій вранці і без особливих пригод десь о год. 3-ій по полудні приїхали до містечка Борщів. Тут зупинилися, пона¬пували коней, дали оброку, і рушили далі…
Борщів — містечко з перехиленими на один бік «жидівськими курниками», маленькими крамничками, базарною площею. Над перукарнями написи: «Фризієр». Що то таке «фризієр»?.. Чи не з німецького?! Адже тут пану¬вала колись Австрія.
Ночуємо в першому селі за Борщевом — Верхняківцях. Воно лежить у долині, чотири кілометри від містечка. Ледве впросилися, дуже неохоче пускають наніч. На нашій, як тут кажуть, «великій Україні» з ночівлею було легше … А тут — чи не перші ознаки «чужини»?
Та все ж упросилися, ночуємо. Господар і господиня роблять не погане враження. Побачимо завтра …
Вранці 23-го березня не поспішаємо з виїздом. Я поголився, бо вже треба було бороду розчісувати, дещо полагодив коло воза. Дружина з господинею зготували смачний обід. Пообідавши, вирушаємо в дальшу дорогу. Думали ночувати ще одну ніч, але… погані чутки, треба поспішати. Господар радив не їхати, але, на мою думку, залишатися небезпечніше. Їдемо…

31-го березня. Село Худиївці.
Ось уже восьмий день, як я не брав у руки олівця. За той час ми з дружиною багато пережили, були під правдивою загрозою смерти … Небез¬пека ще не минула, ми переховуємось і вже, ніби, звикли до свого «горо¬биного» становища.
Ще 23-го березня ми виїхали з села Верхняківців і їхали шляхом, що вів до містечка Товсте.
Вечоріло, над полями лягали сутінки… З лівого боку було видно село Глубічок. Десь попереду почулися вибухи й постріли. «Мабуть, ворожі літаки, — подумали ми, — та це нам не вперше». Але вибухи з кожним разом все посилювались і наближалися до нас…
Ми зупинились. Напроти нас їде військова автомашина. Якийсь німецький офіцер висунув голову й крикнув:
— Там большевики!
Ми швидко завертаємо коней і їдемо назад. Над нами заревіли літаки, я глянув угору, але вже ніч і нічого не видно. Дужче женемо коней. Навколо якийсь незрозумілий загальний гул… Дивлюся вперед. Нам пере¬різують дорогу большевицькі танки. Ми ледве встигли зіскочити з воза, як піднялась ціла завірюха вогню. Відбігаємо вбік, припали до землі. Над нами свищуть кулі, розривається кілька гарматних стрілен… Раптом стрі¬лянина вщухла. Чуємо дитячий крик, заголосила котрась із жінок… Чоло¬вічі голоси і… брудна московська лайка. Догадуємось: москалі «господа¬рюють» у нашому обозі…
Ми з дружиною, схопившись на ноги, біжимо в яр, а потім понад річкою, між вербами — до лісу. Нічого не бачимо, ніч темна, як у льоху.
Навпомацки продираємось крізь лісові хащі: обмацуємо руками й обе¬режно просуваємось уперед. Раптом чуємо під ногами трясовину, болото…
Ліс кінчився… Спереду блищить вода. Грузнемо! Помагаємо одне одному і з великим трудом вибиваємось на твердий ґрунт. Намацали стежку, трохи пройшли нею і опинились на дорозі. Дорогою вже легше йти, але темрява, як у безодні. Не знаємо, куди йдемо… Дійшли до якихось воріт… подвір’я, хата… Я зайшов на подвір’я, собаки нема, бо не гавкає. Підходжу до вікна і стукаю, гукаю — ніхто не відзивається. Стукаю вдруге, втретє, вдесяте… Відповіді нема…
Село зветься Висічка, до Верхняківців ще чотири кілометри Вчора, виряджаючи нас зі свого двору, верхняківський господар говорив нам:
– Як щось із вами трапиться у дорозі, то вертайтесь до нас!
І з нами трапилось. Ми вирішили вертатися до нього, до Верхняківців.
У Верхняківцях нас зустріли добре, з повним співчуттям. На другий день господар почав намовляти мене, щоб я пішов на шлях і забрав свого воза:
– Большевицькі танки — казав він — пішли на Борщів, ніякої залоги не залишили. Підете на шлях, то бодай щось заберете, бож треба чимось жити.
Це була правда, ми нічого не мали і я погодився… Пішов. Вийшов за село, йду шляхом — усюди тихо й порожньо. На дорозі кілька розбитих авт, лежать два вбиті німці… Трохи далі — віз і коні, розчавлені тяжким ґанком, з-поміж лахміття визирає гола ніжка неживого немовляти. Жах! Йду сам, дружина залишилася у селі. Добре, що вона залишилася, їй було б тяжко дивитися на таке варварство. А я, «взявши себе в руки», йду… Нарешті підходжу до того нещасливого місця, де вчора ми покинули своє майно Серед розбитих автомашин, возів, кінських і людських трупів – знайшов я і свого воза: коней нема, все порозкидане, багато речей пограбовано, зникли і мої книжки та папери. Біля воза лежить тільки одна книжка «Кобзар» Т. Шевченка. Цікаво, що саме цю книжку подарував мені один галичанин аж на Північному Кавказі. Там я зустрівся з ним випадково і ми заприятелювали. Коли я виїжджав, він подарував мені цього «Кобзаря». І ось тепер цей подарунок лежав на землі, в біля нього моє фото. Я підняв усе це й поклав на порожню валізку.
Нараз чую якийсь шум. Підняв голову і дивлюсь: від одної з розбитих машин втікають люди до села, а на шляху з’явився якийсь чоловік у довгому плащі. Я зрозумів — якась небезпека, і також кинувся бігти. Та ледве ступив крок, як той, що йшов шляхом, гукнув до мене російською мовою:
– Стой, ні смєста!
Я зупинився і щойно тепер побачив, що на шапці чоловіка червона зірка. Москаль, в очах — холодна жорстокість. У правій руці тримає пістолю, а в лівій — німецьку «мантлю», мабуть стягнув з убитого німця. На раменах большевика погони з трьома зірками.
– Чому люди втікають? Від німців не втікали, а від своїх утікають! — з лютим притиском, з твердою московською вимовою ричав надо мною большевик. Я мовчав.
– А ти хто такий? Відповідай!
– Я місцевий, з цього села.
– Так от скажи, чого вони утекли?
Не дочекавшись відповіді, він вказав пістолею на мого воза:
– А це чия підвода?
– Не знаю, мабуть хтось покинув із втікачів.
– Ану, підем подивимось.
Я замнявся, бож пригадав, що зверху на валізі лежить моє фото поруч з «Кобзарем». Москаль помітив моє вагання і закричав:
– Іди, іди вперед! Чого мнешся!
Підійшли до воза. На моє щастя, вітер здув фото і воно лежало на землі зворотнім боком. Большевик розкидав ногою залишки речей, примовляючи:
– Вот сволоч, бегут!.. Пострелять дрань такую… мать, перемать!..
Побачив валізу, в якій ще дивом вціліло дві тарілки і одна дерев’яна ложка. Узяв у руки тарілку і, звернувшись до мене, патетично вигукував:
– От, бачиш? Це награбоване майно народне, вони награбували і тікають з німцями!.. Бачиш?!
– Та — кажу — бачу. Це справді, мабуть… наше.
Хоч становище моє було невеселе в той час, але сміятися дуже кортіло. Большевик, мабуть, помітив посмішку на моєму обличчі, зрозумів її по- своєму і відразу подобрішав.
– От бери це! Хочеш! Неси додому!
Я скористався з цього «дозволу», взяв «Кобзаря» в руки і пішов від воза. В той час над’їхав верхи на коні селянин із села Глубічок і гукнув до мене:
– Це ваш віз?
– Ні, — кажу, — це он того пана! — і показав на большевика. «Хай — думаю — подавиться моїм возом».
Я пішов навпростець до села. Підійшов до першої хати і хотів спитати, як ближче йти до Верхняківців. Але тільки наблизився до хати, як почув жіночий голос із сіней: «Я не знаю, не бачила. У нашому селі немає»… Я — поза хату і з подвір’я. Спустився у балку і… пішов понад струмком у напрямі лісу. Потім виявилось — що це та сама дорога, якою ми вночі блукали з дружиною.
Цю подію записую у своїй схованці. Біля мене сидить дружина і щось шиє, час від часу заглядає у маленьке віконце і… витирає сльози. Згадую слова Лесі Українки:
«…Що сльози там, де навіть крови мало!»
Я давно вже не голився — заріс, постарівся… Волосся на голові від¬росло і пасмами спадає на плечі. Дружина каже, що я подібний на свяще¬ника. Це добре…

