Кравчук В. Я. Визріла дорога: поезії. Тернопіль: Терно-граф, 2020. 112 с.

1. Слововиражальне «примагнічення»
Коли вчергове отримую чиюсь поетичну книгу, то, перечитуючи її, завше шукаю незвичайні слівцята. Дехто каже, що за цією «химерією» можна не помітити чогось важливішого (чесно кажучи, сміюся з такої «глибокодушності». Адже вираження неординарної думки ординарними словами – нонсенс.)
З вищезгаданого все є зрозумілим. Тому не вдаватимусь до теорії та її розвитку, а проілюструю усе (якщо точніше, то спробую) на прикладі «Визрілої дороги» – нової книги віршів Володимира Кравчука зі Збаража.
На тому путівці віршника справді є чимало словеняток – блискіток: «Борозніють рими», «Хоч на мить не чуженій ти для мене», «Березніють над часом сивим». Зорування вдумливих читальників неодмінно зупинеться на таких чарівностях, як «борозніють», «напрогнозив», «роздощиться»…
Якщо врахувати, що подібне можна було бачити і в попередніх книгах версифікатора, то слід, мабуть, висновковувати, що він теж не здріє своїх поетичних буднів без словошукань. Користуючись його слововиявими мовлю: ця виражальність «закапканила». І освятився «чистий аркуш віршем».

2. Довкола наймення
З вищеописаного стає зрозуміло, часто-густо найвдаліші з них поет виносить у заголовки своїх книг. Досить очевидно, згадати про «Розхристану ватру» Василя Рябого, «Душу змії» Василя Старуна, «Правий берег сумної ріки» Бориса Щавурського… (Кожен спроможний продовжити перелік згідно з своїми уподобаннями.)
Цим шляхом пішов й Володимир Кравчук. «Ця дорога визріла для мене. Дякую за це небесам.» Як на мене, то маємо справу з вартим уваги образом. Інтриги додає і той факт, що наприкінці минулого року віршник переступив свій 60-літній рубіж і «визріла дорога» бачиться ще й з вікової «дзвіниці». «Кожен камінь, ямку поіменно знаю», – стверджує він у вірші «Визріла дорога», наймення якого і дало назву книзі. Чи не є оте часознання свідченням того, що автор і далі йтиме своєю «визрілою дорогою», спрагло ковтаючи «мед полиновий»?
Роздумуючи про це, поглянемо на найменувальну проблему ще з одного боку. Відомий поет, лауреат Шевченківської премії Анатолій Кічинський колись назвав свою книгу «Дорога завдовжки в любов». Своє «Вікно на дорогу» угледів і Василь Місевич. По-своєму подивився на дорогу і Йосип Свіжак й у нього з’явився «Подорожній». Як це заперечує «Дорогу», «Дороги», «Передчуття дороги» чи «Відлуння пройдених доріг», банальністю яких деякі поети продовжують «годувати» читачів. Тепер маємо ще один аргумент супроти них – «Визрілу дорогу» Володимира Кравчука. Хіба не втішно?

3. Катрени і не тільки
А хіба не оту визрілу дорогу має на Це – рядок з восьмивірша «Йдучи», та в книзі є і інші цікаві взірці цієї віршоформи. Назву насамперед твори «А мороз цінує осінь», «Лебідь», «Карби». Звернути увагу на ці віршослова змусила небуденна образність. Душа стрепенулася, коли читав про «обпечені долоні клена». Дивувався (по-доброму!), як лебідь «орав криком свинцеве плесо». Пробував уявити, як «мороз цілує осінь», та не тільки восьмивірші зацікавлюють у цій книзі. «Визрілій дорозі» (хоч їх небагато) й двовірші. Певну культурологічну основу мають твори «Слід», «Усміхнений спогад». Вірністю фольклорним традиціям пронизані такі буквосполуки як «Виноградинко моя» та «Квітень грається теплом».
Різність, яка не може не радувати. Але гадаю, що книзі не завадило б й існування інших форм поезовираження. Тим паче, що такі цікавинки є у доробкові.

