З його імям повязана наша культурна память і культурна ідентичність, притаманний тодішній епосі і суспільству набір текстів, зображень і ритуалів, які постійно використовують для «підтримки» духу народу. Через них наш народ стабілізує бачення себе самого, множить його через посередництво культурних форм і різних типів комунікації. Подвижницьку діяльність Єлисея Плетенецького справді можна назвати, за словами Аляйди Ассман,  «фігурою памяті» [Ассман А. Простори спогаду. Форми та трансформації культурної пам’яті. К., 2012, с.12].

Єлисей Плетенецький (в миру – Олександр, у схимі  – Євфимій, 1550/1554 – 1624) – український православний церковний, культурний та громадський діяч, просвітитель, письменник, архімандрит Києво-Печерської лаври. Народився в родовому маєтку с. Плетеничі в Руському воєводстві (тепер Перемишлянського району Львівської області), неподалік від Золочева, в дрібношляхетській православній родині. Батько – старшина реєстрового козацтва (про його ранг відомостей нема). Навчався, ймовірно, у школі при  Львівському Успенському братстві, а згодом в Острозі. У 1595 році прийняв чернечий постриг у Межигірському монастирі (за іншими даними – у Києво-Печерській лаврі), а в 1595-му при сприянні князя Василя-Костянтина Острозького став архімандритом Лещинського в честь Різдва Пресвятої Богородиці, біля Пінська. Як відомо, Іпатій Потій, єпископ володимирський і берестейський, у 1595 році разом із Кирилом Терлецьким поїхав до Риму та від імені  ієрархії Київської митрополії приступив до укладання єдності з католиками. У присвяті до трактату «Унія…» Іпатій Потій підкреслював, що створення об’єднаної церкви в Речі Посполитій зумовлене не матеріальним зацікавленням духівництва Київської митрополії, а усвідомлеленням необхідності здійснити Божу волю, оскільки «історичною місією українського етносу полеміст вважав відновлення первісної церковної єдності» [Ткачук Р. Творчість митрополита Іпатія Потія та полемічна література на межі ХVІ – початку ХVІІІ ст. К., 2001, с.7]. 23 жовтня 1595 року у Володимирі-Волинському відбувся антиуніатський собор, на якому прийнято протест проти об’єднання православної і католицької церкви в Речі Посполитій. Його підписали тодішній архімандрит Києво-Печерської лаври Никифор Тур і лещинський архімандрит Єлисей Плетенецький. У грудні 1596 року він взяв участь у Берестейському соборі супротивників церковної унії (в цей же час в Бересті проводився уніатський собор).

Трохи раніше, 23 жовтня того ж року в Володимирі-Волинському відбувся антиуніатський собор, на якому винесено протест проти об’єднання православної і католицької церкви в Речі Посполитій. За участь в антиуніатському соборі король Сиґізмунд Август III наказав передати управління Лещинським монастирем уніатському холмському єпископу Діонисію Збруйському. Та він монастиря не віддав і всіляко  перешкоджав уніатам захопити його, продовжуючи ним керувати. У вересня 1599 року, після смерті Никифора Тура, обраний архімандритом Києво-Печерської лаври.

 «Двовладдя» у Києво-Печерській лаврі свідчило про крайнє загострення суперечностей між православними і католиками. Королівська влада не змогла в незміненому вигляді зберегти своє панування над монастирем, криза створила розколину, в яку проривалося невдоволення й обурення православних станом речей. І хоча папа римський Климент VIII свого часу видав буллу про передачу Лаври греко-католикам, князь Василь-Костянтин Острозький вирядив православного ієрарха Єлисея Плетенецького до папського нунція, наполягаючи, щоб той сприяв утвердженню його на посаду архімандрита, при цьому князь пообіцяв понтифіку сприяти процесу об’єднання з Римом. Щоправда, нунцій однак поставив умову: спершу об’єднання, потім затвердження Єлисея Плетенецького. Нарешті, папа 19 липня 1603 скасував свою буллу про передачу Києво-Печерської Лаври греко-католикам. Рішення короля Сиґізмунд Август III віддати митрополичу кафедру, а разом з нею і монастир Іпатію Потію, порушувало надане в 1522 році право шляхті Київської землі разом із братією обирати свого архімандрита. Тож король Сиґізмунд Август III затвердив Єлисея Плетенецького лаврським архімандритом, а грамоту на архімандритство видав йому двома роками пізніше – 22 лютого 1605 року, після відповідного рішення сейму. У тому ж році король віддав Іпатію Потію маєтки Печерського монастиря в Литовському великому князівстві.