Щоденник Олекси Воропая є динамічною автохарактеристикою, що виражає душу і буття людини через ланцюжок послідовних висловлювань. Незважаючи на монологізм як головну прикмету, він тяжіє у багатьох в випадках до відстороненості, до передачі свого змісту іншому. Популярність жанру щоденника залежить від оперативної інформації, що йому притаманна. Він фіксує щоденні події пунктирно, не передає їх у деталях, а, інколи автор обмежується натяками, за якими потім легко відновити в пам’яті пережите і побачене. Лист не допускає таких скорочень і замовчувань. Щоденник має більшу фактичну достовірність, його вважають надійнішим документом, ніж мемуари. Справжня причина звернення до щоденника лежить не на поверхні, а в глибинах свідомості автора – у несвідомому. Йдеться про неусвідомлювані психологічні імпульси, передані у пограничній ситуації воєнного лихоліття.

2-ге квітня.
Вчора тут, біля нашої хати, чогось вешталось трьох верхівців — «красні!», озброєні до зубів … В хату не заходили, хоч — як каже господар — кілька разів «наривалися» зайти. Один з них говорив до людей по-українськи, два інші — москалі.
Продовжую записувати події з минулого тижня. До Верхняківців я вер¬нувся з порожніми руками. Мій господар дуже відважний, сказав, що має в Глубічку родину і підемо туди шукати мого майна. Найбільше його цікавили віз і коні.
На другий день ми пішли всі троє: господар, моя дружина і я. Прийшли, справді тут наш господар має якихсь близьких людей. Нас повели до сусідньої стайні й там, між іншими кіньми, стояли й наші коні. Знайшов я і віз та ще деякі речі. Книжок і рукописів не було, мабуть, забрали москалі. Люди принесли нам ще трохи харчів, замість тих, що пропали з воза.
Бачились із дружиною Петра Андрійовича, вона і діти збереглися, але його немає, між убитими теж не було.
І в селі є большевицька залога з кількох «красних», а основні сили пішли на Борщів.
Ми запрягли коней у віз і їдемо до Верхняківців — за погонича наш господар. Я і дружина «замасковані» — обоє в вишитих кожухах, на дружині хустка, а на мені шапка — «ґазда з ґаздинею»…
Тепер знову маємо віз, коні та ще й дещо з харчів. Переховуємось у нашого господаря.
Чи кілька днів перебування у Верхняківцях я побачив, які ці «визволителі»: сама збиранина — сибіряки, камчадали, москвини з якихсь «пошехонських губерній», проте зрідка трапляються і наші землячки…
Була неділя, ми з господарем пішли до церкви. Йдучи селом, я побачив, що большевиків тут мало, одягнені й озброєні погано: кожухи, «ватєнкі«» свити зрідка шинелі — все це брудне й обірване.
Під церквою два солдати змотували дріт польового телефону. Підходжу до них і починаю розмову. Вони москалі, я вдаю, що погано їх розумію. До нас підходить третій — українець із Чернігівщини. Він сказав мені, що завтра вони відійдуть, а на їх місце прийдуть інші…
Записувати події минулого тижня перебив мені гість — Олександер Т-ко. Він з Полтавщини, в це село потрапив цим же шляхом, що й ми. Олександер Т-ко чув, що з Кам’янця Подільського німці пробивають собі шлях. Люди кажуть, ще день-два і большевики відійдуть. Наш господар теж такої думки, «обіцяє», що ми швидко вийдемо на волю…

