Мої думки не базуються на мовно-філософському досвіді, але тільки на чисто щоденному нашому прозаїчному побутово-прогматичному рівні. Тому тут не треба конче філософствувати про історико-етимологічні проблеми слова «рогуль» або його значеннєві нюанси.

Обмежимося лише міркуваннями на кшталт колишніх і теперішніх поглядів на рогулів і на явище рогулізму. Саме поняття не має расової чи національної диференціації, воно, так би мовити, інтернаціональне, всесвітнє. На початках свого зародження рогулізм приписувався саме міськими рогулями однозначно селові. З часом невидимі, на щастя, кордони стираються, а нині, повірте, важко відрізнити рогуля з міста від рогуля із села. Однаково згорблено ходять із руками в кишенях штанів, плюють смачно на бідну й святу землицю, смачно й добірно по-рогульськи матюкаються, частіше згадуючи ім’я своєї матері на літеру «бе». Їхнім мамам, либонь сьогодні й повсякчас так гикається! Не можна відрізнити рогуля-міщука від рогуля-селюка також і тим, коли вони йдуть мимо церкви (до речі, максимально й мінімально сюди заходять один раз на рік!) чи сакральної фігури, то ніколи не перехрестяться! Одне слово, на початку ХХІ століття ми, рогулі, інтернаціоналізувалися, об’єдналися, згуртувалися. Нас, безперечно, й стосується крилатий вислів «Нас багато – нас не подолати». Усе рогульське сьогодні уніфікувалося, втратило диференційні риси в усьому: в мові, у поведінці, в ідеалах життя, у загальнолюдських цінностях.
Не хочеться претендувати на якогось учителя чи ментора, не хочеться нікого тут поучувати. Це невдячний і неетичний крок. Просто хочеться розігріти холодець, дроглі, гижки, студенець мого рогулізму, пролити його крізь сита й показати, від чого так часто збльовує рогуль. Може, порядна частина суспільства з огидою відвернеться від інгредієнтів нашого рогулячого холодцю…
Першою моєю ознакою, а я так думаю переконано, є моє «шокання», я забув назавжди, що в моїй рідній і многостраждальній через мене Мові є звук «щ», який у мовленні реалізується звуками ш+ч(о). Однак лиха сила балдіє від того, коли рогуль каже шо. Ця, перша, риса чи моя ознака має багато відтінків. Так, із рогульського погляду вищості, вибраності – крутизни, моя лексика, тобто словниковий запас, як у Елочки-людоєдочки, складається з таких слів-паралітиків: да, тіпа, канєшно, любий, вопшє, понятно, лічно, галімо, класно, форцово, канає, в натурє, стрьомно, ржати, бабло, тьолка та багатьох-багатьох інших. Як видно, рогуль у цьому плані перевершив літературну героїню устократ. А як добірно, неперевершено рогуль матюкається. Дехто каже, що цього нас навчили азіяти чи росіяни… Брехня все це та солодка видумка! Ніхто рогулеві ніколи не вкладав і не вклав сороміцьке, лайливе, осоружне слово. Тим паче кількаповерхові матюки-конструкції. Вживання на кожному кроці і у кожній обстановці лайливого слова – це світогляд, це мислення, це філософія, це психічний стан рогуля. Здається, що слова відомого філософа мови – межі моєї мови є межами мого світу – передусім стосуються нас, рогулів!
Іншою блювотною масою моєю є нахабство, дикість, дурість, розбещеність, вседозволеність, відсутність стиду, скромності, поваги до іншого, брехливість, ненажерливість, осатанілість. Так-так, це і є мій правдивий словесний автопортрет. Для мене є геройством і мужністю вийти з бару, налигавшись до безтями алкоголю, й на людях справити свої рогульські потреби. А як я зухвало репетую, маючи в руках пляшку оковитої чи пива. Тоді, справді, мені море по коліна. А як я скиглю, коли хтось мені заслужено вріже у мою фізіономію. Як той паршивий пес! А яка в мене задоволена пика, коли наді мною стоїть і хитається в транспорті похила за віком людина. Написано в барі «У нас не курять». Однак я смачно тут затягуюся отрутою і для себе, і для інших. Часто їдеш транспортом, громадським, однак і тут рогуль-водій усіх пасажирів має, вибачте, в одному місці! Адже, він має в губах цигарку! Ще шокує в