Приводом для розмови зі сучасним львівським письменником  став стан справ у літературному середовищі. Знаємо, що Ігор Гургула постійно відслідковує процеси, цікавиться новинками, уважно вивчає твори колег по перу і робить свої висновки. Які? Про це і розмова…

 

 

  • Що новенького на книжковому ринку Львова та околиць?

– Усе новеньке! (сміється) Посудіть самі: якщо виходить друком свіжа книга (яка алегорія зі свіжовипеченою хлібиною!), то уже – новизна! Адже друком можуть виходити лишень нові книги, байдуже, коли вони написані – учора, а чи сто років тому! І таких «хлібин» щороку «випікається» чимало. Тільки зусиллями членів Львівської організації національної письменницької Спілки щороку видається приблизно сім десятків книг різних жанрів та найменувань. Можливо, минулий 2020-й становить, з огляду на відомі причини, прикрий виняток. Треба буде ще підрахувати. Отож, сімдесят новеньких книжок! Вони різні,  виготовлені у видавництвах неоднакового ґатунку та друкарнях далеко не однієї поліграфічної потуги. Різні тиражі, якість паперу, зміст ілюстрацій або повна їхня відсутність. Ну, і звісно – якість тексту.  У нас, себто – у Львові, традиційно сильна поетична школа. Стабільно працює, оре свою поетичну ниву Марія Людкевич. Їй на п’яти наступає Любов Бенедишин. Там, дивись, вчергове «вибухає» поетичними знахідками Лана Перлулайнен. Помітно зросла майстерність у Івана Гентоша, Людмили Пуляєвої, Світлани Антонишин,  Надії Бойко, Олександра Гордона, Мирослави Милян-Данилевської, Василя Лила, Уляни Дудок, Богдана Завідняка, Ольги Кіс, Ілька Колодія, Володимира Кузика, Валентини Лотоцької, Романа Мазія, Ярослави Павличко, Романа Пастуха, Галини Скірської, Дзвенислави Чабан-Леус, Надії Черкес, Ольги Яворської… Цей список можна продовжити. Нехай бажаючі долучать своє і матимуть цілковиту  рацію.  Але… Знаєте, як колись у радянську добу вимагали поряд з «досягненнями» неодмінно називати і недоліки. Так от. Обмежусь цитатою від Миколи Зерова, сказаною ним у 1920 році. Рівно 100 років тому! «Ні для кого не секрет, що наші поети, за кількома нечисленними виїмками, дуже мало вчаться і мало працюють над технікою слова. Накинувшись на вільний вірш, дуже небезпечний для стилю ще невикристалізованого, як дикуни, накидаються на скляне намисто, імпровізуючи свої поеми і одразу, без оброблення, надаючи їх до друку, вони на корню підтинають усяку можливість дальшого розвитку поетичного стилю.»

Окремо варто говорити про львівську дитячу літературу. Знову ж таки – десятки і десятки імен. Загалом, дитяча література як жанр, потребує окремого вивчення та обговорення. Можливо, для наймолодших ми спокійні за «чистоту» жанру. Чого не скажеш про літературу для підлітків. Малувато у нас пригодницьких повістей та романів, які виховують молоде покоління, вчать юнь аспектам справжнього життєвого орієнтиру, виховують патріотів і справжніх українців. Ми, письменники, повинні відчувати відповідальність перед майбутнім. А це насамперед означає відповідальність і зобов’язання перед дітьми, перед світом, в якому вони житимуть.

Проза! Ну, з львівською прозою відбуваються дива. Тут доходить іноді до кумедного і доволі викривленого! Що я маю на увазі? Ось є  у нас кілька «переконливих» прозаїків. Їх багато хто знає. І їм сьогодні уже за вісімдесят кожному. Свого часу, за молодості, вони писали різне. Здебільшого, це не приносило їм літературної слави. Про таких казали ( і кажуть) – містечкові галицькі автори. Останніми роками «літературні діди» заворушилися. Наче млинці, вони почали «випікати» один за одним романи. Але що ми бачимо? Тема є жонглювання з історичними фактами – таке вітається, і таке читається! Мене особисто дуже втішив черговий роман Олега Рибчинського «Карма священика». Це про гірку долю Гавриїла Костельника, греко-католицького священика у Львові, котрий у 1946 році перевів церкву з уніатської у православну. І став жертвою провокації, бо самі ж співробітники НКВС його посеред білої днини на східцях Преображенського храму убили кількома револьверними пострілами. Олег Рибчинський дуже талановито написав цю річ. Писав довго і містично. Матеріали про Костельника йому буквально всучив у руки якийсь незнайомець. Потім, уже розпочавши роботу, автор мав певні езотеричні переживання. І у тому романі – уся трагічна правда людини, якій випало жити у такі нелегкі часи. Я доклався до того, аби цей твір втрапив на конкурс «Львівська слава» на здобуття премії імені Богдана Лепкого. І що ж? Поважне журі, де майже відсутні літератори, уже схилялось до того, аби «пальму першості» віддати Олегові Рибчинському за його пречудовий твір. Але тут слово бере один пан, дуже відомий у Львові художник і трибунно поставленим голосом починає звинувачувати автора роману за те, що він не критикує, а вигороджує Костельника. А мало б бути навпаки, адже цей чоловік (Костельник) спричинився до ліквідації «нашої церкви». От і все! Вердикт винесено. І лауреатом став невідомий нікому автор з примітивною повістиною про життя одного актора Оперного театру.