4. Метафоричні заманки
В попередніх міні-розділах цього відгуку уже згадано про деякі метафоричні зблиски. І не вважаю це якоюсь випадковістю. Адже метафор (містких і точних) справді вистачає у «Визрілій дорозі». У розділі «Веслують повіки озерцями сліз» в центрі сприймання опиняються фрази: «Волошок наплакало небо», «В граніті завмер часопростір», «Цей вибух маків ще не захолов».
Цей наголос на метафоричності слововираження вже у першому розділі книги вказує на важливість цього літературного тропу для вираження думки. Зрештою, про це говорять й інші метафоричні з наступних сторінок. «Пере відлига полотно», «Вітрисько деревам заламував руки», «Слово чекає світанку, гасячи темряву ночі».

5. Непрості епітети
Уже мовлено про метафоричну вдатність. Але у цій там є нюанс, до якого поки що не доторкалися. Маю на увазі те, що позитивному сприйманню метафори сприяє епітетна точність. Саме вона існує і в даному випадкові: «Перетерли небо крила перелітні», «Шатро туману сувій скрутила знов зимова днина», «Твоє волосся снить русявим літом». Невже «Крила перелітні», «Шатро туману» чи «Русяве літо» не агітують за це?
Правда, мовлячи про епітетну чарівність, не можна оминути питання про поділ взірців цього літературного тропу на звичайні та неординарні взірці. До першого різновиду відніс би такі словосполуки як «теплий подих», «клени молоді», «теплі самоцвіти». (Читаючи ці й подібні приклади, потрапляєш у непросту сприймальницьку ситуацію. З одного боку вони ніби й приїлися й переверту у свідомості не роблять. А з другого боку, це відчуття нівелює контекстова доречність. Саме за її рахунок й виграє Володимир Кравчук.)
Уже на початку цього міні-розділу було мовлено про тіснющу сув’язь епітетної яскравості та метафорики. Такі епітети з привабами неординарності й індивідуальності побутують й на інших сторінках книги: «Мокрі аркуші калюж», «втоми глечик», «чистилище зими»…

6. Порівняльна неодновимірність
Якщо такий вид літературних тропів як епітети умовно ділимо на дві частини, то різновидів порівнянь «Визріла дорога» пропонує більше. В конкретному випадкові є підстави говорити про три такі: з використанням сполучників типу «як», «мов», «наче», «ніби» тощо; без експлуатації цих словотворів й за рахунок поєднання іменників й прислівників. І це допомагає точності вираження думки.
Перш за все, зрозуміло, звернемося до взірців з використанням сполучників. «Розхристані дерева, наче душі», «І та соломинка води, яка струменить, мов образа», «Роки на спогади багаті, які як ніч на невсипущі зорі». (Ніби й немає чогось надзвичайного у порівняннях також не створює неповторну картину в уяві читальника.)
Живописання словом вона, фантазія текстосприймача, бачить й тоді, коли немає сполучників: «Сміх дитячий – це усмішки Бога», «Калюжа приспано мовчить – підсвічник з ночі», «Річки, наче рана, кладка – давній шов»… Гарність, якої ніхто не заперечує, шкода лишень, що таких прикладів замало. Який чудовий ефект міг би бути за рахунок сув’язі цих двох підвидів порівнянь.
Ще про один підвид тропу нагадують іменники, котрі ходять у парі з прислівниками: «ноти-бруньки», «вітер-сівач», «серцевина-жовтизна». (Помітив, що останнім часом версифікатори все частіше вдаються до цієї сув’язі чи не тому, що вона допомагає гранично точному вираженню думки й засвідчує індивідуалізм мислення. Втішно, що наш краянин теж задумується над цим.)