З весни 1612 року Єлисей Плетенецький тісно співпрацював із митрополитом софійським Неофітом, який на тривалий час осів у Києво-Печерській Лаврі. Неофіт фактично взяв на себе функції київського православного митрополита (освячував церкви, висвячував священиків), конкуруючи з Іпатієм Потієм. Потій спочатку не наважувався нічого робити наперекір, оскільки Неофіта охороняли козаки, київські православні шляхтичі та міщани. А пізніше порушив проти Неофіта та київського православного духовенства (зокрема і Єлисея Плетенецького) судовий процес у Люблінському трибуналі. Однак це ні до xого не привело. Представники духовенства і православні на суді заявили, що не доручали митрополиту Неофіту святити церкви і висвячувати священиків, а інші заявили, що не визнають юрисдикції трибуналу та його рішень.

Після смерті Іпатія Потія в 1613 році Єлисей Плетенецький при допомозі козаків повернув Києво-Печерській лаврі втрачені маєтки і домігся для Печерського монастиря ставропігії – незалежності від Київської кафедри і підпорядкування Київському польському патріархатові.

З ім’ям Єлисея Плетенецького пов’язана широка культурно-релігійна діяльність: він влаштував у монастиреві гуртожиток (1615-1616), поліпшив монаше життя, провів ремонтні та реставраційні роботи в Свято-Успенському соборі. Він також став відомий своєю благодійною діяльністю. За його наказом, з монастирських запасів кожному, хто просив, давали хліб і гарячу їжу. При лаврі працювала кухня для престарілих жебраків.  Ймовірно, архімандрит був причетний до заснування Китаєвої пустелі, яку започаткували деякі лаврські ченці, надалі пустелю поповнювали монахи-втікачі з інших монастирів, чиї ігумени визнали Берестейську унію. За його архімандритства в Києві також з’явився Вознесенський жіночий монастир.

Уже згадувалося, що в 1620 році Єлисей Плетенецький разом з Петром Сагайдачним умовив єрусалимського патріарха Теофана відновити скасовану королем Сиґізмундом Августом III православну ієрархію. Переговори, найімовірніше, відбувалися в Києво-Печерській Лаврі, де Теофан зупинився по дорозі з Москви. Патріарх спочатку не хотів цього робити, оскільки мав непогані стосунки з королівським двором і дорожив ними. Але врешті-решт погодився – «за пожертву».

Процедура відновлення православної ієрархії суперечила тодішньому законодавству Речі Посполитої, згідно з яким вищих православних церковних ієрархів затверджував особисто король. Наказ Сиґізмунда Августа ІІІ заарештувати патріарха і учасників процесу відновлення не був виконаний. Теофана і новообраних архієпископів та митрополита (ним став член «лаврського гуртка» Йов Борецький) охороняли козаки, а Сиґізмунду Августу ІІІ йшлося про набір війська для протистояння Туреччині після драматичної для Речі Посполитої Цецорської битви  (1620), яка закінчилася загибеллю  великого коронного гетьмана Станіслава Жолкевського і полоном польного гетьмана Станіслава Конецпольського.

Офіційного відновлення православної ієрархії (з її, однак, наступною заміною) домігся в 1632 році інший член лаврського гуртка – Петро Могила, коли Сиґізмунда Августа III заступив на троні його син, Владислав IV.

Єлисей Плетенецький був, як про нього відгукувалися сучасники, людиною видатних розумових і моральних якостей. Зокрема, Захарія Копистенський у своєму надгробному слові над ним характеризує його «як мужа високої сили духу, набожного хранителя церковного правила», він був «глибоким аскетом, який постійно пам’ятав про смертний час»  [Титов Ф. Типографія Кіево-Печерской лавры. Кіев, 1916. Т.1, с.67]. Як свідчить Захарія Копистенський, він прагнув зробити свій монастир осередком наукового просвітництва, яким він був на початку свого існування. Не шкодував здоров’я і сили для оборони православ’я, навіть у похилому віці не ухилявся від турбот і праці для блага праці.

