Богдан Манюк. Янголам написані листи: поезія. – Тернопіль: ТОВ «Терно-граф». – 2015. – 120 с.

Горацій писав, що «захопливою стане мить, на яку не покладав надії». Мить засвітилася назвою поетичної книжки. Що змусило поета писати «янголам» листи? Людство досліджує мозок із його середини. Українські мислителі, а також світові філософи (висновок зроблений на основі доступних джерел та «Антології сучасної філософії науки…» видавництва ЛНУ імені Івана Франка) чи то не знають, чи нехтують у своїх міркуванях теоремами австрійського професора, логіка й математика Курта Геделя (1906–1978),  відомими з 1934 року.

Це глибоко усвідомлює Вадим Скуратівський, згадуючи у післямові до Паскалевих «Думок»: «Оскільки автор “Думок” “усе ж таки” математик, пригадаємо, саме задля того, щоб якось пояснити те – “від чого” (“Де все не те і не так”. – У Паскаля [Б. Д.]), знану теорему Геделя, яка пропонує розв’язати задачу – шляхом необхідного виходу за її межі (системи, у якій ми живемо. – Б. Д.)». У теоремі йдеться про те, що ми неспроможні пізнати світ, не вийшовши за межі системи Всесвіту. Якщо існує кінець Всесвіту, то за ним початок.

Люди переважно не схильні до осмислення незбагненного й живуть усталеними думками, традиціями та обрядами, перетворивши їх на обрядовірство. Бо ж думання виснажує, втомлює… Ось тому слушна думка Олега Хоми, який, долучившись до перекладу «Думок» Паскаля, в коментарях стверджує, що цей твір завжди був «для широкої публіки,…  адже Паскаль у сімнадцятому столітті намагався зарадити духовній кризі, що набула виразності лише нині».

«Зарадити духовній кризі»… Поміркуймо над тим, які думки намагається увиразнити поетичним словом Богдан Манюк у написаних листах янголам – яких ми не бачимо, але намагаємося вірою пізнати таїну непізнаного.

Книжка складається з шести розділів поезії (є й тексти прозових етюдів): «Перемелемо час і слова на поезію», «Прелюдіє», «Берег навпроти», «Фото зі зрілістю», «До прозорих начал на стезі потойбічній», «Мелодія для бабиного літа».

Людство переймається темою часу. Фізики стверджують, що час є суб’єктивною похідною нашого розуму від реального процесу руху в навколишньому світі. Хоча поетична думка метафорично сягає глибин непізнаного:

Просто хочеться слова і тиші за кавою,

І безмежного світу над білим листом…

Життя у слові – духовне життя, і нам властиво розмислювати про незбагненне – безмежність світу (дуже вдала метафора стосовно безмежного світу «над білим листом»).

Ще Паскаль стверджував, що людство утримується на грані двох безодень: нескінченності й небуття. Бо ж ця таїна «духу, смерті» мала б утримувати людство в рівновазі буття, «а чистоту виточуючи з лих, / різьбили вірші / й вирізьбили віршами / усе, що Бог без усмішки не встиг». Пізнати непізнане, приховане Богом від людини, й «усмішка» Бога живого про щось та свідчить… Що ж там, за краєм безмежності? Початок чи людська душа з її гріховними  печатями, яких вона набула в земному житті? За кінцем – початок! Тож поетичне слово поета сягає цих глибин незвіданого:

Зачинити минуле – і в ніч напрямки.

Жменю крихт одинокому ворону.

А тоді… О, тоді два крила, дві руки…

І на небо – на вулицю Зоряну.

………………………………………………………

Спохопитися там, де і час не кружляв…

Поет заглиблюється в розмисли з усвідомленням того, що не існує дармової чарівної палички, щоб чогось досягнути в житті, мрія була дієвою, необхідно важко фізично («віхоть сухої соломи… етюд сірника») й творчо працювати (тут метафоричність і думки спонукають до міркування, бо поезія класичної ясності іншою бути не може):

Захотілось на небо на сьоме –

і намарно тягнулась рука…

Щоб помітили інколи комин,

треба віхоть сухої соломи

і прощальний етюд сірника.

Зустрічаємо в текстах Богдана Манюка образні метафори, вдалі порівняння, які спонукають до роздумів. Поезія в книжці межує з невеличкими за обсягом етюдами, в яких мала би брати верх спресована думка образного мислення настроєвого характеру, яка б сприяла глибшому пізнанню написаного, душевних порухів сердечних переживань автора. Декілька разів прочитав етюди. Память не сформувала жодної уяви: «Якби ти знав, як много важить слово, / Одно сердечне, теплеє слівце!» Останнє речення з «Етюда про тебе, рідну» зацитую: «Мати б линву  від Бога, бо крівця в болоті, ще й рогачкою бруд, що несла за поріг,

й мироточить дорога

Небесної сотні,

відчуваючи знову

наступних

своїх».

До слова потрібно ставитися з пошануванням і любов’ю. В етюді, поезії не має бути кружляння слів без сенсів і духовного начала. Поезія, проза живе не тільки метафорами, а серцем і душею. Відчувається брак духовності – верх бере раціо: «Наш інтелект [intelligence] займає в порядку речей інтелігібельних те саме місце, що наше тіло в обширі природи… Ми пізнаємо істину не лише через раціо, а ще й через серце» (Паскаль, «Думки»).

На допомогу покликав Антуана де Сент-Екзюпері – в нього є така думка: щоб люди почули нас, треба розмовляти простою і зрозумілою мовою; наші думки мали б бути легкими для розуміння, запам’ятовування й не суперечити логіці буття.

А все ж книжка знайде дорогу до вдумливого читача – бо вона промовляє  правдою:

що посієш ти щастя

і вижнеш,

не поранивши іншому меж.

У цьому «не поранивши іншому меж» закладена глибинна сутність  людського співжиття, любові поета. Логіка буття – це коли добре мені, то й добре моєму ближньому. Обіймімо серцем і душею думки любові поета й побажаймо йому наснаги до вдосконалення на ниві слова-життя української літератури, щоб слово сонцило і зернило духовними думками…

————————————————————————

*Іван Франко, «Якби ти знав, як много важить слово…»

Богдан ДЯЧИШИН, член НСПУ, доктор філософії, доцент, м. Львів

 

Leave a Reply

Your email address will not be published.