7. Уздріті барви
Одним із елементів поезовиражальності є доторки віршника до кольорових екстраполяцій. Про це ще більше починаєш розмірковувати, читаючи цю книгу. Адже досить часто уздріваємо «барвисті» згадки: «Читаючи зелений трактат про літо», «Лиш вітер сивий прожене», «Лебедів на вітрі в білий день», «Читаю небо між листків, що наче жовті незабудки», «Лиш у саду рожевий вітер»…
Іноді можна побачити, що в одній строфі поєднується два кольори. Наприклад, мініатюра «Уривок сну» завершується рядком : «В чорних дірах червоних маків». Та ще частіше помічаємо кольори там, де їх словесно немає. Так званий ефект незримої кольористики: «А живопліт припорошений блима очима суниць», «Неспокій все малює вітер, лиш буйний колір віднайде», «Розкурюють люльку ранкові тумани, гілками скуйовджені вранішні хмари», (Прошу вибачення, що і в умовах незримості барв чомусь все більше думаю про звернення автора до кольорових екстраполяцій. Не сумніваюсь, що так наді мною пожартувала текстова логічність.)

8… і темарійні перетини
Напевно, літературний критик мав би ще на початку своїх нотаток згадати про теми творів, бо це, мовляв, первісно важливе для творчості. Згоден, що такий акцент говорить про душевні поривання літеротворця. Але… В світовій літературі вже давно немає нових тем, а є можливими тільки їхні віддтінки. Зрештою, кожного читача ( не вважаю себе винятком) цікавить рівень висловлення думки. Тому й наголошую на виражальності.
Хоча, зрозуміло, що вірші з «Визрілої дороги» можна умовно розділити на громадянські, філософські, пейзажні чи любовні. Адже чи не кожен твір має такі ознаки. Та гадаю, що такий підхід був би неправильним. Заважає переплетення тем.
Кілька прикладів. Скажімо, розділ «Веслують повіки озерцями сліз» складає громадянська лірика і присвячений матерям бійців-героїв, які відстоюють незалежність України на східних рубежах нашої держави. Вже сам цей факт вказує на переплетення громадянськості і любовності. А рядки «мов свічка пригасла, яка ледь жеврить, у грудня не просить нічого» створюють цікавий пейзаж.
Чи таке. Розділ «Про творчість» пронизаний філософським мотивом. Та не спішив би «танцювати» тільки навколо цього. Бо існують рядки з ознаками пейзажності: «Витінює на підвіконні світильник весь кактусний страх», «Аркуш, неначе фіранка, збрижено муляє очі».
Уточнення з цікавими ілюстраціями існують у інших розділах. І все це засвідчує, шо темарійні переплетення зриміше стають ознакою сучасної поезії.

9. На загальному тлі
А завершити ці нотатки хотів би доторком ще до одного питання. Бо,перечитавши книгу, спробував хоча б для себе дати відповідь: як вона виглядає на загальному тлі? Як кажуть, питання поставлено впритул, але відповіді такої не існує. Через різні фактори. Знання про те, чого вже досягнуто вітчизняною поетичною поетикою. Обізнаність з досягненнями нині, на жаль, через книгорозповсюдження, яке кульгає, це зробити не можливо.
Тому й висновок можемо зробити лише на основі того, що знаємо. Ми багато говоримо про небесність поезіїї Миколи Вінграновського, Леоніда Талалая, Павла Гірника, Ігоря Римарука. Але поряд з їхніми творами право на існування мають вірші Григорія Лютого, Василя Місевича, Петра Шкраб`юка, де, можливо, і немає отого високого ширяння поетичним небом, але неперебутність, яка «примагнічує» все ж існує, вказуючи на потребу філологічної філігранності римотворів.
Саме до таких текстів відніс би й «Визрілу дорогу». Вірю, що надалі автор ще не раз докаже правдивість цього судження.

Ігор Фарина, письменник
смт Шумськ на Тернопіллі.

Leave a Reply

Your email address will not be published.