(Ігор Павлюк. Паломник. Роман-медитація у віршах. – К.: Видавництво «ФОП Ретивов Тетяна», 2018. – 224 с.)

«Поезія – їзда конем в минуле». Таку сентенцію віднайшов в одному з розділів твору Ігоря Павлюка. І, чесно кажучи, оторопів спочатку. Бо все ж переконаний у тому, що віршар неодмінно повинен дивитися й у майбутнє, фіксуючи у рядках ті чи інші моменти з позирку. Впевнений, що мій візаві теж поділяє мою точку зору. Отже, суперечить сам собі. Аніскілечки! Поет зазирає у завтра. Але маючи за плечима досвід «їзди конем у минуле».
Як кажуть, замислюймося разом. Та ще й тоді, коли від загальниковості міркувань переходимо до конкретики й почнемо з такого. Письменниця і літературознавець Антоніна Царук із Кропивницького провела паралель з поемою Д. Г. Байрона «Паломництво Чайльд Гарольда». І очевидно, мала рацію. Бо обидва твори по-своєму відбивають певне розчарування поколінь з урахуванням історичних реалій. На останньому наголошую невипадково. Адже часовий ракурс – римована фіксація подій та переживань. Зрозуміло, що зі сприйняттєвої «дзвіниці» особистості колись і тепер. Ще мусимо враховувати ментальність обох авторів.
Та думається не тільки про це. Багатьох, безперечно, цікавить питання про те, як виглядає «Паломник» на вітчизняному ґрунті? Має рацію Ігор Ольшевський з Луцька, коли говорить про жанрову непередбачуваність Ігоря Павлюка. Справді маємо цікаві вірші, поеми, романи, переклади, статті, тепер перед нами з’являється роман у віршах. Новина? Так! Але схочемо того чи ні, не все є таким простим. Дехто нагадає, що романи у віршах є в Леоніда Горлача, Василя Марсюка, Анатолія Шкуліпи, Миколи Тютюнника… Не сперечатимуся з цим, бо від реалій не втечеш. Та все ж маю на увазі новинність. Подвійну. По-перше, роман-медитація у віршах – несподівана у доробкові поета, яка ще не мала аналогів у його ужинкові, по-друге, усі вищезгадані автори носять у своїх творах ті чи інші елементи епосу. Себто переважають акценти на політичних умовах життя. «Ліричні відступи» у них – веління часу. Але вони не виходять за тематичні рамки. А у творі Ігоря Павлюка маємо все з точністю до навпаки. Римовані описи історичних реалій присутні, але на передній план виходять розмисли про переживання душі. І саме вони є основними у творі, фокусуючи на це всю увагу сприймачів тексту.
А коли воно так, то доцільними є наголоси на виражальницькому боці твору. Й перш за все скажу, що вражає порівняльність. Скажімо, маємо чимало простих порівнянь зі сполучниками типу «як», «наче», «мов», «ніби»… «У жилах осінь, наче мед із перцем», «І плаче сніг, немов мольфар ординський»… (перелік цих вдатностей можна продовжити. Тим паче, тоді, коли такий вид порівнянь зацікавлює неординарністю слововиявів мислення автора).
Це характерно і для простих порівнянь без сполучників. Оскільки тут теж існує чимало підтверджень, то не перераховуватиму всі, а згадаю лише про ті, які відразу «впали в око»: «Моя стежина – тінь моя», «І плаче зірка – рибка золота», «Муза – моя королева», «Шрами – не медалі»…
Вчитуючись у такі цікавинки, починаєш «включати» своє асоціативне мислення. Хіба не полягає у цьому чар поетичного слова?
Але до позитивного руху в цьому керункові спонукають і розгорнуті порівняння, котрі промовляють про метафоричність осмислення почуттів ліричного героя. «Чиясь душа – як випари вина, ну а чиясь – відбитий вовк від зграї», «Тут зорі – наче смайлики у Біблії, чи ягоди калини в кришталі», «Писати вірші – немов приймати роди, родити і кохатись водночас», «А Шлях – мов пальцем пхана ковбаса, така, як людство, кров’яна, невічна».