Звісно, твір Олега Рибчинського і без премії дійде до читача, що уже спостерігається. Очікуємо також на нові книги  прози Надії Ковалик. Не можемо не порадіти за Петра Яценка, молодого, але дуже талановитого.

Осібно з літературною есеїстикою стоїть Роман Горак. Працездатність цього чоловіка просто дивує. Щорічно від видає товсті книги про життя та творчість Ірини Вільде, Василя Стефаника, Івана Керницького. Де снаги набирає, звідкілля стільки довідникового матеріалу? А Роман Горак і на мислі немає спинятися чи перепочити. Такими ж темпами працюють Андрій Содомора, Ігор Павлюк, Марія Людкевич, Петро Шкрабюк, Віктор Палинський, Богдан Чепурко, Богдан Стельмах… Книга за книгою – і виростають пречудові «гори» інтелекту та таланту.  Чисельний загін львівських літераторів дає змогу висувати уперед талановитих. То наче мартенівська піч, яка з-поміж великої кількості руди видає зразки чистої сталі.

– Так, літературні імена й справді промовисті! Але щось мало серед них молоді. А між тим, Львів представляє хоча б на  ту ж «Коронацію слова» чимало цікавих молодих імен. Вони що – не входять у літературне коло офіційних спілок?

–  Ситуація  щодо залучення творчої молоді у наше літературне коло неоднозначна. Мушу зізнатися щиро: молодим у стінах традиційних спілок нецікаво. Я робив кілька спроб запрошувати початкуючих юних авторів на наші зібрання. Я зумисне слідкував за їхньою реакцією. Мені було прикро за колег, які то сваряться поміж собою, то з’ясовують якісь незрозумілі для загалу взаємини. І що ж? Молоді чемно висиділи термін, поки літературні «дідусі» та «бабусі» показяться та продемонструють усю «велич» власної вихованості, і тихцем поспішали до виходу. Більше мені їм не було що запропонувати, а на подібні «творчі» зібрання наших літературних ветеранів я уже вдруге чи втретє їх запрошувати не наважувався.

У Спілці, яка величає себе «національною», накопичилось дуже багато проблем. Легше усього критикувати. Треба пропонувати. Ось я і пропоную. Ми на порозі створення Творчого об’єднання «Митуса». Біда у тім, що НСПУ – доволі неповоротка і закостеніла штука. Скажімо, якщо немає у автора двох надрукованих книг – годі туди потикатися. Але ж буває – книг немає, а тексти є! І тексти ті часто доволі високого рівня. На видання книг банально бракне грошей. Як тут бути? А ще така проблема. Ми, письменники, товаришуємо з музикантами, співаками, художниками, науковцями, композиторами. І тут мені спало на гадку: а коли їх усіх об’єднати, згуртувати під «одним дахом»? Адже які мистецькі акції тоді можна організовувати! І там, поряд з високим художнім словом, звучатиме музика, спів! Художники зможуть демонструвати свої картини, ковалі – вироби з заліза, науковці та публіцисти «просвіщатимуть» народ високим патріотичним і мудрим словом.

І що найголовніше, «Митуса» – не замість традиційної письменницької Спілки, а її доповнення, своєрідний сателіт і партнер. І цього не треба боятися. Ми йдемо на співпрацю! І я далекий від того, аби займатися огульним критиканством НСПУ. У Спілку (НСПУ) конче треба влити молоде вино, але при тім подбати про «міхи», аби не були вони дірявими та поношеними.

– Гаразд – Спілка, «Митуса… Начувані, що у різних регіонах тут і там виникають локальні літературні угрупування. Нехай! Можливо, це відображає настрої доби і включаються певні центробіжні сили. У мене банальне запитання: де брати гроші на нові проекти?

