Про видатного письменника, полеміста, релігійного історика й  оратора епохи Відродження Станіслава Оріховського-Роксолана (1513-1566)

Сьогодні, в епоху національного збайдужіння й індиферентності людей, коли більшість із них не можуть вирватися із зачарованого московського кола і своєю пасивністю підштовхують Україну, себе, своїх дітей і онуків до могили, з повагою згадуєш тих видатних діячів культури, які ще в епоху Відродження, на чужині, не вагалися стосовно свого національного вибору.

Таким був Станіслав Оріховський-Роксолан. Він народився. в селі Оріхівці Перемишлянської округи. Батько мислителя належав до шляхетного стану, а мати була дочкою православного священика. Та все ж таки його сім’я була окатоличена («gente ruthenus, natione polonus»).  Початкову освіту отримав в Перемишлі. У 1526-1528 роках навчався в Краківсь­кому університеті, в 1528-1531 – у Віденському, Віттенберзькому, і Лейпцігському, в 1531-1540 – продовжив освіту у Падуанському, Бо­лонському, Римському, вдосконалював свої знання у Венеції. Взяв участь у вчених диспутах про Аристотеля у палаці кардинала Фарнезе і звернув на себе увагу кардинала Гінуччі, порвав із лютеранством.

Його учителями були Отто Брасікап – австрійський гуманіст, професор Віденсь­кого університету, автор наукових праць і лавроносний поет; Ромул Амадей – професор риторики в Болонському, Па­дуанському та Римському університетах; Луї Бонпадифер – професор філософії Болонського університету, ні­мецький гуманіст Філіп Меланхтон та реформатор Мартін Лютер, який поселив здібного юнака під час навчання у своєму будинку. Був знайомий з видатними гуманістами і науко­вими діячами Західної Європи Л.Кранахом старшим, Ульріхом фон Гуттеном, Альбрехтом Дюрером, Амброджо Контаріні, Лазарем Бонаміко та ін., визнаними державними та церковни­ми діячами. У 1541, після 17-річного перебування за кордоном, повернувся в рідний край, де був висвячений на капелана й отримав проворство у с. Журавиці, біля Перемишля.

Потрапив до оточення мецената Петра Кміти, воєводи Кракова і сандомирського палатина.  Кміта отримав гуманістичну освіту при дворі імператора Максиміліана, був авторитетним дипломатом, відомим у Москві, Відні, Римі і Мадріді. До нього, за порадою Деція і Геленія, звертався Еразм Роттердамський, шукаючи зв’язків із впливовими людьми Польщі. Станіслав Оріховський в оточенні Петра Кміти налагодив стосунки із Яном Кохановським, Миколаєм Реєм, Марцином Бельським, Марціном Кромером, Клемансом Яніцьким, Петром Ройзієм, Анджеєм Кржицьким  та іншими діячами культури, з якими не раз його шляхи перетинатимуться.

Став видатним діячем культури епохи Відроджен­ня, використовуючи та пропагуючи античну спад­щину: твори Гомера, Платона, Аристотеля, Демосфена, Аристофана, Ціцерона. Підтримував стосунки з видатними гу­маністами та культурно-освітніми діячами Західної Євро­пи, де його називали «русинським Демосфеном», «сучасним Ціцероном». Воло­дів давньогрецькою, староєврейською, латинською, біль­шістю західноєвропейських мов, добре знав польську та українську.

Миколай Рей, працюючи секретарем у краківського воєводи Анджея Тенчинського, зібрав чимало матеріалу стосовно обмеження влади «сенаторського короля» Сиґізмунда І і магнатів, сюди входили аграрна, фінансова і воєнна реформи. Боротьба за них на провінційних сеймиках отримала назву «півнячої війни» 1537 року, яка навіть описана в «Annalеs Poloniki» Станіслава Оріховського (вид. посм., 1611). Миколай Рея порушив ці проблеми у творі «Krótka rozprawa» (1543), написаному не без впливу твору «Ain schöner dialogus und gesprech zwischen aim Pfarrer und aim Schulthayss» («Прекрасний діалог і розмова між священиком і старостою»). До питань аграрної реформи Станіслав Оріховський звернувся у творі «Respublika Polonia» (1543), де є таке звернення до шляхти: «Якщо ми запроваджуємо нові податки, то – я вас запитую – хіба ми запроваджуємо їх для визиску селян? Бо лише на них ми звалюємо весь тягар податків, витискуючи із них те, що ми самі повинні давати для оборони королівства, ніби селянська верства має захищати верству рицарську, а не навпаки…».