Архімандрит згуртував довкола себе видатних тогочасних православних релігійних і освітніх діячів. Серед них були літератор і проповідник Захарія Копистенський, енциклопедист і філолог Памво Беринда, друкар, лінгвіст, перекладач і проповідник Тарасій Земка, учитель і перекладач Лаврентій Зизаній-Тустановський. Згодом до лаврського інтелектуального кола долучилися Йов Борецький Петро Могила. Коло їх ерудиції та зацікавленості було широким: богослов’я, філософія, лінгвістика, географія, образотворче мистецтво, антична і ренесансна західноєвропейська література, літературний переклад.

До гуртка Єлисей Плетенецький запросив також Йова Княгиницького – засновника Манявського скиту, колишнього викладача Острозької академії, близького до сім’ї Михайла та Раїни Вишневецьких. Але через розбіжність у поглядах на суть чернецтва з лаврськими інтелектуалами Йов Княгиницький незабаром покинув Лавру і повернувся до свого скиту.  

 Того ж таки 1615 року Єлисей Плетенецький взяв участь в організації школи Богоявленського братства, він став її співзасновником. За зразок було взято львівську братську школу, де колись навчався він сам. Пізніше, вже за архімандритства Петра Могили, будучи об’єднаною з Лаврською школою, Богоявленська братська школа стане частиною Києво-Могилянської колегії. Спонсором школи Богоявленського братства стала дружина мозирського воєводи Єлизавета (Галшка) Гулевич, яка пожертвувала на неї значну частину своїх володінь. Згодом школою опікувався козацький гетьман Петро Сагайдачний, який разом з усіма січовиками записався до Богоявленського братства, допомагаючи їй і фінансово. На кошти козаків звели головний храм братства – Богоявленську церкву. Навчання в школі було безкоштовним. Заняття проводив особисто Єлисей Плетенецький, а також члени його «гуртка» – Памво Беринда, Лаврентій Зизаній та інші. У братській школі викладали латину, богослов’я, риторику, географію, граматику. Серед учнів школи були також вихідці з різних країн.

Лаврські монахи у передмові до однієї із перших книг, що вийшли в Києво-Печерській лаврі, свідчать, що головна його спонука – відкриття друкарні. З цією метою він за срібло купив у спадкоємців Федора Балагана, після його смерті стрятинську друкарню і переніс її до Печерського монастиря. Це могло бути у 1606 році. У панегірику уже згадуваного Олександра Митури «Вінок чеснот превелебного у бозі милостивого пана отця Єлисея Плетенецького» є такі рядки:

Ти найпершим був і є не лише у славі –

ведеш, як то кажуть, рій у високій справі,

Бо друкарню возродив, що була занедбана,

пилом вкрилася з часів Балабана.

Той цю с праву розпочав з Божого бажання,

ремеслом оволодів, гідним поважання.

Тепер ти, до Божих справ душею прихильний,

церкві дав, що дати мав, у стараннях пильний,

Воскресив друкарню нам після Балабана –

знову видаванням книг церква уквітчана.

Адже книгами вона примножує віру,

вченнями отців своїх квітне серед миру.

Хай же Бог тебе стократ за це нагородить,

а ворог чатуючий ні учім не шкодить

                             (Переклав М.Туз)

Для забезпечення друкарні папером за наказом Єлисея Плетенецького звели в Радомишлі (між 1612 і 1616 рр.) паперову фабрику – перше в Центральній Україні підприємство такого профілю (нині на його місці розташований Музей української домашньої ікони). Папір, випущений у ній, за життя Єлисея Плетенецького маркували  водяним знаком у вигляді його особистого герба.

Архімандрит згуртував довкола себе видатних тогочасних православних релігійних і освітніх діячів. Серед них були енциклопедист і філолог, ієромонах Памво Беринда. До 1616 року він працював у львівській братській друкарні, але потім Єлисей Плетенецький запросив його особисто, як знавця грецької мови і знавця друкарської справи, для роботи над «Анфологіоном». Памво Беринда погодився не відразу –  архімандриту довелося писати йому листи кілька разів. Але після видання «Анфологіону» Памво Беринда залишився в Києві і в подальшому брав участь в інших видавничих проектах Лаври.