3-го квітня.
Крізь вікно бачу чудовий весняний ранок, соняшне проміння заливає ціле село. Тихо, тільки зрідка перегукуються півні.
Син господаря каже, що вночі було чути далекі постріли гармат. Моя дружина принесла воду з криниці, вона також чула, що москалі вже почи¬нають «смативать удочкі».
Далі записую події… Отже, на другий день, о год. 10-ій справді прийшли нові большевицькі частини, але ці вже були «зліші», як висловився наш господар.
Не знаю, як це трапилось: большевики заарештували в Борщеві 18-ти- літнього хлопця з Верхняківців. Повели його під автоматами до Верхняківців, щоб показав хату своєї родини — однієї жертви їм мало…
По дорозі з Борщева, під самим селом, є могила з хрестом і написом: «Борцям за волю України». Коли хлопець у супроводі двох конвоїрів зрівнявся з могилою, він круто повернув убік, вибіг на могилу, вхопився руками за хрест і гукнув:
– Ось це моя хата, стріляйте!
З двох автоматів посипались кулі в безборонного хлопця. Потім біля тіла вбитого поставили варту, але, не зважаючи на це, ціле село ходило диви¬тися на свого героя. Був і я біля нього, дивився: молодий русявий юнак — вічна слава йому, героєві!
Це сталося 27 березня, а в понеділок, 28 березня, в цьому селі вже було неможливо переховуватись. Верхняківці — понад самим шляхом і зовсім близько Борщева, в якому велике скупчення большевицьких військових частин.
У вівторок увесь день большевики нишпорили по селі й забирали всіх, хто здавався їм підозрілим. Нам треба було йти з цього села. Ранком 29 березня, як тільки почало світати, ми з дружиною взяли торби на плечі і… що Бог дасть.
Ішли городами понад річку, садками, балками, трохи лісом. Обминали головніші дороги і так дійшли до села Худиївців — кілометрів шістнадцять. Наближаючись до села, ми не знали, чи тут живуть поляки чи українці, не знали, чи є тут большевики, а чи їх немає, навіть питатися було небез¬печно. На наше щастя, з крайньої хати вийшла молода жінка і, звертаю¬чись до нас, сказала:
– Зайдіть-но, люди, до хати, мій чоловік вас кличе.
Ми зайшли. Це був молодий швець — приємна й розумна людина. Він, не питаючись нас ні про ніщо, розповів нам, що в селі большевиків нема, а ось у Шупарці — великому селі, що віддалене три кілометри звідси — большевицький штаб і багато війська.
Розмова скінчилася тим, що нам дозволили переночувати і взагалі багато чим допомогли.
На другий день ми познайомилися з іншими людьми і вони також дали нам притулок. Сьогодні вже п’ятий день, як ми на новому місці. Не знаю, що чекає нас, але я завжди збережу у своїй пам’яті глибоку вдячність до всіх тих людей, вони ж бо безкорисливо допомагають нам лише з націо¬нальної солідарности і християнського милосердя.
З самого досвітку чути кулеметні постріли, вибухи гарматних стрілен і гул моторів. Наші серця б’ються жвавіше, наближення фронту тішить нас. Коли б швидше…
Нас знову відвідав Олександер Т-ко. Сидів довго, понад три години. Це добродушний, веселий чоловік, стрілянина його також радує — він військо¬вий, був ляйтенантом, каже, що після цієї стрілянини можна сподіватися змін … Дай, Боже …
Згадав, що коли ми йшли з Верхняківців до Худиївців, то в одному ма-ленькому селі, чи може то на хуторі, нас закликав до хати молодий поляк. Розговорилися, і він сказав нам, що й сам лише третій тиждень, як прийшов додому аж з-під Одеси. Був там у полоні — втік, місцеве населення, українці, переховало його і допомогло добратися додому.
– Ні в одній хаті, — каже він, — мені не відмовили шматка хліба і всюди я міг переночувати.
Він дав нам пообідати і наповнив мою торбу харчами — добро за добро!.. Найбільше йому подобалося те, що ми «одесити»:
– О, та у вас там добрий народ — ні з ким не ворогує!

Кожен щоденниковий запис Олекси Воропая починається з дати і з вказівки місця. Та й у самій жанровій назві щоденника міститься вказівка на періодичність як його головну особливість. Просторові і тимчасові рамки, таким чином, є структуротвірним елементом щоденника. Датування є і в листі, (напр., включені до щоденника листи від Зенона Кузелі, Михайла Ситника, Володимира Шаяна, Олександра Тараненка та ін.), але там воно має умовно-інсталяційний характер: зміст листа може не мати стосунку до описаних подій дня. Дата в ньому сприймається швидше позначення часу його написання і в цьому сенсі схожа до поштового штемпеля на конверті.
У мемуарах час абсолютний і статичний. Він є об’єктом осмислення і не входить на рівних правах до сучасної течії подій. Мемуарист ставиться до минулого як до завершеного тимчасового ряду. У художніх жанрах час і простір ідеалізовані. Вони включені до задуму автора і вибудувані відповідно до естетичних законів твору. У щоденнику час і простір є філософсько-естетичними категоріями. За їх допомогою Олекса Воропай осмислює матеріал, вони служать засобом вираження різноманітних явищ дійсності і душевних переживань автора.
У щоденнику, поряд з життєвою динамікою відбивається становлення особистості автора, і обидва процеси показані в їх незавершенності. Дійсність, як об’єктивна, так і на рівні фактів авторської самосвідомості, представлена в ньому у її різноманітних можливостях, варіантах. У ній нема жорсткої детермінованості, властивої жанрам із завершеним і статичним хронотопом. Час і простір у щоденнику розгортаються стихійно, тому ритм часу і його форми можуть змінюватися незалежно від волі і задумів автора. Однак стихійність у даному випадку відносна. Вона означає не фізичну незалежність часу-простору від автора, а органічно вписана в його світогляд і як органічний процес обумовлена соціально-психологічними особливостями його розвитку. Час є не лише формою організації подій. Поряд із явищами дійсності і фактами свідомості він входить до ідейного ладу щоденника і осмислений як найважливіша життєва категорія. Щоденник є свого роду духовним хронометром, за яким автор простежує етапи свого поневіряння в Україні і на чужині.

