Шевченкіана Богдана Лепкого в радянські часи замовчувалася, тож не дивно, що імені вченого нема у багатьох тодішніх довідкових, енциклопедичних і шевченкознавчих виданнях. Хоча насправді розмах його досліджень про автора «Кобзаря» і його твори вражає. Він свідчить про те, що творчість Тараса Шевченка відіграла велику роль у формуванні літературних спрямувань його молодшого попередника, про їхню духовну близькість, взаємопроникнення і взаємозбагачення. Та, незважаючи на спроби вчених дослідити шевченкознавчу спадщину Богдана Лепкого та з’ясувати її контекстуальні зв’язки і взаємодію з тодішнім літературним процесом, у цій ділянці є ще окремі прогалини. Про один із невідомих фактів ідеться у цій статті.

Богдана Лепкого ми знаємо як людину багатьох талантів і різносторонніх зацікавлень. Бог поклав на його чоло печать генія, котрий органічно виявив себе у багатьох ділянках: поезії, прозі, публіцистиці, літературно-критичній діяльності, перекладацтві, малярстві, редакторській і видавничій справі, громадсько-культурній сфері.
Богдан Сильвестрович Лепкий народився 9 грудня 1872 року на хуторі Кривеньке, поблизу села Крогулець тепер Гусятинського району Тернопільської області. Навчався у Віденській Академії Мистецтв, Віденському університеті, 31 липня 1895 року закінчив філософський факультет Львівського університету і став учителем гімназії у Бережанах, з 1899 року і до кінця життя жив (з перервами) у Кракові, де спершу працював у гімназії.
Унаслідок клопотання Кирила Студинського професор Ягеллонського університету Юзеф Третяк узяв собі Богдана Лепкого на допомогу для семінарію української мови і літератури. Окрім роботи в Ягеллонському університеті Богдан Лепкий став заступником голови краківської філії «Просвіти», увійшов до літературного об’єднання «Молода Польща», де нав’язав приятельські стосінки з польськими письменниками Станіславом Виспянським, Яцеком Мальчевським, Леоном Вичулковським, Яном Станіславським, Казімєжем Пшервою-Тетмайєром, Люціаном Ридлем, Тадеушем Міцінським, Вінгельмом Фельдманом, Владиславом Орканом, Мар’яном Здеховським, Болеславом Вислоухом, Леоном Василевським та іншими.
21 грудня 1901 року у Кракові взяв участь у відкритті Слов’янського клубу і виголосив реферат «Василь Стефаник». У 1906 році наш земляк став офіційним співзасновником літературного об’єднання «Молода Муза». Він – один із організаторів урочистого вечора у Кракові, присвяченого 100-річчю від дня народження Тараса Шевченка.
У вересні 1914 року виїхав до Австрії, оселився в м.Родавні поблизу Відня. У час Першої світової війни майже п’ять років учителював у таборах українських військовополонених (Фрайштадт, Раштадт і Вецляр). Співпрацював у видавництвах «Українська накладня», що з 1903 року діяло в Коломиї, а з 1919 до початку 30-их років – у Берліні, та «Українське слово» в Берліні (1921-1926), що видавало бібліотеку «Українського слова» та часопис «Літопис політики і письменства» та тижневик «Українське слово».
У 1926 році повернувся до Кракова, викладав українську літературу в Ягеллонському університеті, обраний професором. У 1930 році, у Варшаві, при Міністерстві віросповідань і публічної освіти, було відкрито Український науковий інститут, Богдан Лепкий був одним із його засновників. З 1933 року він працював у мовознавчо-філологічній секції «Комісії для дослідження польсько-українських проблем». За внесок у розвиток української літератури і культури Наукове Товариство ім.Шевченка у Львові 16 листопада 1932 року іменувало Богдана Лепкого своїм дійсним членом, а 1 січня 1935 року президент Речі Посполитої надав йому звання надзвичайного професора, а в 1938 році іменував його послом польського сейму.