Анджей Кржицький у 1524 році, в Кракові, видав антитурецьку промову Каллімаха, написану в 1490-му і відому як звернення до папи Іннокентія VІІІ. Вона започаткувала спеціальний жанр антитурецьких трактатів («turcyky») (Cтаніслав Оріховський, Транквілл Андронік, Кжиштоф Варшевицький та ін.). Він майже одночасно з Транквіллом переконує польське рицарство виступити проти бусурман, підтримуючи починання Буонаккорсі-Каллімаха. На імперському соборі в Авгсбурзі 1518 року Транквілл, виступаючи як посол хорватсько-далмацького бана Бериславича, виступив з промовою «До німців проти турок» («Oratio contra Turcas ad Germanos habita») й опублікував у гекзаметрах латинську молитву проти турок» («Tranquilli Parthenii Dalmatae ad Deuim contra Thurcas Oratio carmine heroico»).

Найзначнішими творами Станіслава Оріховського-Роксолана вважаються дві промови «Про турецьку загрозу» («Turcica I» і «Turcica II), написані латинською мовою, видані краківсь­ким видавцем Гієронімом Віктором в 1543 і 1544 рр. У них він застерігає від турецької агресії і закликає європейські народи до хрестового походу проти турків. У першій промові є такі слова: «Сулейман, турецький володар, підкоривши угорське королівство і натхнений видатною перемогою, поглядає тепер і на вас з вашим добром. Він прекрасно розуміє, що не зможе довго користуватись насильно награбованим, доки ви живі і незалежні. Чув, що ваші предки не раз проганяли з Угорщини Амурата – його діда, пам’ятає, як ви під проводом Владислава часто завдавали поразок його війську у Валахії, – отож добре знає, що кожен його свавільний вчинок розіб’ється об вашу зброю. А тому, не маючи змоги розпростерти своєї влади аж до північного моря проти вашої волі, зв’язав вас договором про мир і взаємодопомогу. Одуривши вас отою облудною угодою, загарбав Альбу Грецьку, Варадин, потім убив Людовіка, опісля знищив Буду; далі, користуючись сприятливим моментом, дощенту сплюндрував Австрію, Стірію, Карінтію і, досягнувши свого, повернувся до Угорщини… До чого це я веду? Як бачите, шляхтичі, тепер, не маючи підстав вас боятися, Сулейман витворяє таке, на що жоден із турецьких султанів до нього не відважувався. Проте він добре розуміє, що ви єдині стоїте на перешкоді розширення його влади. Знайте, що він сам не вірить своєму слову, яке зламав, віроломно відібравши у вас Валахію, і прекрасно розуміє, що ви, як і всі християни, його ненавидите, знає, що вболіваєте за поразку Угорщини. І останнє, без чого і поміж простими людьми дружба немислима: нам чужі його віра, його звичаї, його Бог. Через те ненавидить вас, шляхтичі, заповзявся погубити вашу республіку, ваші помістя, ваше щастя, більше того, запеклий ворог богів, котрі покровительствують цій державі».

На на похоронах Сигізмунда І виголосив латинську промову «Oratio habita in Aunere Sigismundi», яка стала знаною у Європі як взірець ораторського мистецтва.