До лаврського інтелектуального кола належали також: богослов, протопоп Лаврентій Зизаній; наступник Єлисея Плетенецького на архімандритство, ієромонах Захарія Копистенський; Тарас Земка, майбутній митрополит Київський і Галицький Йов Борецький, майбутній лаврський архімандрит а згодом також митрополит Київський і Галицький Петро Могила, й інші. Коло їх ерудиції та зацікавленості було широким: богослов’я, філософія, лінгвістика, географія, образотворче мистецтво, антична і ренесансна західноєвропейська література, літературний переклад.

До гуртка Єлисей Плетенецький запросив також Йова Княгиницького – засновника Манявського скиту, колишнього викладача Острозької академії, близького до сім’ї Михайла та Раїни Вишневецьких. Але через розбіжність у поглядах на суть чернецтва з лаврськими інтелектуалами Йов Княгиницький незабаром покинув Лавру і повернувся до свого скиту. Якщо для Єлисея Плетенецького чернецтво було одним із засобів служіння людям, то Йов Княгиницький розглядав його лише як засіб порятунку від мирського «брехливого царства диявола». На його погляди очевидно вплинуло те, що він протягом більше 13 років жив на Афоні, куди його спровадив князь Василь Костянтин Острозький. Там Йов Княгиницький спілкувався з Іваном Вишенським, відомим своїми консервативними поглядами, який заперечував будь-які інтелектуальні контакти православних церковних діячів із Заходом.

Незважаючи на це, Єлисей Плетенецький з повагою ставився до Йова Княгиницького і неодноразово звертався до нього з проблемних питань, що стосуються церковного життя. «Гурток Плетенецького» сприяв поверненню Києву ролі великого гуманітарного і політичного центру руської частини Речі Посполитої. Видані за участю членів гуртка книги набули поширення не тільки в Речі Посполитій, але й у Московському царстві, інших слов’янських землях (Болгарії, Сербії) – зокрема «Великий катехізис» під редакцією Лаврентія Зизанія, укладений Памвом Бериндою «Лексікон славеноросскій» – перший український словник. Він включав переклад на руську (староукраїнську) книжну мову близько 7 тисяч слів церковнослов’янської мови, а також деяких інших слів іноземного походження. Словник витримав кілька перевидань, зокрема і за межами Речі Посполитої.

 Того ж таки 1615 року Єлисей Плетенецький взяв участь в організації школи Богоявленського братства, він став її співзасновником. За зразок було взято львівську братську школу, де колись навчався він сам. Пізніше, вже за архімандритства Петра Могили, будучи об’єднаною з Лаврською школою, Богоявленська братська школа стане частиною Києво-Могилянської колегії. Спонсором школи Богоявленського братства стала дружина мозирського воєводи Єлизавета (Галшка) Гулевич, яка пожертвувала на неї значну частину своїх володінь. Згодом школою опікувався козацький гетьман Петро Сагайдачний, який разом з усіма січовиками записався до Богоявленського братства, допомагаючи їй і фінансово. На кошти козаків звели головний храм братства – Богоявленську церкву. Навчання в школі було безкоштовним. Заняття проводив особисто Єлисей Плетенецький, а також члени його «гуртка» – Памво Беринда, Лаврентій Зизаній та інші. У братській школі викладали латину, богослов’я, риторику, географію, граматику. Серед учнів школи були також вихідці з різних країн.

Першою книгою, надрукованою у Києво-Печерській лаврі, був «Часослов» (1616) з передмовою Захарії Копистенського. Серед наступних видань слід назвати: «Анфологіон» (1619). У передмові до книги Єлисей Плетенецький дякує Богу за те, що побачив завершення «бажаної і початої, обітом зобов’язаної справи».  Захарія Копистенський у другій передмові до видання розповідає про історію письмових книг, появу книгодрукування, зокрема і в Києво-Печерській лаврі, роль Йова Борецького, який переклав тексти з грецького оригіналу. На титульній сторінці книги вміщено зображення ікони Успення Божої Матері і преподобних Антонія і Теодосія. «Анфологіон» започатковує традицію українського, національного напряму лаврського книгодрукування. У 1618 році тут же побачила світ невелика брошура Олександра Матури «Вінок чеснот», що містила панегірик фундатору друкарні архимандриту Єлисею Плетенецькому.

У 1620 році у друкарні Києво-Печерської лаври були надруковані «Служебник (або Літургіаріон», за взірцем  стрятинського «Служебника» 1604 року і «Номоканон». Передмову до першої книги написав Єлисей Плетенецький, а до другої – Памво Беринда. У науковій літературі нема одностайної думки, коли була надрукована «Книга про віру» Кирила Лукаріса, припускають, що вона була набрана в 1619-1620 роках, а вийшла друком у 1621 році, коли Кирило Лукаріс став вселенським патріархом.