Одна за одною виходять його поетичні збірки: «Стрічки» (1901), «Листки падуть» (1902), «Осінь» (1902), «На чужині» (1904), «З глибин душі» (1905), «Над рікою» (1905), «Поезіє, розрадо одинока» (1908), «Для ідеї (1911), «Тим, що полягли» (1916), «Доля» (1917), «Вибір віршів» (1921), «Слота» (1926); збірки оповідань: «З села» (1898), «З життя» (1899), «Щаслива година» (1901), «У глухім куті» (1903), «Нова збірка» (1903), «В горах» (1904), «Кара» (1905), «По дорозі життя» (1905), «Кидаю слова» (1911); повістей: «Під тихий вечір» (1923); «Сотниківна» (1927); «Зірка» (1929); «Вадим» (1930); «Веселка над пустарем» (1929); «Крутіж» (1941), велика історична повість «Мазепа», яка складається з окремих частин: «Мотря» (1926); «Не вбивай» (1926); «Батурин» (1927); «Полтава» – «Над Десною» і «Бої» (1928-1929) і «Мазепа» (1955); спогади: «Казка мого життя» («Крегулець») (1936); «До Зарваниці» (1938); «Бережани» (1941); «Три портрети» (1937) та ін.
Богдан Лепкий опрацював і видав у 1909 році – перший, а в 1912 році – другий том «Начерку історії української літератури», довівши його до ХVIII століття, тобто до Івана Котляревського. Рукопис третього тому згорів у готелі в Яремчі в 1914 році. Йому належать літературно-критичні нариси про творчість Івана Котляревського, Євгена Гребінки, Пантелеймона Куліша, Леоніда Глібова, Олекси Стороженка, Марка Вовчка, Степана Руданського, Якова Щоголева, Юрія Федьковича, Івана Карпенка-Карого, він видав їх твори.
Окремо можна говорити про шевченкіану Богдана Лепкого, бо він з великим пієтетом ставився до Тараса Шевченка, шанував його поетичну, прозову і малярську спадщину, боронив її відрізного роду нападок, перекручень і цензурних втручань, зрештою, вважав себе учнем великого попередника, батька нашої нації і розвивав у собі таланти словесно-художній і малярський, суголосні з хистом Тараса Шевченка.
Про шевченкіану Богдана Лепкого писали Євген Пеленський, Володимир Дорошенко, Василь Лев, Григорій Вервес, Микола Сивіцький, Ростислав Радишевський, Василь Ратич, Микола Ткачук, її окремі аспекти порушено в розвідці Богдана Остап’юка «Богдан Лепкий в Тернополі» («Новий шлях», 1966, 1 жовтня). Проте в ділянці шевченкіани нашого земляка з’являються нові відомості, потребують нового, поглибленого вивчення старі.
Нагадаємо про деякі напрями шевченкіани Богдана Лепкого.
По-перше, він упорядкував, підготував до друку і видав у різних видавництвах цілу низку творів Тараса Шевченка, до багатьох із них написав передмови і післямови, коментарі і примітки, навів різні варіанти поетових творів та подав доповнення. Серед цих творів: Тарас Шевченко. Кобзар (Манітоба, 1918); Тарас Шевченко. Твори: у трьох томах (Київ – Лейпціґ, 1918-1919); Три поеми Тараса Шевченка (Київ – Лейпціґ, 1918); Тарас Шевченко. Гайдамаки (Берлін, 1919); Тарас Шевченко. Кобзар (Київ – Лейпціґ, 1919); Тарас Шевченко. Повне видання творів: у 5-ти т., із монографією у першому томі під назвою «Про життя і творчість Тараса Шевченка», перевид. в Києві 1994 року (Київ – Коломия – Лейпціґ, 1919-1920); Тарас Шевченко. Гайдамаки (Вецляр, 1920); Тарас Шевченко. Думки (Берлін, 1922); Тарас Шевченко. Повісти: у 2-х т. (Берлін, 1922); Тарас Шевченко. Повне видання творів. Том ХІV (Варшава – Львів, 1936); Taras Sczewczenko. Poezje (Варшава, 1936, разом із Павлом Зайцевим, до цього тому також увійшла бібліографія польських перекладів творів Тараса Шевченка); Тарас Шевченко. Кобзар (Відень, 1941).