Спершу презентував погляди польських магнатів, ставши в опозицію до Сигізмунда Августа і даючи йому різного роду настанови – «De inetitutione redis Polonie» («Напоучення польському королеві»): «Нині ми нещасні, вогнем і залізом знищені, просимо всі гуртом: допоможи нам, візьми біду нашу близько до серця, і хай уславиться тоді не лише ім’я твоє, а й відвага королівська. В тобі найвища й найславніша гідність, в тобі незламний і переможний рід Ягелона – ще живі недавні подвиги батька! Вчини ж, прошу, так, щоб з’явився в тобі дух, гідний і батька, і роду, і цього місця. Бо якщо в цій справі од нас відступишся, то чи не буде це певним доказом того, що вельми кепсько з тими поводяться, хто обирає королів, і долею чи випадком він стає першим у державі? Ми тому з таким запалом пишемо до тебе, що дуже хвилюємося за полонених, яких наступного дня мають вести до Скітії. Отож, якщо це трапиться, чи легшою буде неволя наша від того, що й ти, син короля і сам король, теж поніс збитки, нас утративши? По-правді кажучи, нам не полегшає. Наша воля (хай їй здоровиться!) потребує для свого захисту лицаря, а не титулу. Запитай у полонених, щойно з Русі поведених до Скітії, кого вони звинувачують, на чию допомогу сподіваються, кого вдень і вночі слізно просять і благають? Тебе, о королю!». Був проти одруження молодого короля з Барбарою Радзивілл. Від імені шляхти звинувачував короля у трактаті «Fidelis subditus» (І ред. – 1543, ІІ – 1548, ІІІ – 1584).

Гостра боротьба за реформи, яка точилася на пйотрковському (1548) і варшавському (1563-1564) сеймах, віддзеркалена у його листах «Rozmowa… okolo egzekucjej» (1563), «Quincunch» (1564) і «Policja Królestwa Polskiego» (нап. 1565, фрагменти опубліковані в 1856). У цих творах він виступив проти «екзекуції влади», обґрунтовуючи модель теократичної держави.

Сліди його публіцистичного темпераменту, жвавість думки і гострота розуму виступають в історичних листах «Annales Polonici» (твори 1548-1552) і «Żywot i śmierć Jana Tarnowskiego» (нап. 1561, вид. 1773), останній твір є типових взірцем польської ренесансної біографії. Не меншу славу принесли йому полемічні виступи проти Анджея Фрича Моджевеського. Книга Моджевського «Commentariorum de Republica emendanda» («Коментарі про реформи в державі», 1554) розглядала питання моралі, системи законів, проблеми війни і миру, стан церкви, розвиток освіти. Автор пропонував запровадити для шляхтичів і плебеїв однакові закони. На думку істориків, ідеї Моджевського були близькі до поглядів Яна Кохановського і Андрея Дудрича. Станіслав Оріховський у праці «Fricius sive de Maiestate Sedis Apostolicae», 1562) писав, що політичні і юридичні реформи, які пропонує Моджевський, є абсурдні.

Ставши католицьким священиком, Станіслав Оріховський виступив проти целібату (трактат «De lege coelibatus… oratio», 1547): «Якби, отче Юліє, дозволили мені триматися чесного життя, я б не зловживав тепер ласкою твоєї можності і не домагався дружини. Але оскільки твоя понтифіцька могутність протидіє нам, уклінно прошу ласки. Не тому, що провина змушує чи сумління страждає через одруження. Боюся намісників папи у Русі (хіба що заступишся і погамуєш), які касують святі шлюби: смертю, вигнанням, кайданами і штрафами.