Подумалося, що всі ці вдатності не вплинули б так чарівно на читацьку свідомість, якби не інші метафоричні зблиски, серед яких «повісилася пісня на струні», «грудьми душі годую віршенятко», «сміється з пекла голос Батьківщини», «п’ю траву, як час»?
Зауважу, що всі ці свідчення позитипу помітно доповнюють епітети: «скрипка землі», «поранена вода», «мед миті», «ілюзій заповідник», «безногі дощі».
А хіба не беруть на себе цю роль «кладовище зір», «літопис вітрів», «сцена серця», «погляд грози», «емаль жаги»?
А тепер поговоримо про творчі знахідки на рівні лексеми. Про словотворчість мислиться, коли натрапляєш на неологічний ряд, в якому виструнчилися «душеблудство», «пеклорай», сльозокров», «золотослово». А ще причаровують такі новотвори, як «шаблегнута», «кулеокі», «дзвінкозоряні», «хмаробороді»…
Буквогра заради оригінального вираження думки? Можна так сказати. Але чогось негативного тут відшукувати не варто. Адже відомо, що неологізми мають у собі непростість. Деякі з них залишаються у поезії певних авторів, час від часу з’являючись у словниках деяких версифікаторів. І не претендують на щось інше. І інші? Не будемо вгадувати майбутнє, бо це є невдячною справою для рецензента. Бо всяке може трапитися. Чи, приміром, гадали колись Леся Українка чи Олена Пчілка, що їхні неологізми «мрія» і «промінь» із часом стануть загальновживаними?
Ще один бік слововиражальної «медалі».
Нерідко автор вдається до так званого розмовного епатажу. Він, щоправда, не є одновимірним. Іноді автор використовує діалектизми: «люде», «ябко». І тут зовсім немає значення ареал поширення того чи іншого слова. Бачимо й те, що у поезомові Ігоря Павлюка популярний сучасний сленг, який певною мірою заперечує загальновживану лексику, але водномить не виступає за її границі. Це, зосібна, стосується таких слововиявів, як «мо» чи «нічо». Не приховуватиму, що вони не всіма позитивно сприймаються, але мусимо рахуватися з реальністю. Такі ж думки виникають і тоді, коли надибую одверті росіянізми. Щодо останніх, то не все є таким простим. З одного боку, є підстави балакати про загравання автора з читачами, яке не враховує політичних реалій. А з іншого? Ці словесні перли побутують у нашому щоденні. Згоден, що їх треба «вичавлювати» із суспільної свідомості. Поезомовою в тому числі. Але не можна вважати невчасністю «використання лексики з «общепонятного», яка фіксує наявність чужинного повторення того, що є у реалі – теж своєрідне «вичавлювання».
…Коли вже зроблено наголоси на певних виражальницьких моментах, то, напевно, варто згадати ще про один. Образність висловлення думки стає зримішою, якщо починаємо говорити про «населення» твору, до якого відносимо небесні світила і зірки, звірів і птахів, дерева і рослини. «І Місяченька зламане крило», «А зірка вже – як дірка в інший світ», «З моїх слідів дощі вовчиська п’ють», «Світ ховає гніздо лелеки», «Де горобин невиплакані сльози», «Полину і звізди над тобою фатальний вальс». Углиблюючи розмисли в ці чарівності, все більше розумієш, що мова вираження має свою неординарність, і саме це, як мені здається, варто вважати найголовнішим у поетичній практиці сучасності.
Зі згадками про «населення» роману межує культурологія тексту. «Все, що Байрон в папір мережив». (Лише одна фраза, але саме вона натякає на «Паломництво» Чайльд Гарольда Д.Г. Байрона – прим. І.Ф.). «Дивак тут слуха Моцарта і Верді», «Поети світові Рембо і Шеллі». Знаходимо у творі і натяки на глибоке прочитання душею доробку геніального Кобзаря. «Ще стояла імперія та, що роздавить усіх нас, як сама упаде», – так Шевченко про Польщу писав». Згадаймо Шевченкове: «Правда ваша! Польща впала, та й вас роздавила!». Чи, може, не варто говорити про культурологічні акценти, коли віршник осмислює свої рядки ««Поламаного полум’я калини»?