5-го квітня.
Сьогодні ціле село говорить про те, що німці вже в Борщеві… Всю ніч я майже не спав. — канонада не припинялася. Вночі над селом пролетіло багато літаків, я їх не бачив, але гул був такий, як від цілої ескадрильї…
Тепер 2-га година по полудні, стрілянина втихає… Кажуть, що з Шупарки її цієї ночі виїхав большевицький штаб — москалі тікають!

6-го квітня.
Слава Богові! — ми вільні. Сьогодні я вже безпечно ходив по селі. Рано по головному шляху через Шупарку пройшли перші колони німецьких військових частин…
В селі, кажуть, вже є нові «перехованці» — кількох червоноармійців. Син господаря розповідає, як «москаль» — молодий хлопчина з Херсонщини – скинув уніформу, плакав і просив, щоб його не видали німцям…
По обіді, о год. 3-ій, до Худиївців прийшли перші німецькі частини. У нашого господаря ночує з десять німців-вояків. Завтра — в дорогу.
Vвечорі кілька большевицьких літаків обстріляли село з кулеметів, на Шупарку скинули бомби, в кількох місцях спалахнула пожежа. Дорога небезпечна, але… вибору нема — завтра вранці йдемо!..

7-го квітня.
Шоста година рано Ми вже поснідали, дякуємо господарям, що нам врятували життя:
– Пошли, Боже, вам і вашим дітям!
В дорогу, а небезпечну дорогу вирушаємо, але: «Пан чи пропав двічі не вмирати!».

8-го квітня.
Сьома година вечора. Минув уже другий день нашої подорожі. Нас іде троє: моя дружина, я і Олександер. Коли ми виходили з села, до нас приєднався Олександер — «старий знайомий». Йшли через село Шупарку, біля церкви селяни копали могилу:
– Кого ховаєте? Наших чи німців? — запитав Олександер.
– Ваших, — відповіли, — з-за Збруча!
Большевицький штаб лишив по собі криваві сліди: понад півтора сотні розстріляних. Між розстріляними були: священики, поліцаї, селяни — діти, жінки, чоловіки… Було трохи й місцевих селян, що вже встигли «прови¬нитися» перед «визволителями»…
Тяжко йти. На дорозі повно автомашин — болото розмішене так, що не має де ступити, а тут ще моя нога — болить, нариває, але мушу йти, сидіти ж не можна …
На нас тяжкий одяг: на дружині — кожух, на мені — плащ, а Олександер одягнув на себе старий селянський кобеняк.
Крім цього несемо ще й торби з дрібними пожитками. Нести тяжко, але й кидати шкода, можуть придатися. Ось і тепер обійшли ціле село, а приту¬литися наніч нема де: повно німецьких вояків, цивільних не пускають — хоч на дорозі ночуй. Та наднесло ж якогось солдата, думали — німець, коли ж ні — чех. Він навіть не простий солдат, а «унтер» — потурбувався про нас… Спимо в хаті. Слов’янська солідарність.

Постає природне питання: які форми просторової організації подій використовує автор? Очевидно, що змішані форми, де переплітаються а) локальний часопростір, б) континуальний, в) психологічний.
Локальний часопростір організований за принципом суворої послідовності фіксованих подій. При цьому, як правило, сам автор включений до подієвого ряду на рівні особистої участі в обмеженій (локальній) сфері простору. Тому щоденник Олекси Воропая наближений до класичного. Класичний щоденник у більшості його зразків є послідовним рядом щоденних викладених записів, у яких передано поточні події життя автора, його близьких і знайомих.
Автор прагне фіксувати в щоденнику найбільш значущі факти, свідком і учасником яких він був. Час у таких випадках обмежений прожитий днем, а простір – тим сегментом дійсності, в якому автор або хтось із фігурантів присутні фізично. Незалежно від змісту запису подібний щоденник виражає філософію повсякденного життя біженця. Брати матеріал ширше і говорити про більше не дозволяють саме просторово-часові рамки. Час і простір звужує кругозір автора і незалежно від нього окреслює межі його свідомості. Тільки людина з великою силою звички і волі могла з методичною постійністю день у день робити записи. Посторово-часова форма щоденника дзеркально відбивала спосіб життя ізгоя, стиль його роботи, увесь життєвий уклад (адже він, як ми уже сказали, збирав фольклорні та етнографічні матеріали).