Близько 1620 року у друкарні побачила світ «Слова до латинян» Максима Грека.

У 1622 році у києво-печерській друкарні вийшла друком невелика брошура Касіяна Саковича під назвою «Вірші на жалісний погреб шляхетного рицаря Петра Конашевича Сагайдачного» (1622).

Згодом києво-печерська друкарня підготувала до друку два виданя. Перше з них – «Бесіди св. Іоанна Златоуста на 14 посланій ап.Павла». Свого часу це видання мріяв опублікувати, як свідчить Захарія  Копистенський, «ревнитель і поборник православної віри» Василь Костянтин Острозький, але в силу різних причин йому цього зробити не вдалося. Подібний план мала і книгиня Теодора Чорторийська-Боговитинова, вона навіть переконала острозького ієромонаха, старця Кіпріана, який перебував на Афонській горі, перекласти бесіди Златоустого  з грецької мови на церковнослов’янську. Князь Михайло-Корибут Вишневецький взявся підготувати це видання до друку, але в 1616 році помер і свого задуму втілити не зміг. Нарешті перекладений рукопис потрапив до рук Єлисея Плетенецького, він доручив дидаскалу Лаврентію Зизанію-Тустановському звірити переклад з грецьким оригіналом і виправити помилки. До роботи залучили і Памву Беринду. «Бесіди св. Іоанна Златоуста на 14 посланій ап.Павла» вийшли друком у 1623 році з передмовами Єлисея Плетенецького і Захарії Копистенського. Єлисей Плетенецький у передмові називає це видання «душеспасительным бісером», бо в ньому міститься не лише «все богослов’я православної віри», але і «пречудові душевнокорисні повчання». Завершує книгу «Оглавленння нарядних речей», по-теперішньому іменний і предметний покажчики. Крім того, видавці все зробили для того, щоб полегшити читачеві пошук необхідного матеріалу, на полях вказали головні теми бесід і паралельні місця до того, про що йде мова, а незрозумілі місця і вирази розмовною малоруською мовою, що взагалі було характерною рисою літературної діяльності Захарії Копистенського.

Єлисей Плетенецький і його видавці-однодумці оцінював видання «Бесід св. Іоанна Златоуста на 14 посланій ап.Павла» як визначну суспільну подію. Він у передмові писав: «Як жінка євангельська, що раділа, знайшовши драхму, так і я скликаю друзів своїх: радуйтеся зі мною з нагоди такого бісеру, прийміть книгу відкритим серцем і руками ,бо з нею ви приймаєте і св.Златоуста, а з ним Христа і Павла».

Друга книга «Бесіди св. Іоанна Златоуста на  Діяння  Апостольскі» вийшла в світ у 1624 році. Як і попередня книга, вона була гарно орнаментована, деякі із мініатюр вражають простотою композиції і красою опрацьованих сюжетів і героїв. Єлисей Плетенецький настільки ослаб, що не вірив, що зможе побачити надруковану книгу, тому свою радість від отриманого фоліанта він порівняв із радістю патріарха Якова, який побачив свого сина в Єгипті, і з радістю Симеона Богоприємця, що побачив Спасителя на 40-ий день після Його різдва в єрусалимському храмі. У передмові Єлисей Плетенецький просить прийняти його книгу з таким же благосердям, з яким він його сподвижники працювали над нею.

У тому ж таки 1624 році, хоча дещо раніше від «Бесід св. Іоанна Златоуста на  Діяння Апостольскі», вийшов «Псалтир» з деякими вибраними молитвами, який з благословення Єлисея Плетенецького підготував монах Йосип Кирилович.

За Єлисея Плетенецького у друкарні виходили служебники, псалтирі, часослови, акафісти, синаксари.

