(Ольга Яворська. «Сльоза-живиця». Поезія. – Київ: «Український пріоритет», 2018. – 216 с.)

Ольга Яворська лікується словом від сльози, за її словами. І сльози у неї викликає тисячолітня боротьба за волю України:

Примарна істино, чи я дійду до тебе
Через тумани і людські жалі,
Чи прихилю до серця клаптик неба
На стронцієм ураженій землі?

Народ мій убожіє щохвилини,
Свавільний світ несе потоки зла,
Дожити б до високої години,
Щоб воля справді волею була (С. 49)

Не тільки незалежною від чогось лихого, а вільною для доброго. І ота воля надто дорого коштує нам, українцям. Свідченням тому вірші, сповнені щирого вболівання за долю рідного народу, висловленому у сильних рядках про історичну минувшину (“Крути”) і нашу зболену через війну сучасність (“Гук битви”; “Новини… Знову… П’ятеро бійців”; “Твій син (не плач) заснув навіки”). І хоча, як пише Жак Філіпп у книзі “Внутрішня свобода. Сила віри, надії та любові”, “У вільній згоді любові життя, що забирається, стає життям, що дарується!”, але яке ж болісне для тих, хто зостається оте безоглядне дарування, оті обірвані на світанні життя, що мали б даруватися не одномоментно, а щоденно, у праці на обраній ниві, у втіленні мрій… Чуєшся потолоченою травою (порівняння людини із Книги Псалмів) і благаєш:

О Найвища Любове, пригорни мою душу,
Потолочені трави на світанку зціли.
Щоб жалю не лишилось, причаститися мушу
Словом тим, що промінчиком світить з імли (С. 122)

Те слово схоплює красу природи (“Свято дивовижного тепла”) і біль, який природі завдає людина (“На поверхні душі щось бентежне, тривожне і вічне”), авторка дихає з природою в унісон, відчуваючи її ритми і настрої (“Дихає всесвіт весною”, “Відблиск суму”, “Зацвіли хризантеми”), творячи неповторні настроєві образки, як-от “Зелений килим, птаство легкокриле” чи “Зима, мов чарівниця навісна”: Зима, мов чарівниця навісна, / Кидала в очі вікон снігопадом, / Кружляла лісом і трусила садом, / Збагнувши серцем, що іде весна./ Відчувши чорну прірву небуття, / Носилася жорстока і зухвала, / До річки лютим серцем припадала / З холодним страхом за своє життя (С. 94).

В “час отруєний неправдою і злом” Ольга Яворська не просто бачить мереживо краси, створене снігом і сонцем (“Сліпучим сяйвом пишних віт”), а й вміє замурувати печаль:

Замурую печаль, помандрую країною Сонця,
Де у синьому небі хмарин голубі паруси,
У безчассі спочину, зачинивши в безвихідь віконце,
І розхлюпаю радість по блакитному морю краси (С. 129)

Осторонь зостається “інфляція, бізнес, політика”, а душа черпає силу у мистецтві довіри, знаючи з досвіду:

Мовчання важке, мов камінь, аж серцю у грудях тісно,
Тож говори, мій друже, хай душу відчую твою.
Тим, хто іде наосліп, спинитись ніколи не пізно,
Страшно посіяти сумнів на світлу довіри зорю (С. 101)

Довіра стосується на тільки рідних і друзів, а і побратимів мистецьких. Поетеса зізнається, що їй тужно за піснею, у якій звучала б соната дня, відчувалася висота небес і струна душевна, бриніла ревна сльоза (“Ти не повіриш… Тужно так”). Подібну справжність втілював Іван Миколайчук, що про нього мовлено:

Як він горів в твоїх обіймах, світе!
Безсилі перед Вічністю слова.
Лишився плач самотньої трембіти…
І мамин зойк… і слава світова…  (С. 105)

Це не єдиний приклад, коли “пречистим німбом світиться душа”, такою вона постає у поезії, присвяченій пам’яті Катерини Білокур (“Сивіє день від самогону й лайки”). Душа цієї Катерини − то душа Українки підневільної, але внутрішньо вільної, що є втіленням душі, яка, піднімаючись над болем, вчиться літати (“Вознесуся у думах”), символом терпкої жіночої долі (“Жіноча доля”) зі сльозою відчаю, зажурою в очах і усміхом на вустах, яка

У щасті пригортає цілий світ,
Про зло благає пам’ять замовчати.
Жіноча доля − милосердя цвіт,
Воістину уміє все прощати (С. 139)

Ольга Яворська довірливо розкриває перед читачем, звідки ота сила прощати, яку часто вважають слабкістю. Вона в небайдужості, мужності, вірі та чулому сумлінні (“На тривоги і болі душа відгукнеться луною”). Байдуже, що доведеться терпіти боротьбу зі спокусами і страждати від безсилля щось змінити подібно до дружини Пілата, яка не змогла відвернути засуду Христа (“Страждання”). Адже душа є прочанкою, яка у “храмі щулиться смиренно” і “предивно воскресає” (“В диві літа усе розцвіло”). У храмі-церкві і у храмі природи їй дано не тільки бачити прощу до Зарваниці, а і відчувати як через неї, оцю самотню душу, “Мати Божа іде в Україну”:

Лишень тоді, коли крізь ширму ночі
Господні розкриваються світи,
Душа спочити на папері хоче,
Щоб сонячне проміння зберегти (С. 170)

У книзі Ольги Яворської відчутне оте сонячне проміння. Її сльоза не є виливанням туги і роз’ятрюванням ран, вона є живицею, що ті рани гоїть. Читач ловить себе на думці, що поділяє авторське “кредо” із вірша “У шатах від землі і у дарах від неба”:

Лише б свобідний дух не кинули за грати,
А демонські вітри не знищили пера,
Лише б зцілити мить, лише б не знати втрати,
Спокутати гріхи, бо смерть не вибира.

І вірить поетесі, коли читає її запевнення, що:

У шатах від землі і у дарах від неба
Торую крізь туман дорогу навпростець.
Мені у цім житті не так багато треба:
Лише пташиний спів, лише вогонь сердець (С. 206)

Отож, довгого і не тернистого шляху авторці та її книзі до читача. Нехай її слово запалює вогонь сердець і зберігає сонячне проміння у мороці ночі. Аби бачити шлях до справжньої волі.

Надія Гаврилюк, поетеса, літературознавець, кандидат філологічних наук, старший науковий співробітник Інституту літератури імені Тараса Шевченка НАН Украіни.

Leave a Reply

Your email address will not be published.