Крім того, наш земляк упорядкував збірки «Достойно єсть» (Вецляр, 1920; Берлін, 1922, куди увійшли твори Тараса Шевченка і промови Богдана Лепкого на Шевченківському святі); «Шевченко про мистецтво» (Зальцведель, 1920; опублік. у журналі «Америка», 1948, 10 березня). На думку польського літературознавця, професора Ягеллонського університету Яна Зілинського, серед численних літературно-критичних праць нашого земляка «найбільшу наукову вартість має видання всіх творів Шевченка, листів, коментарів і критичної біографії».
По-друге, у доробку Богдана Лепкого є ряд художніх творів, присвячених Шевченку. Серед них поезії. Наш земляк створив поетичний життєпис Тараса Шевченка, він вийшов окремим виданням під назвою «За люд» (Краків, 1914) і «В Тарасові роковини» (Відень, 1915). У другому виданні опущено вірш «Літ по тому сто» і додано поезію «В Тарасові роковини». Майже кожен вірш супроводжує прозова ремарка, яка пояснює сюжет твору. Микола Ільницький, упорядковуючи видання «Богдан Лепкий. Твори у двох томах» (К., «Дніпро», 1991), вмістив цей поетичний життєпис під назвою «Шевченко», у першому томі. Тут він має характер циклу і складається із 17 поезій: «Літ тому сто»; «Хата»; «До Тарасової матері»; «Батькове пророцтво»; «Мрії та дійсність»; «Перші твори»; «До Тарасових поезій»; «Розвіяні мрії»; «Суд над поетом»; «Дорога»; «Пустиня»; «Шевченкова верба»; «Дядько»; «Умер поет»; «Покинь на хвилю торг життя – а духа…»; «Я примір вам даю. Мене судьба так била…»; «Благословенна най буде година».
Деякі з цих віршів у 20-их роках, ще за життя Богдана Лепкого, окремо друкувалися у різних періодичних виданнях, напр., «В столітє уродин Шевченка», вірш, виголошений 9 і 10 березня 1914 року на Шевченківському святі у Львові і перевиданий окремою брошурою цього ж року у Кракові; «Суд над Шевченком»; «Шевченко на смертнім ложу» («Вісник Союзу Визволення України», 1915, березень, ч.11-12); «Шевченкові похорони» («Шлях», 1920, 6 березня); «В соті роковини уродин Т.Шевченка»; «В 50 роковини смерти»; «Нині» («Українське слово», 1921, 11 березня). Уже після смерті нашого земляка їх не раз передруковували різні еміграційні видання. До художніх творів зарахуємо і сценічний пролог «На Тарасовій могилі», поставлений у Бережанах 2 червня 1902 року, виданий цього ж року окремою брошурою у Тернополі і удостоєний рецензії Володимира Гнатюка у «Літературно-науковому віснику» (1902, кн.8), перевиданий у Львові в 1903 році і в Кракові у 1910 році.
По-третє, органічною складовою творчого феномену Богдана Лепкого є його численні монографії, розвідки, статті та промови про Тараса Шевченка, назвемо найголовніші з них: «Про «Наймичку», поему Тараса Шевченка» (Львів, 1906); «Про житє великого поета Тараса Шевченка» (Львів, 1911); «Прийди до нас. Промова на концерті в честь Тараса Шевченка» (Відень, 1917); «Про життя і твори Тараса Шевченка» (Київ – Лейпціґ, 1918); «Марко Вовчок про Шевченка» («Українське слово», 1922, 18 березня); «Причинок до життєпису Тараса Шевченка» («Шлях», 1920, 6 березня); «Тарас Шевченко. Промова на Шевченківському святі в Берліні» («Шлях», 1920, 27 березня) та інші. Тут ми не навели окремих передмов і післямов до різних видань творів Тараса Шевченка, рецензій на нові видання «Кобзаря», численних збірників, антологій, хрестоматій, читанок, у яких Богдан Лепкий вміщував твори свого попередника, розділів із його нарисів та історій української літератури, де він аналізує його твори.