Запровадивши друкарню Києво-Печерської лаври, Єлисей Плетенецький залишив по собі безсмертну і славну пам’ять, бо «лаврская типографія уже при його житті мала вигляд книговидавничого вченого товариства, чернечої академії довідкового друкарського двору» [Титов Ф. Типографія Кіево-Печерской лавры. Кіев, 1916. Т.1, с.141]. Надзвичайно цінні у науковому і церковно-історичному відношенні передмови і посвяти, що виходили з-під пера вчених лаврського гуртка. Від подібних передмов вони відрізняються актуальним і реальним змістом у дусі візантійсько-слов’янського просвітництва. Завдяки таким своїм високим достоїнствам вони до сьогодні не втрачають своєї актуальності, є джерелом важливих знань про стан, характер і напрямок богословської думки в Київській Русі 1620-их років. Особливо приваблює оформлення та орнаментація книг, виданих Києво-Печерською лаврою, київський колорит ілюстрацій, серед яких – зображення Успенської чудотворної ікони, образи преподобних Антонія і Теодосія, рисунки різних предметів лаврських церковних реквізитів, можливість упізнати в костюмах зображених осіб (апостолів, єпископів, пресвітерів, мирян, євреїв і т.п.) риси тодішньої київської дійсності. «Цей національний, притому спеціально києво-печерський характер лаврського книгодрукування, запровадженого Єлисеєм Плетенецьким, був настільки сильний, а, з іншого боку, такий прекрасний у своїй суті, що він із великою стійкістю й успіхом витримав подальшу боротьбу з чужими впливами, які дуже посилилися в епоху панування західно-європейської, зокрема латино-польської культури» »  [Титов Ф. Типографія Кіево-Печерской лавры. Кіев, 1916. Т.1, с.143]. Як каже про Єлисея Плетенецького Захарія Копистенський, «він настільки багато зробив для цього святого місця, що хто б після нього при Божій помочі не працював у монастирі Пречистої Богородиці, він буде все починати і будувати, і завершувати на його основі, на його фундаменті, на його творінні» (Там же, с.74).

Атанасій Кальнофойський у своїй «Тɛρατούργημα, lubo cuda» подає епітафію на надгрібку архімандрита Єлисея Плетенецького (стор.45-46, №ХХVI): «Swiętey Duszy swiȩtobliwego / staruszka / IELISEIA PLETENIECKIEGO / Archimandrita Pieczarskiego / Pamięc; / Ten odpoczywa zmarszy zewnątrz Cerkwiе w Kapelli / tey, ktorą żyiąc za trunnę zmurował sobie. / Roku P.1624. Octob. 19 d. godziny 19» [8: ІV, 52].

В українському перекладі цей текст звучить так:

«Святої душі благочестивого

Старця

Єлисея Плетенецького

пам’ять.

Померши, він покоїться Умерши, іззовні церкви у цій каплиці, яку при житті для гробу собі із каменю збудував. Року від Р.Х.1624, жовтня 29, о 19 год.» [Грушевський М. Духовна Україна: Упор. І.Гирич, О.Дзюба, В.Ульяновський / М.Грушевський. – К.: Либідь, 1994. – С.2].

Як ми уже згадували, ще за життя Єлисея Плетенецького, в 1618 році, вийшов присвячений йому панегірик «Вінок чеснот» Олександра Митури, написаний давньою українською мовою. Ще раз пошлемося на нього:

А ще мені потрібно про місце згадати,

де тебе наставленим зволив Господь мати,

Отче праведний чеснот високополітних,

що собою заступив до облуди спритних.

Де ж наставлений єси? Патерик прадавній

свідчить за святих мужів, чиї мощі дані

За святий,безцінний скарб під твою опіку:

монастир Печерський став за їхнього віку.

За достойного життя, гідний дивування,

став навічно, бо таким було фундування.

Авже за твоїх старань чепурно убрався

він, оздоблений, щоб всяк церквою пишався.

На таке збагачення є воля Господня,

у тому історія свідчить благородня.

Задля церкви ти подбав про оздоби дивні,

Бог подбає про дари праведній людині.

                             (Переклав М.Туз) [7:1, 634].

Вірш Олександра Митури «Вінок чеснот» – взірець одописно-панегіричного віршування, його завдання – прославити фундатора друкарні Києво-Печерської лаври Єлисея Плетенецького. Володимир Перетц пише: «Хто б не був автором «Вінка чеснот», – се був без сумніву для свого часу досить освічений і авторитетний настільки, що близькі до його люде і, може статись товариші по учителюванню, обрали його висловити свій настрій. Разом з тим се був заступник покоління розмірно нового: він не женеться за висотою слов’янської мови і стилю, пише «простою мовою», причепурюючи її часто в полонізми без крайньої потреби (потенжний, напр., і т.п.)… Можна виснувати, що О.Митура був українцем, який не цурався живих прикмет рідної мови; він не нехтував до речі вжити й приповідки, з пісні взятої – «добрую славу кинула под лаву» [Перетц В. Панеґірик «Вhзерункъ цнотъ» превел. О.Є.Плетенецького // Записки Українського наукового товариства в Києві. 1909.Кн.VI, с.52-68].