9-го квітня.
Сьома година вранці. Ніч не була спокійна, ще звечора знялася стріля¬нина — автоматні, кулеметні постріли … Але чех флегматично казав, що спати можна зовсім спокійно, бо стріляють не в цьому, а в сусідньому селі — два кілометри звідси, де «руси» ночують.
Поснідали. Чех приніс повне відро молока і гукнув:
– Пий, скільки хочеш, бо незабаром і води не дадуть!
Перспективи, що й казати, невеселі!..
Вечір. Сьогодні ми пройшли понад двадцять кілометрів. Проходили біля Заліщик, минули якусь розбиту залізничну станцію — все мертве, ні душі. Питалися людей у найближчому селі, чи ходять якісь потяги?
– Ні, — кажуть, — вже більше місяця, як тут був якийсь рух на залізниці.
Піднялися на гору, дорога проходить високим горбом. Сонце, тепло — весна. Повітря таке свіже, п’янке, що груди розпирає, йти важко. Відійшли від дороги і сіли відпочивати. Недалеко сидить кількох німців і жують черствий хліб… Один з них показує рукою на село і каже по-російськи: «Харашо, харашо!». Дивимось на те «харашо» і бачимо: горить хата, люди бігають, метушаться… Нам згори все це видається дрібним, ляльковим, а люди мов комашки. Німець знову каже: «Харашо!», а потім додає — «Так їм і надо!»
– Чому? — питаємо.
– Партизани, — каже, — вони всі партизани!
Відпочили і йдемо далі. Щоб не штовхатись поміж німецькими солдатами на головному шляху, ми вирішили піти польовою дорогою, що йде пара¬лельно. Переходили маленький лісок і натрапили на два людські трупи: ще молоді, в цивільному одязі, в одного в руках записна книжечка. Він напів¬сидить, а другий лежить горілиць. Біля них на сухій траві свіжозаструганий олівець. Олександер «окинув» їх своїм досвідченим оком і авторитетно заявив: «Розвідники!»
Йдемо далі… Понад шляхом кілька хат. Заходимо до крайньої хати і просимо води. Молодиця, подаючи нам воду, питає:
– А звідки йдете?
– З Кобиляк, — відповідає Олександер.
– А де це воно, про таке не чула.
– Звідси не видно, це під Києвом!
Галичанка сміється, сміємося і ми. Потім розповідаємо їй про вбитих — ось у тому ліску, що недалеко хати.
Що ж це за дивина, — каже, — тут щодня небіжчик, та ще й не один. А хто вони з вигляду — шляхта, хлопи?
Люди! — кажемо. Вийшли з хати і вирішуємо швидше пройти цей цілих — небезпечне місце.
А де безпечніше? — питаюся.
– На печі, — відповів Олександер і почав: «У нашому селі була баби Горпини…».
Бережіть дух, Олександре, про Горпину потім, — і швидко рушаємо н дорогу.
Та швидко йти не вдається — сонце гаряче, ледве ноги тягнемо. Німці скидають із себе теплий одяг і кидають тут же, на шляху. По дорозі і біля дороги порозкидані кожухи, «ватянки», а найбільше теплих, ватою підши¬тих штанів. Дослівно, як у приказці: «Наляканий, втікаючи — штани загубив».
Ночуємо в селі К. Воно довгою смугою розкинулось побіч шляху. Повно німців – кожний закуток зайнятий. Ми знайшли якийсь курник і хотіли в ньому перебути до ранку, але прийшов СС-ман і вигнав нас. Ляйтенаит «Вермахту» побачив це і запросив нас до хати. В хаті повно вояків, але ми будемо спати на соломі. СС-ман у тій же хаті варить вечерю, побачивши нас, розходився:
– Я, німець, у курнику сплю, а оці «унтерменші» — в хаті!
Вояки з «Вермахту», що були з ляйтенантом, схопили СС-мана і викинули з хати разом з вечерею.
– Дурню! — кричав ляйтенант, — не навчився ще, то йди геть!
Ляйтенант, як видно, вже навчився. Це добре, краще пізно, ніж ніколи. А СС-манів, як горбатих, тільки могила виправить…
Записую навпомацки, в хаті темно. Дослівно, на коліні пишу, ховаючись. Серед німців «шпигуноманія» — «Лякана ворона і куща боїться!».

Нарівні з локальним часопростором Олекса Воропай використовує і модель континуального хронотопу. Інколи вчений прагне максимально охопити події, зокрема й ті, свідками яких він не був (напр., розповідає про життя заможного селянина М.К. в Америці, де той працював 15 років на заводі, заробив грошей, повернувся в Карпати і став «ґаздою» (с.24); описує життя ґазди Михайла в «Баронівці» (с.31), розмірковує про замах на Гітлера (с.43), пише про смерть Олександра Олеся у Празі (с.47) і т.д. Зрозуміло, що в основу таких записів покладено принцип відносності: описані або згадані події не обов’язково повинні відбуватися одночасно в кількох просторових точках.
Чому Олекса Воропай включає до щоденника – цієї «книги про себе» – такий широкий контекст із безмежними просторовими лініями? Відповіддю на це питання може бути культурно-освітній рівень автора. Континуальний хронотоп втілює принцип риманової геометрії: лінія долі автора і «світова лінія» сходяться там, де великі «скупчення біженців», проходять через серце автора. Континуальний часопростір відображає процес розширення свідомості автора. У сферу континуального хронотопу залучено й численні образи щоденника. Нерідко вони подані як самостійні портрети або силуетні начерки його співмандрівників (Петра Андрійовича, дружини, Олександра Т-ка, мешканців Верхняківців, Шупарки, Бучача, Монастирськ і т.д.), співвіднесені за принципом синхронності.
Географія охоплених щоденником явищ – велика (Іванків, Борщів, Худиївці, Верхняківці, Шупарка, Бучач, Сороки, Монастириська і т.д.). Спостережливість і репортерська оперативність Олекси Воропая допомогла йому включити у свій літопис усе цікаве з побаченого, пережитого і відчутого. Автор розвиває ту загальножанрову тенденцію в сфері хронотопу, що помітна у багатьох щоденниках, зокрема і в Тараса Шевченка.
Олекса Воропай використовує у щоденнику й елементи психологічного часопростору, щоб відзначити події духовного життя. Інколи для нього повсякденні явища дійсності важливу роль відіграють у тій мірі, в якій вони мають безпосереднє відношення до фактів свідомості. Час і простір у цьому випадку виступають мислительними категоріями, віддзеркалюють «безперервний континуум свідомості» (термін М.Мамардашвілі) автора. Психологічний час підпорядкований душевним ритмам автора і його межі умовні. Тоді топосами стають категорії психіки: емоції, настрої, почуття, переживання (тривога, зосередженість, страх, стрес і т.д.). Вони певною мірою деформують традиційну просторово-часову структуру. Психологічний часопростір виражає суб’єктивне переживання автора. Зосередженість на внутрішньому світі, реакція тривоги характерні для записів 10-12 квітня, вони підпорядковані психологічному хронотопу.

