Про Ірину Баранюк з Чорткова «Золота пектораль» писала багато разів, навіть її працівники свого часу були причетні до видання книги пані Ірини «Терниста дорога вчителя». Без брому, без душевного надриву й сум’яття не можливо читати книгу спогадів про батька мешканки надсеретового міста.

Цей збірник текстів відкриває читачам очі на події Другої світової війни, післявоєнний період, розповідає про трагічну долю сільського учителя Івана Григоровича Бішка, котрого за любов до України після другого приходу на Галичину червоних карателів повінчано суворою смертю – батько п. Ірини помер на засланні у Маріуполі, спивши усі гіркоти енкавеесівської катівні. А нещодавно Ірина Баранюк у районній газеті «Голос народу» поділися з читачами новими спогадами, виливши на газетну шпальту свій біль.

Нужда сорочку знайде

Прочитала в районці публікацію «До училища – в бабусиній блузці», що навела мене на роздуми й про моє «щасливе» дитинство…

1944 рік. Мені йшов сьомий рік, як за сфабрикованою справою заарештували батька. Він пра-цював учителем, директором школи. Пішов на уроки і більше не повернувся. Винесли заочний вирок і засудили на 10 років з конфіскацією майна. Відправили в Маріуполь. Його здоров`я довго не витримало тих умов, в яких жили в`язні.
У серпні 1946 р., спивши всю гіркоту «енкавеесівських» катівень, батько відійшов у засвіти, про що нам повідомили його товариші-в`язні. Інакше ніхто б не сказав. Я й досі не знаю, де його по-ховано.
Не одна наша сім`я переживала такі важкі часи. Ми ховались, ночували в чужих людей, бо кожну ніч нас шукали, щоб вивезти в Сибір. Були тисячі таких родин, долі яких поламала комуністична система, наші «визволителі». І залишились ми сиротами – троє дітей, двоє стареньких маминих батьків і мама. Того ж, 1944-го, від дифтерії помер молодший братик.
Тепер згадую, в чому я ходила до школи. Зими були сніжні й холодні, часто – мінус 25 градусів. В хаті теж утримувалась мінусова температура, на стінах блищав іній, а подекуди – й сніг. Як лягали спати, то на голови брали хустки, а вранці на нас теж осідав іній. Пальці на руках та на ногах в мене опухали від морозу. Бабка робила з гасу компреси. У шостому класі я взувала дідусеві валянки (а він тим часом лежав під периною) і вдягала бабусину куртку, яку підперізувала солдатським широким ременем з великою залізною пряжкою. Настала весна, треба було щось шукати взутися, то одна сусідка знайшла один черевик, інша – другий, так я була вже взута.
Десятий клас (три роки я ходила до Пробіжни, долаючи 10 км) закінчувала в безрукавці, без пальта чи куртки. А старший брат зробив мені сумку з фанери, помалював чорною фарбою – і я носила її через плече.
Пальто пошили, як поступила вчитись до Кременецького лісотехнікуму. Купили сукна по 9 карбованців за 1 м і я вже була вдягнута. Добиратись до Кременця мені було складно. Чемодан в руках, рюкзак на плечі – і з Великих Чорнокінців до Гадинківців на поїзд, пішки 18 чи й більше кілометрів.
Одного разу взимку, в лютому місяці, їхала додому. Поїзд прибув до Гадинківців о 3-й чи 4-й годині ночі. Я не хотіла чекати до ранку і вночі пішки пішла додому. Ніч була така місячна – видно, як вдень. Мороз, сніг до місяця блищить. Така краса! На ранок вся в інеї прийшла додому.
Мама руками сплеснула. Каже, як я не побоялася йти, бо в лютому вовки ходять. Чомусь тоді мені не було страшно. Після закінчення технікуму направили мене на роботу в Рівненську область. Хлопців направляли в Кострому і десь в Росію – в інші області.
Моє ж місце призначення – Біла над Горинню (річка Горинь) Дубровицького району, на лісопункт. Не пригадую, чи давали підйомні, може, було по кілька карбованців. Але заробітки на лісопункті були дуже мізерні – від виробітку бригади на лісоповалі. Потім перевели десятником в цех з переробки деревини, а так – диспетчером в гараж. І під кінець – бухгалтером в лісництво.
Чотири роки працювала на Рівненщині, а після перевелась бухгалтером до Чортківського лісгоспу. З Рівненщини переправляла мамі дрова контейнером на вокзал. А вона вже машиною везла до села. Вартість перевезення тоді не була настільки високою.
У Чортківському лісгоспі я пропрацювала 34 роки. Від 1996 року – на пенсії. Звичайно, в мене була робота, хоч і трудно було виживати, адже зарплата невисока – 67,50 – 80 крб. Але тоді дуже мало хто міг кудись виїхати. Не заздрю тим, хто виїжджає. Але тепер таке життя – людина шукає, як прожити, як покращити своє становище. Одні не знають, де подіти мільярди, вкрадені в народу, а інші думають, як би то вижити. І ніхто ні за що не відповідає. Коли настане якийсь порядок? Хто і коли повинен примусити виконувати закони, не дурити людей, не обкрадати свій народ?!

Ірина БАРАНЮК,
м. Чортків

Leave a Reply

Your email address will not be published.