 Олександр Митура відповідно до жанру панегірика, спираючись на античні засади риторики, прославляє чесноти Єлисея Плетенецького, його твір ніби розвивє зміст процитованої вище епітафії («Отче діянь праведних і чеснот великих, / що вийшов із родини предків знаменитих. / О, їм знак цей родовий дано незадарма – / їхня віра, добра честь знана миром здавна. / Це клейнод побожності статечних у вірі, / що до Бога, і пана, і до ближніх щирі. / Ти ж – побожник пращурів нащадок побожний, / спадкоємець достойний, володар заможний / Чеснот, що про них слава не підвладна силі / ні часу, ні простору»). Звісно, панегірик змалював далеко не васі сторони життя і діяльності архімандрита, напр., у ньому ні слова нема про облаштування гуртожитку за чинос св.Василя і взагалі про поліпшення життя монахів, про запрошення до лаври освічених людей із різних міст, про боротьбу з особами, які посягали на майно Києво-Печерської лаври і т.д. На думку Степана Голубєва, автор «прагне не стільки до того, щоб перелічити всі дійсні заслуги печерського архімандрита, скільки потурбуватися про те, щоб якомога більше звеличити свого патрона, і притому звеличити із своєї, а точніше, панівної на той час точки зору стосовно цінностей тих чи інших похвал» [Голубев С. Панегирик кіево-печерскому архимандриту Елисею Плетенецкому 1618 года. Кіев, 1910, с.6]. Тому його панегірик, або ж по-іншому енкомія, має особливу структуру, в такому жанрі треба було вказати шляхетську приналежність особи, що вихваляється, ґенезу її роду, появу на світ, гармонійність «тіла і душі», справедливість, мудрість, використати loci communes (низку аргументів), послуговуючись відповідними тропами і стилістичними фігурами (метафори, гіперболи, антитези і т.д.). Недаремно ж таки Степан Голубєв, що у творі на першому місці вихваляння клейноду (тобто герба) їх милості панів Плетенецьких, похвала його роду («на урожене»), довгі міркування про можливість достойно оспівати патрона, а далі йдуть його короткі характеристики: «статечность у вірі» (16 віршів), «праця і старання» (16 віршів), «фондоване монастирів і церков» (16 віршів), «фондоване друкарні» (18 віршів [Там же, с.6].

Після смерті фундатора друкарні було опубліковано «Промова на почесному погребі блаженного мужа і превелебного отця кір Єлисея, в ієромонахах Євфимія Плетенецького, архімандрита монастиря Печерського Київського…», яку проголосоив Захарія Копистенський 29 жовтня 1624 року. Степан Голубєв звертає увагу на те, що проповідь влетено чимало біографічних деталей Єлисея Плетенецького, зокрема, що він: належав до шляхетського роду; до чернецтва, очевидно, був на державній службі і не цурався політичної діяльності;  під час кончини йому було понад 70 років, керував  Києво-Печерською лаврою 25 років і помер «в році 1624, 29 жовтня»; готуючись до смерті, приготував собі гріб і прийняв «великую схиму» і став «з Єлисея Євфимієм [Там же, с.9. У проповіді перелічено історичні заслуги Елисея Плетенецького: запровадження у Лаврі друкарні, відкриття паперової фабрики в Радомислі, запрошення до лаври фахівців і вчених для виправлення друкованих книг, для відкриття проповідницького інституту, збереження ставропігіальних прав лаври та ін.

Володимир Перетц звернув увагу на кілька фрагментів із твору Атанасія Кальнофойського «Тɛρατούργημα, lubo cuda», де автор перелічує і описує чуда, що трапилися за архимандритства Єлисея Плетенецького; в одних його випадках ім’я лише згадано, в інших він виступає як дійова особа. «Тɛρατούργημα, lubo cuda» вийшла в світ 1638 року, через 14 ро­ків після смерті Єлисея Плетенецького, дуже сучасні.