10-го квітня.
Ранок. Вдосвіта стукали у вікно німецькі вояки і просилися до хати. Вони розповіли «нашому» ляйтенинтові, що з ліска над дорогою виїхали большевицькі танки і хотіли перетяти шлях. Німецькі літаки відігнали їх, був бій і вояки цілу ніч лежали в болоті.
Вечір. Сьогоднішня наша дорога ще важча. Вранці, як тільки ми вийшли за село, налетіли два большевицькі літаки і обстріляли колону з кулеметів. Жертв ми не бачили, але, мабуть, були — неможливо, щоб не було, бо на шляху «Содом і Гоммора!» — несамовита мішанина піших, кінних і авто¬машин … Є тут і військові, і цивільні — все змішалося, сплуталось і вже не подібне на армію. Ярмарок!..
Обабіч шляху довго тягнеться село, це, мабуть, не одне, а низка сіл. Нарешті — містечко з великою кам’яною церквою. Біля церкви роздоріжжя: дорога розгалужується на два боки — наліво і просто. Тут стоїть німець в уніформі польової жандармерії і розплутує «Гордіїв вузол»: військових, що ще подібні на таких — спрямовує на одну дорогу, а цивільних з кіньми і возами — на іншу, туди ж і хворих та ранених.
Ми — піші, можемо йти, куди хочемо. Стоїмо на роздоріжжі — радимось: куди йти? Знаємо, що і в один, і другий бік від шляху 2-3 кілометри — большевики. Бій із ними може початися кожної хвилини. Піти з хворими і цивільними — можна потрапити в лабети большевиків, а піти з бойовими частинами — можна потрапити під кулі та бомби літаків.
– Краща смерть у бою! — патетично заявляє Олександер. І ми вирішили: йдемо з бойовими частинами!
Пройшли сьогодні багато і малих, і великих сіл… Поминули й одне містечко. З харчами кепсько, в селах біля шляху — ні купити, ні випро¬сити… Німці теж голодні. У селян уже ні курей, ні худоби нема … Сьогодні я бачив, як на одному хуторі німець ганявся за куркою, мабуть останньою. Курка з ґвалтом довкола хати біжить, розчепіривши крила, а «покоритель Европи» аж запінився від ґальопу, — та курки не дожене. Де ж пак! Курка «боса», а німець у кованих чоботях — тяжко! З хати вийшла жінка на поріг, схрестила руки і псячить «визволителя»:
– Шляк би тя трафив, хоч курку лиши!
Ми поставали і дивимося. Німець курки таки не впіймав, розлютився і хотів стріляти в жінку. А вона — в хату, двері на засув і як у фортеці. Німець вилаявся по-своєму, себто «по-европейському», і пішов…
Ми з Олександром курки й не хотіли, були щасливі, що добули картоплі. Дружина зварила обід, а по обіді знову — «дай, Боже, ноги!»
Тільки вийшли за село — літаки. Але німці мають оборону: понад шляхом з обидвох боків замасковані зенітки. Як підняли стрілянину, то не дали бідним москалям і «розвернутися», довелося їм бомби викинути в полі, ні одна не трапила на шлях. Ми лежали в рові, в калюжі — некомфорта¬бельно! Повилазили, мов чорти з пекла, вкриті болотом, що й очей не видно — і йдемо далі, бо митись і сушитись нема де. Ось тільки тепер (вже зовсім вечір) будемо сушити і чистити свої «шати».
Як тільки літаки відлетіли і ми пройшли пару кілометрів — нова біда: гарматні вибухи!.. Гарматні летять нам над головами і розриваються неда¬леко. Від розривів бачимо лише чорні стовби в балці над горбком. Так Ішли з годину під такою «музикою». Олександер каже, що це найкращий марш. Може й правда, бо йти під цей марш зовсім легко — ноги самі несуть і нема часу думати, чи болять.
Біля якоїсь залізничної станції, коло самого шляху, лежав голий труп з довгою чорною бородою. Трохи далі — розбиті й спалені німецькі та совєтські автомашини. Згідно з твердженням нашого знавця, Олександра, тут зустрілися дві ворожі колони автомашин і між ними відбувся бій. Це дуже правдоподібне, бо між уламками машин трупи в большевицьких і німецьких уніформах.
А німці йдуть, ідуть, ніхто не підбирає вбитих вояків — ні своїх, ні ворожих.
Дійшли до якоїсь річки — не глибока, але широка. Мости зірвані й тут, мабуть, їхали і йшли вбрід. Коли ми підійшли, то вже була невеличка гребля, викладена з каміння. По той бік греблі стояв німецький офіцер і не пропускав нікого, хто не приніс із собою каменя і не поклав його на греблю. Це нам дуже подобалося і ми з півгодини стояли коло тої греблі і а дивилися, як вона «росте». На наших очах з маленької гребельки утво¬рилася широка кам’яна гребля і по ній пройшли перші автомашини та пінний обоз.
Була сьогодні ще й така пригода: біля одного села під скиртою соломи сиділи два молоді хлопці. Олександер глянув на них і — «свій своїх пізнав». Піду — каже — до них прикурити!
Сказав і пішов. Ми з дружиною відійшли від дороги і чекаємо. Хвилин через десять вернувся Олександер і розказує:
– Це два кацапчуки, піхотинці… Переодягнулися і тиняються тут, своїх чекають. Один кивнув на вас і шепоче мені: «Тож поп, відіш — патли розпустіл, єму удєрать нада, а вот почему ти ідьош?» — «А я в нього — кажу дяком був!»
Ночуємо на якомусь хуторі, тут п’ять чи шість хат. Німців небагато і вони не «перехожі», а «залога» — охороняють шлях. Перед хатою, замість квіт¬ників – гармати і скриньки з набоями.
Крім німців є тут і мешканці цього хутора — українські селяни, але ці бідні люди вже не господарі в своїх хатах, бо все вирішує німецький офіцер – начальник залоги.
Олександер пішов до офіцера, стукнув закаблуками і дістав дозвіл на ніч. Нам дали маленьку комірчину, соломи і… ціле відро картоплі! Живемо!