Та культурологічні акценти не були б такими промовистими без точних натяків на богошукальницькі мотиви. «В собі не бачу, але чую Бога», «За чесний біль Всевишньому спасибі», «Тече сльоза – немов стежина Бога», «Хірурги в серці Бога не знайшли, душі також не видно»… Та богошукальницькі монологи, помітно вказуючи на виражальність, зміняються складовою філософських поглядів поета: «Я знав, що маю те, що не мине», «Наше тіло ніхто не врятує уже ніколи», «Ми ще діти, яким знання додають тривоги», «Я жив душею так, немов помер»? Тематичний відсвіт? Виражальницький акцент? Та всього потроху!
Як і тоді, коли зринають громадянсько-патріотичні мотиви, «Юні гени мої пам’ятали козацькі вертепи», «Вітри суспільні кров мою бурлили», «А на Лисій горі державних відьом шабаш», «Тепер виходять нелюди у «люди».
В романі існує повно згадок про біографію ліричного героя, яка асоціюється з життєписом автора, фіксацій суспільного життя. Ще одне свідчення непереможності одної істини. Її, до речі, ще у 80-х роках минулого століття один поет виразив гранично чітко: «Поет не зрушить цього світу, він тільки подих передасть».
Тематично заангажованою є й пейзажність. Щоправда, тут маємо двоїну, себто в одних випадках перед читачами зримо постає малюнок, а в інших – окремі штришки дофантазовує уява. «Ці сніги і тумани узявш у кров молоду», «І вовка слід ромашково-трояндовий на жовтому від старості піску», «Мов сніжинка на кров, опадала зоря на ріку», «І слухав я сосновий шум у горах». У багатьох рядках надибуємо інтимно-любовні спалахи: «І кохання мого іконно-квітневе обличчя», «У Львові вже жила любов моя», «Іскрився космос у твоїх очах», «І в мене вже похмілля від кохання».
Отже, роман у віршах є натяком на певні тематичні пласти й потребу їх глибшого збагнення? Щось у цьому міркуванні є, та автор цих рядків не хоче ставати на цей шлях, бо переймає тематична сув’язь. Хіба це не промовлять поетичні строфи? «Крізь хліб поета видно рідні зорі», «Життя духовне любить тишу з тиш», «Ми не вміємо чути, як зранку росте трава», «По ночах серце плакало до мами» (Знову ловлю себе на думці, що спеціально не вишукував цитати. Ще один доказ органічності переплетень?).
На тлі цих цікавинок чарівно виглядає крилатослів’я. Природно, що в першу чергу воно спонукається вдалим використанням стійких словосполук, які є давно поширеними в нашому повсякденні. «Болить, коли ти винний без вини», «Із черепа мого надпив вина», «Вже істина втопилась у вині», «Все менше п’ю рідкий Вітчизни дим». Та не тільки осмислення (творче у тому числі) того, що вже існує, призводить до афористичності. Значну роль відіграє віковий фактор. Адже не є секретом, що відгукується досвід прожитого «пережитого». «Душі найвищих часом найменш високі», «Ніщо журби не варте в світі цім», «Поети всі із Всесвітом на ти», «Не слухать, як по «теліку» гундосить той, кого скоро будем посилать» (мимоволі виникла асоціація з результатами цьогорічних президентських виборів). «Держава наша – як дядьківська хата».
…Декому може здатися, що намір рецензента наголосити на вдатностях через виражальність і темарій окремих міркувань затінює розповідь про головну ідею медитаційного твору, та не думаю, що це відповідає дійсності. Бо цитування говорять самі за себе. І все ж насмілюся розставити ще кілька наголосів. Поет розкриває у романі у віршах біографію своїх вчинків і почувань. Але все це не мало б магічної дії без виразних узагальнень. Не є таїною і те, що твір відбиває розчарування поколінь. Але і цей песимізм має світлі нотки. Так званий прихований оптимізм. І саме він робить «Паломника» незбагненно-привабливим.
Тому і є підстави балакати, що перед нами текст про біль, який є голосом Всевишнього, пристрасні слова про мандри душі, котрі щоденно тривають у часопросторі. А що буде далі? Важко однозначно ствердити. Та точно знаю, що зустрінемося з чимось не менш цікавим.

Ігор Фарина,
член НСПУ, лауреат премій
імені братів Лепких та імені П. Куліша
м. Шумськ
на Тернопіллі

Leave a Reply

Your email address will not be published.