Атанасій Кальнойський у творі (ст. 65, другий § 1-го трактату) перелічує імена архимандритів Печерского монастиря, згадує серед них і Єлисея Плетенецького, а в чуді VІІ-му (1603 року) згадує про його як про свідка. «Було ж воно так: один німець – хірурґ, Cinna Hanus, на дорозі з військом до Москви, зайшов до Лаври, одірвав ногу св. Антонію і, прийшовши на станцію, поклав ногу на полицю. Вночі господарка прокинулась, наче від пожежі: це світилась дивним огнем нога святого, і ясність її була подібна до блискавки. І тричі показувалося це сяйво. Втрачену ногу святого віднайдено, «цирулик» каїться, госпо­дар, Богдан Скачко, чинить шану мощам і вертає їх синклітові духовних, з Єлисеем Плетенецьким на чолі» [Архив Юго-Западной Россіи. К., 1914. Ч.1. Т.8. Вып.1, 56].

У чуді IX, що сталося року 1616 (ст. 121-123), оповідається, як один Іван зі Шклову прийшов до Лаври на прощу; його випадково замкнули у церкві; він простяг руку, щоб украсти коштовний образ Богородиці, але сама Богородиця одкинула його до амвону. Упертий злодій, покинувши «zły obraz», йде в оферторіум, бере срібні чарки і йде далі, щоб грабувати, у великий вівтар; але йому заступає дорогу «szedziwy у świątobliwie poważny staruszek ieden у rzecze: «А ktoż cię takowym panamarem, o człowiecze, postanowił», що в грабуванні кохається? Розпинається брязк ланцюгів у вівтарі арх. Михаїла і злодїй падає мертво. Вранці сторожа зна­ходить його коло порога, підводить, обшукує, знаходить за пазухою срібло і веде до архімандрита – Єлисея Плетенець­кого. На допиті злодій каже, що його лихий попутав. Архи­мандрит наказує його закувати і спровадити на публічну роботу у Васильківський монастир. Але злодій збив кандали і, не відбувши наложеної покути, спохопився додому, де швидко й помер. Оповідач  характеризує стосунки, але, звичайно, все оповідання повинно брати cum grano salis» [Там же].

У чуді XII, що сталося року 1617-го (ст. 129-130), теж згадано про Єлисея Плетенецького. Один аріанин, на ймення Василь, прийшов до ієродиякона Ліверія Пятницького, прохаючи одімкнути труну св. Юліани, княжни Гольшанської, щоб поклонитися її нетлінним мощам. Наслідуючи  православних, він поцілував мощі, і влучивши хвилину, коли ієродіакон одвернувся, стяг персня з пальця в святої та й подався собі; але вийшовши за двері, впав і тут без сповіді віддав свою грішную душу. Тоді прийшов з братією Єлисей Плетенецький; бажаючи довідатися, з чого сталася така нагла смерть, наказав потрусити небіжчика, чи не взяв він часом чого з мощів. Оглянули і знайшли в кишені пер­сня.

Ще одне чудо (ХІХ-е, ст. 149-151) сталось за архимандрити Єлисея Плетенецького, 1621 року, у великій піст, але тут він не брав участі.

Степан Голубєв вказує на ще одне чудо (ХХХІХ) – зцілення хворого вином, отриманим від Єлисея Плетенецького. Крім того, вчений наголошує, що «Тɛρατούργημα, lubo cuda» Атанасія Кальнофойського була написана за наказом Петра Могили,  тож її джерелом могли послужити «Власноручні записки» останнього, деякі текстуальні збіги цих творів він аналізує Степан Голубєв [Панегирик кіево-печерскому архимандриту Елисею Плетенецкому 1618 года. С.10-14].

Такими є історичні і міфічні штрихи до портрета видатного подвижника. З його ім’ям пов’язана наша культурна пам’ять і культурна ідентичність, притаманний тодішній епосі і суспільству набір текстів, зображень і ритуалів, які постійно використовують для «підтримки» духу народу. Через них наш народ стабілізує бачення себе самого, множить його через посередництво культурних форм і різних типів комунікації. Подвижницьку діяльність Єлисея Плетенецького справді можна назвати, за словами Аляйди Ассман,  «фігурою пам’яті» [Ассман А. Простори спогаду. Форми та трансформації культурної пам’яті. К., 2012, с.12].

Олександр Астафєв, м.Київ.

 

Leave a Reply

Your email address will not be published.