11-го квітня. Бучач.
Минулої ночі ми спали добре. Вранці, не поспішаючи, вийшли в дорогу. Небо захмарене, понуре, але дощу немає. На дорозі, як звичайно, багато німців Пройшли спокійно з десять кілометрів, а потім звернули зі шляху і пішли понад берегом невеличкої річки. Тут зустріли ще таких, як ми самі – трьох мандрівників з України: два молоді хлопці (брати) і чоловік середніх літ. Вони сиділи під вербою і їли хліб. Розговорилися… Від них довідалися, що багато з тих людей, які вчора поїхали з роздоріжжя біля церкви наліво попали в руки большевицьких партизанів. Були там і вони, але їм пощастило втекти. Розповідають страхіття: військових хворих і ранених москалі розстрілювали там же, на дорозі, а цивільних зганяли до лісу. Проте багатьом удалося втекти, бо — як видно — партизанів небагато і вони погано організовані.
Ми відпочили і знову вийшли на шлях. Нас тепер шестеро. Раптом — літаки, падають бомби: одна, друга, третя… Розбігаємось, хто куди, поля¬гали на землю. Лежали з хвилин десять, а коли повставали і вийшли на шлях — двох братів не було. Шукали їх, гукали, як крізь землю прова¬лились, — так і не знайшли.
Йдемо без них. Вечоріє… Наближаємось до містечка Бучач, увійшли у приміське село: обгорілі хати, пожарище, руїни… Обабіч дороги, а то й на дорозі — трупи большевиків. Один лежить на самій стежці — в шапці, шинелі, в черевиках з обмотками. Зброї при ньому немає. Очі відкриті — «скло», рот роззявлений. Смерть скосила його мабуть, в момент «Урра!», бо руки і ноги застигли в такій позі, як під час бігу. Трохи далі — другий труп горілиць лежить, а там третій, і так ціле поле застелене трупами.
Біля крайньої хати стоїть селянин, видно — «ґазда». Розпитуємо, що тут трапилось. Каже, що минулої ночі був бій: москалі наступали, а німці відбивали наступ. «Цілу ніч таке ся діяло». Сьогодні вранці німці поховали своїх… І справді, побіч шляху, без будь-якого порядку, стоять свіжі могили з березовими хрестами і на кожному з них — німецький шолом.
– Москалів завтра самі люди збираються ховати. Панотець приїде, похо-ваємо їх, як людей …
– Вони ж безвірники, — каже Олександер, — Богу не моляться.
– Моляться, — заперечує ґазда, — у мене був їхній старшина, так сі молив…
Місто в долині, тут і руїни, тут і згарища … Повно німецьких автомашин — всі вулиці загачені ними, пройти не можна. Цивільного населення майже не видно, самі військові, а нам же треба ночувати, вже ніч — зовсім стемніло. Зустріли одного в капелюсі, звертаємось до нього — українець. Ми зраділи, мов «рідного батька побачили». Він добрий чоловік, запросив нас до хати — і їсти дав, і спати дозволив.
У будинках спати не можна, бо кожної ночі налітають «москалі», як каже наш добродій. Ночуємо у глибокому льоху, але це вже не льох, а «обжиле приміщення»: троє ліжок, стіл, піч, шафа, стільці, все, що потрібне в хаті. Дружина нашого добродія десь у селі, а він сам хати доглядає…
Тепер 11-та година. Лягаємо спати, а чи ж прокинемося?