Отож, погрозами їх настраханий, до тебе звертаюся і прошу: дозволь мати дружину, яку пошлюбив згідно з законом природи і приписом якої дана можливість одружуватися так само, як дозволено народжуватися чи жити. Цьому законові вони протидіють і нічого іншого не роблять, як за звичаєм гігантів воюють з Богом. А за це належить від Бога смертна кара, а від людей безчестя. Як часто намісники чинять це, засвідчують численні племена й народи, які кажуть, що з тої причини одійшли від латинців, що не могли зносити їхньої розбещеності у безшлюбному житті. Адже твої жерці, після того як відкинули подружнє життя, розвели в державі розпусту. А це викликало величезну зневагу до вашої понтифіцької могутності. Тепер, гадаю, ти зрозумів, що безшлюбність мусиш відкинути». Він також намовив до шлюбу свого приятеля із оточення Павла Кміти, відомого польського письменника і діяча Реформації Марціна Кровіцького, чиє одруження у 1550 р. був першим шлюбом духовної особи у Польщі. У 1551 році Оріховський також женився. Цими вчинками він ледь не накликав на себе гнів папи і відлучення від церкви. Але, очевидно, Рим не хотів втрачати молодого полеміста і пішов на мовчазну згоду із «шаленим Роландом» курії, відомим далеко за межами Польщі. Про його виступи проти целібату і звернення до папи Юлія ІІІ писав Марцін Кромер. У своїх політичних переконаннях Оріховський виступав проти автократії, коли в руках однієї людини зосереджена вся вища законодавча, виконавча і судова влада. У цьому випадку народ, навіть магнати, прямої участі в державних органах не беруть, або є їх участь формальна. Замість контролю корони шляхтичами вимагав підпорядкування короля владі Риму і церкві. Виступав проти жорстокої централізованої влади у трактаті «Quincunx» («П’ятикутник», 1564), а в другому творі «Fidelis Subditus» («Вірнопідданий», 1548) повчав короля Сигізмунда Августа, як треба жити і керувати державою і відчутно вплинув на останнього Ягеллона.

На думку польських дослідників, твір Станіслава Оріховського «Quincunx», у якому відчутний пафос Демосфена, Тіта Лівія, Ціцерона, вплинув на розвиток польської прози, зокрема на «Wróżki» Яна Кохановського.

Варто звернути увагу на національну самосвідомість Станіслава Оріховського. У «Fidelis Subditus» він пишається на­лежністю до нього, постійно підкреслюючи, що він «ру­син» (українець). «Я русин, – писав він, – і цим пишаю­ся і охоче про це заявляю, пам’ятаючи про свій рід і русь­ку кров, про місце, де народився. Немає жодного твору і листа, в яких би Оріховський-Роксолан не вважав за потрібне нагадати про своє русинське походження, про те, що він представник руського народу польської держа­ви, українець, а не поляк. Водночас з повагою він ставив­ся до інших народів. При кожній нагоді нагадував королеві про поневіряння рід­ного народу, переконував короля стати захисником Русі, дбати про прихильність тодішнього руського народу, прислуховуватися до його прохань. Захищав його багаті культурно-духовні традиції, славне істо­ричне минуле, до якого сам постійно звертався у своїй творчості. Його цікавила ґенеза слов’ян і в творі «Origo Polonorum» («Походження поляків», що увійшов до ««Annales Polonici», він стверджував, що поляки це те ж, що і слов’яни («Slavi igitur Poloni sunt»), і українці зокрема, і походять вони від греків. Тут уперше звучить думка, яку пізніше розвине Євген Маланюк у «Нарисах з історії нашої культури», обґрунтовуючи тезу, що наша «земля протягом довгих століть належала до антично-грецького кругу, до кругу античної культури Еллади».

Багатогранний талант Оріховського як оратора, публіциста, історика, філо­софа виявився у різних сферах його духовної культури, де він відстоював позиції ренесансного гуманізму та реформації. Насамперед він, як і більшість гуманістів того часу, розглядав історію і літературу не з погляду про­мислу Божого, а як дію реальних людей, де люди, беручи участь в історичному процесі, постають реальними твор­цями історії. Вважав, що як творець історії людина рівна з Богом і тільки в співдружності з розумними людськими істотами Бог може встановити справедливість на землі. Від літератури вимагав, щоб вона була «правдивою», містила в собі «справжню мудріс­ть», була тісно пов’язана з освітою і пізнанням, вивищувала б у житті знання та розум.

Олександр Астаф’єв, м.Київ

Leave a Reply

Your email address will not be published.