громадському транспорті рогульський голосний лемент, дико-голосна бесіда про свою ненависть до сусідки, зятя, про те, що не подобається в учительці, а також банальні плітки й теревені на всякі темі: від їжі й аж до політики. Крім мене, ще сидять кількоро меломанів із навушниками, з яких на цілу маршрутку реве несамовито несусвітня мелодія. Вона зливається з іншим виттям із динаміків автобуса – ну, направду справжній заклад на Кульпарківській! А поруч вирішує свої проблеми на кшталт «тіпа, корочє, я поняла» про чергового надцятого «коханого» дівиця з мого рогулячого племені від самого початку руху автобуса вже сорокову хвилину поспіль. Мій кум-анестезіолог на Броньовій каже, що зараз дуже помолодшав рак мозку й голови саме від отих мобілок-дебілок. Після багатогодинних теревенів завжди завершуємо наше тіпа блеяння сухотним покручем «давай!».
Погляньмо собі під ноги… Воістину стражденна наша землиця стогне від слини та харкотиння нашого. А ще вона вкрита мозаїкою від жуйок. І, здається, назавжди. Якщо в світі жують цю гуму після їжі три хвилини, то ми румигаємо її годинами, аж поки щелепи не зводить. Наші дєвки від тих румигалок мають обличчя, як Шварценегер. Ага, ледь не забув – скрізь вони приклеєні: пвд сидіннями у транспорті, під учнівськими та студентськими лавами, біліють у всіх дірочках, мов гіпсова замазка…
Із давніх-давен, певно, ніхто не жлуктав оцей гіркий, кислий, несмачний трунок – пиво, як сьогодні. Особливо прикольно це виходить у дівчат, що не мають ні кожи, ні рожи. Бідненьке, уже посиніло од холоду, аж тремтить, однак, як соску мала дитина, тримає губами пляшку з пивом.
А ще моє хобі денно і нощно сидіти-лежати та остаточно деградувати-дебіліти коло того бісівського ящика, що зветься голубим екраном. Знаєте, коли його ще не було, то можна було почути бесіду про те, чи сподобалась чи не сподобалась книжка, а тепер тільки й чути про той чи той серіал, про шоу з холостяками, чужими жінками, з чужими дітьми, з пацанками-панянками… Дійшло вже до того, що у церквах жінки не дочікуються кінця святої Літургії, бо на злам голови біжать на таку тяжко очікувану серію про Маргошу чи Ізауру.
Коли їм морозиво в електричці, то папірець обов»язково впхну між лавкою і стінкою, а, налузгавшись соняшникового насіння, тишком-нишком від стороннього ока викину лушпиння під лавку, на якій сиджу. Написано в тамбурі електрички: «Не курити». А ми, рогулики, і дівчатка, і хлоп»ятка, мовби не бачимо заперечної частки «не», і гадаємо, що саме тут нас ласкаво просять укорочувати собі віка. Та чи ви чули ще, яку веселу пісню співають наші тьолки «Ой, напилася…»?
Одного разу мені приснилося, що я комусь і за щось подякував… Аж схопився в холодному поті. Як це так? Адже в нашому вогульському лексиконі, крім матюків, ще не було слів «дякую», «пробачте», «будь ласка», «сідайте», «я вам допоможу». А при зустрічі в нас канає слово «прівєт».
Рогуля можна непомильно впізнати в туалетній кімнаті. Так, він після себе ніколи не спустить в унітаз воду, бо вважає такий вчинок негідним своєї персони. А виходячи від пана Едзя ще ні разу не скористався нагодою помити руки.
Проте, повірте, я вже не раз хотів покінчити зі своїм рогулізмом, і це назавше. Бо по саме горло набридло мені оте сіре, хирляве, смердюче, хворобливе існування. Існування, в якому, крім хамства й страху, нічого не бачиш: ні чистого неба, ні чудових краєвидів, не чуєш Слова Божого, прекрасної поезії, спів пташини чи дзюрчання потічка. Як мені остогидло отаке моє життя! То що ж мені робити? Знаю, що ніхто мені й нічим тут не допоможе! Мушу сам вперто й послідовно викидати жмутками із себе увесь внутрішній гній, все смердюче моє єство. Із такими думками і звертаюся до своїх побратимів: сестер і братів у рогульстві – станьмо людьми, справді гідними української нації! Всевишній нас створив для віри, надії й любові.

Зиновій Бичко,
мовознавець, м. Львів

Leave a Reply

Your email address will not be published.