По-четверте, Богдан Лепкий відомий як талановитий перекладач творів Тараса Шевченка. Напр., до видання «Taras Sczewczenko. Poezje» (Варшава, 1936), яке він уклав разом із Павлом Зайцевим, увійшов 101 переклад творів Шевченка, з них 56 належать Богдану Лепкому. Він переклав з української на польську: поеми «Сон»; «Наймичка» (разом із Леонардом Совінським); вірші «Думка» («Нащо мені чорні брови?»); «Тополя»; «Н.Маркевичу» («Бандуристе, орле сизий!»; «Гоголю»; «Минають дні, минають ночі…»; «Мені однаково, чи буду»; «До М.Костомарова»; «В неволі тяжко, хоча й волі»; «Хустина»; «Самому чудно. А де ж дітись?»; «Минули літа молодії…»; «Сонце заходить, гори чорніють…»; «Ми вкупочці колись росли…»; «Не завидуй багатому…»; «Якби з ким сісти хліба з’їсти»; «І широкую долину…» та інші. Окремі з цих творів були надруковані у «Повному виданні творів Тараса Шевченка» (Чікаґо, 1963, вид-во Миколи Денисюка, т.ХІІ) та в книзі «Taras Szewczenko. Wybór poezji. Oprac. Marian Jakóbiec» (Вроцлав – Варшава – Краків – Гданськ, 1974).
Звісно, шевченкіана Богдана Лепкого в радянські часи замовчувалася, тож не дивно, що імені нашого земляка нема ні в двотомному «Шевченківському словнику» (К., 1996), ні в дослідженні Валентини Крементуло «До питання «Шевченко в польській літературі» (1958), побіжно сказано про нього в працях Григорія Вервеса «Владислав Оркан і українська література» (1962), «Tam, gdzie Ikwy srebrne fale płyną» (1972); «Шевченко і Польща» (1984), «Тарас Шевченко і польська культура» (1989), його творчість поверхово представлена у п’ятому томі довідкового видання «Українська література в загальнослов’янському і світовому літературному процесі» (К., 1994).
Справді, шевченкіана Богдана Лепкого вражає. Вона свідчить про те, що творчість Тараса Шевченка відіграла велику роль у формуванні літературних спрямувань його молодшого попередника, свідчить про їх духовну близькість, взаємопроникнення і взаємозбагачення.
Однак, незважаючи на спроби вчених дослідити шевченкіану Богдана Лепкого та з’ясувати її контекстуальні зв’язки і взаємодію з тодішнім літературним процесом у Польщі, у цій ділянці є ще окремі прогалини. Так, літературознавець Світлана Кравченко із Волинського національного університету імені Лесі Українки знайшла справу Богдана Лепкого, що зберігається в архіві Ягеллонського університету. У ній її увагу привернув цікавий документ, який свідчить про непрості стосунки митця з польською владою. Це копія рішення окружного суду ІІ Відділу в Тернополі від 25 лютого 1933 року про конфіскацію книги «Тарас Шевченко. Кобзар», повний ілюстрований збірник віршованих творів поета з життєписом та передмовою Богдана Лепкого, який було видано в 1922 році в Берліні –
Шенебергу накладом «Українського слова» (С.І.Кравченко. Періодичні видання Польщі 20-30-их років ХХ століття в світлі суспільно-культурних процесів міжвоєнної доби» (Луцьк, 2009, с.417).
Причиною такого рішення стали цитати з творів Тараса Шевченка, які, на думку суддів, містили заклики ненависті українців до поляків. «Незважаючи на такий, здавалося, категоричний присуд, – пише Світлана Кравченко, – і посадовим особам Ягеллонського університету, і колегам Б.Лепкого вистачило здорового глузду, толерантності та аргументів стати на захист письменника. Колектив філософського факультету, до якого належала кафедра української літератури, змушений був надати пояснення судовій інстанції. У відповіді декан філософського факультету писав, що звинувачення стосується цитат із Т.Шевченка, які Лепкий не міг вилучити з оригіналу «Гайдамаків», оскільки готував наукове видання, тому вирок не стосується його особисто» (Там же).

Олександр Астаф’єв, м.Київ

Leave a Reply

Your email address will not be published.