12-го квітня. Золота Липа.
«Золота Липа» — поетична назва річки, над якою стоїть не дуже-то поетичне село. Нас довго ніхто до хати не пускав, а вже ніч — ночуй хоч на дорозі… Якийсь хлопчина допоміг нам влаштуватися наніч у своєї, як він казав, «тети».
Це справді симпатичний юнак, сам підійшов до нас, як ми безпорадно стояли посеред вулиці. Підійшов і довго розпитував, хто ми… аж надо¬кучив. Але коли упевнився, що ми таки українці, притишеним голосом сказав:
– Я націоналіст і для вас усе зроблю.
– Отже, з допомогою цього молоденького націоналіста нас впустили до хати. Ночуємо. Вже повечеряли і мої співрозмовники полягали спати, сплять і господарі. Я ж засвітив свою свічку, що її ношу в торбі, і записую щоденник. А писати сьогодні є про що…
На наше щастя, минулої ночі в Бучачі було спокійно. Рано наш добродій аж здивувався:
– Що сі стало, москаль з дороги ся збив, чи що?
Коли ми вже мали виходити з Бучача, нам сказали, що німецька варта нікого з міста не випускає. «Приємна» новина… Але ми йдемо, бо залишатися тут не можемо. Вийшли за місто — ніхто нас не зупиняє. Вийшли в поле — навколо ні душі. Коли дивимось: іде чоловік нам назустріч — цивільний, бо в капелюсі. Порівнялись, виявляється, що це місцевий селянин іде до міста, бо там живе його дочка. Розпитуємо, де большевики, а він спокійно, так ніби це річ усім давно відома, відповідає:
– Та з тамтого боку он у тому ліску!
– А з цього боку — далеко?
– О-но, в тому селі.
– А скільки ж кілометрів від села до ліска?
– На цім я сі не розумію, буде зо три милі.
– А в цьому селі, що перед нами, є большевики?
– У Сороках? Ні, там ще немає, бо я оце звідси йду.
Бажаємо йому щасливо зустрітися з його дочкою, а самі йдемо далі…
Раптом чуємо гул моторів. Чи не большевицькі танки? Придивляємось, ні — це німецькі автомашини. Автомашини зупинились, з них зіскочили вояки и шоломах, з автоматами, і невеличкими групами розходяться по полі.
Підходимо ближче. Німецький офіцер вийшов нам назустріч і каже до нас по- українськи:
– Куди ж вас чорти несуть? Чи ж не бачите — фронт, зараз буде стрілянина!
Ми кажемо йому, що вже були в оточенні й удруге не хочемо попасти и тике становище, а тому і йдемо, — що Бог дасть.
Тоді чимскоріше до села. В селі не зупиняйтеся, його будуть бомбардувати.
Поспішаємо, місимо болото так швидко, як тільки можемо. Добралися до села — повно війська, всі в бойовім поготівлі: в шоломах, добре озброєні. В садах між деревами танки і панцерні авта. Тут не видно тих, що губили штани по дорозі.
Пройшли село і зайшли до крайньої хати відпочити. На диво, господар добре орієнтується в ситуації. Коли довідався від нас, що ми вже були в оточенні, взяв мапу і показав нам, що ми вже вирвалися з оточення, бо саме поміж Бучачем і Сороками замикалося кільце.
– Ну, хвалити Бога, — сказав він, — найнебезпечніше вже за вами.
– А майбутнє наше, — додав Олександер, — вилами по воді писане.
Йдемо далі… Перейшли через Монастириська — колись, видно, було гарне містечко, а тепер — руїни й пожарища. Тут поляки, до хати нас не пускають навіть відпочити, а про ночівлю й мови бути не може. Посідали ми над дорогою, на горбочку, з’їли, що було в торбі — дослівно, як у приказці: «Як є в торбі, то обід і на горбі!»
Знову йдемо… Нас минає кілька автомашин — рухаються повільно, так ніби бояться чогось. До одної з них учепився Олександер і… поїхав, а ми лишилися. На дорозі немає нікого, з лівого боку — ліс, з правого — якісь рови, чагарники. Дорога дуже нерівна. Нас тільки двоє і ще якийсь третій — понурий, мовчазний, «підозрілий тип», думав я і, мабуть, не помилився.
Спустилися вдолину, пройшли ще трохи попід лісом і перед нами велике село, але… суцільні руїни і пожарища! Такого жаху ми ще не зустрічали на своєму шляху. А ось бачимо нашого Олександра: він уже зібрав навколо себе гурт людей і про щось захоплено розповідає, а в руках — хлібина! Підходимо, вітаємось … Нас зустрічають, як «старих знайомих», бо — як виявилось — Олександер уже й про нас устиг розповісти, а в них про все розпитатися.
Сідаємо на обгорілу колоду і слухаємо сумне оповідання. Село нази¬вається Коростятин (нині Криниця Монастириського району. – Авт.), два тижні тому, в темну дощову ніч напали на нього червоні партизани. Напасники рубали людей, мордували жахливим спо¬собом, а потім запалили село з усіх боків і втекли. Врятувався тільки той, хто встиг втекти до лісу.
Це сумне оповідання на фоні велетенського пожарища зробило на нас гнітюче враження, тим більше, що супроводжувалось гіркими сльозами і рясними прокльонами на адресу напасників.
Вже зовсім вечоріло. Лишатися тут наніч було неможливо. Ми пішли далі. І ось дійшли до Золотої Липи й ледве влаштувалися, щоб якось пере¬ночувати. Село, в якому ночуємо — не спалене, робить враження замож¬ного села, але люди тут якісь понурі, непривітні, нас зустрічають, як «ворогів». Олександер боїться, щоб уночі чогось не сталося; лягаючи спати, він поклав під подушку німецький багнет. Де він його взяв?..

Отже, як бачимо, поштовхом для ведення щоденника Олексієм Воропаєм послужили події Другої світової війни, коли він вимушений був покинути рідну домівку й ступити на шлях ізгоя. Тому в його записах з усією повнотою відтворено прагнення особистості протиставити жорстоким умовах поневіряння і воєнної віхоли події свого внутрішнього життя і піднести їх до рівня суспільно значущих явищ. Його щоденник ніби поєднує в собі елементи двох різновидів – щоденника вченого і щоденника ізгоя. Всі елементи щоденника сприймаються не як частини усталеної структури, а як процес, за яким збережено динаміку і процесуальність подій, розгортуваних у часі. Просторово-часова структура щоденника закріплює духовну еволюцію автора: від суб’єктивного сприймання воєнного часу як індивідуального психобіологічного ритму – до осягнення війни як усенародної трагедії.
Важливою умовою щоденника Олекси Воропая є історичний і місцевий колорит галицького регіону, в якому йому довелося поневірятися. У даному випадку нас найбільше цікавлять галицькі села і міста: Іванків, Борщів, Худиївці, Верхняківці, Товсте, Шупарка, Заліщики, Бучач, Сороки, Монастириська. У щоденнику відтворено специфіку їхнього національно-історичного побуту, звичаїв, обрядів, мовлення, пейзажів. Важливу роль у щоденнику відіграє хронотоп, датування і позначення місцевостей, які є засобом вираження різноманітних явищ дійсності і душевних переживань автора.
Простір свого щоденника автор здебільшого організовує за принципом локального хронотопу – жорсткої послідовності описуваних подій. Час обмежений прожитим днем, а простір – тим сегментом діяльності, в якому автор присутній фізично (Іванків, Борщів, Верхняківці, Глубічок і т.д.). Та, нарівні з локальним хронотопом, автор використовує й інші види часопростору – континуальний і психологічний, загалом же можна припустити, що він вдається до змішаних форм хронотопу. Континуальний допомагає йому включити до «книги про себе» широкий культурний контекст і переконати читача, що лінія долі автора і «світова лінія» часто перетинаються.
Психологічний хронотоп підпорядкований душевним ритмам автора, він акцентує на категоріях психіки, емоціях, настроях, почуттях (тривоги, розгубленості, напруження, страху, стресу і т.д.). Таким чином щоденник Олекси Воропая із такими прикметами письма, як інформаційна насиченість, оперативність записів, місцевий колорит, інтимність, камерність) є визначним явищем української культури. Він, по суті, компенсував ті зміни психіки автора, які не знаходили вираження в інших формах: праця науковця в бібліотеках, виступи перед студентською аудиторією, доповіді на наукових конференціях тощо). Та навіть у нелюдських умовах поневіряння автор збирав фольклорні та етнографічні матеріали, записував народні легенди, пісні, загадки, приповідки. І нам приємно, що вони були зроблені у галицьких містах і селах Тернопілля і згодом лягли в основу його геніальної книги «Звичаї нашого народу».

unnamed

На світлині: Олекса Воропай.

Олександр Астаф’єв, м.Київ – Борщів.

Leave a Reply

Your email address will not be published.