– Гроші потрібні і на нові, і на старі проекти… Культура завжди була дотаційною. Нічого не змінилось і сьогодні. Певні зобов’язання перед митцями повинна брати на себе держава, фінансуючи окремі проекти. А за можливістю – і утримувати офіси та не шкодувати на платню штатним і постійним працівникам, без яких також не обійтися. Але кошти також треба вишукувати. Де?  Якщо є знайомі чи навіть приятелі серед бізнесменів – звертатися до них. Працювати над «вибиванням» грантів. Існує доволі благодійних організацій та фондів, які готові допомогти. Так, це дуже часто копітка і марудна справа, треба заповнити велику кількість різноманітних паперів, зате потім, коли усе це винагороджується конкретним результатом – то хіба не варто затратити зусилля, час і  працю? Ми повинні стати «дітьми капітана гранта»… Так жартома я виокреслюю ситуацію. Державних і спонсорських коштів ніколи не буде достатньо. І це треба враховувати.

– Ваше ставлення до літературних премій. Їх усе більшає. Тепер чи не у кожному районі існує  літпремія на честь певного знаного літературного земляка.

-Літературних премій забагато не буває. Чим більше – тим краще! Спробую пояснити. Перспектива отримати ту чи іншу літпремію спонукає до творчості. Автор наче сам себе підганяє, змушує струшувати з себе лінь та апатію, бо інакше не встигне і премія дістанеться комусь іншому. Добре, що у нас появились премії у десять-двадцять тисяч гривень. А львівська премія «Львів-ЮНЕСКО» – 150 тисяч гривень. Хіба це не спокусливий додаток до наших здебільшого убогих зарплат. Мовчу – про пенсії. Іменні премії, які започатковані у певних районних містах, прославляють насамперед земляків того творчого світила, звідки він походить. Ми, наприклад, започаткували премію імені Марії Хоросницької. Чудова, оригінальна поетеса. Походить із села Хоросно, що неподалік Львова. Тепер тут діє Солонківська ОТГ. З керівництвом цього ОТГ домовлено про щорічне літературне свято у селі Хоросно на честь Марії Хоросницької. І що поганого у тому, що у окремому ОТГ відбуватиметься літературне дійство?  Думаю, що Марія Хоросницька також не проти такого почину! І радіє вона, спостерігаючи за усім тим з небес.

– От ви усе про Спілки та творчі об’єднання/ Але якраз багато чільників культури дуже скептично ставляться до різних там угрупувань митців. Відома фраза Бориса Пастернака з його «Доктора Живаго»: «Нині дуже ходячими є різні гуртки та об’єднання. Усяка стадність – прихисток  бездарності… Істину шукають тільки самітники і розривають з усіма, хто любить її недостатньо».

– Ну, так! Ще б згадати «орла», який літає самітником. І лишень горобці – зграєю… Письменник у тиші, наодинці, сам зі собою викінчує роман.  Далі- він бере рукопис і несе його у видавництво. Добре, якщо автор зуміє самотужки дати собі раду з усім. Але надалі книгу треба спопуляризувати, домовитись з літературними критиками, телебаченням, радіо, газетами та інтернетресурсами. Спілка часто має дотичність до організації книжкових толок, виступів у певних закладах. Ще раз повторюсь: можна і самотужки займатися «просуванням» власних книг до читачів. Але навіщо, коли існують для цього спеціальні структури? І при тім, ніхто навіть гадки немає накидувати комусь свою «стадність» та робити з вас, орла – сіренького «горобця».

  • На вашу думку – чого найбільше бракує сучасній українській літературі?

– Як на мене – двох суттєвих речей. Перше, це брак життєвого досвіду.  Коли  автор сам не прожив ситуації, яку описує, не знав і навіть краєм ока не бачив своїх героїв – це помітно відразу. Хтось мені може заперечити: а он Лев Толстой на був свідком подій, які описав у  «Війні та мирові». А Болеслав Пруст ніколи не відвідував Єгипту, проте його роман «Фараон» вважається взірцем історичної прози. Усе так і не так. По-перше, існують щасливі винятки, які не заперечують загального правила. По-друге, значення має, як автор підготувався до написання твору, які джерела опрацював, наскільки, зрештою, близькою є йому ця тема. Скажімо, Валентин Пікуль також не жив у часи Катерини Другої. Але як він любив ту епоху! Це нам знано з його чисельних інтерв’ю. Він не лишень вникав у історичні тексти, але й обкладав себе портретами тих часів, різними антикварними речами. Нипав музейними залами та запасниками, аби збагатитися «духом» часу. І Пікулю це дуже добре вдавалось.

Ми ж часто бачимо  сьогодні таких собі хлопчиків та дівчаток, які не творять літературу, а забавляються нею. Якось мене запросили на неформальну літературну вечірку. Стало цікаво – а що там? Назбиралось понад сто чоловік. Гарні такі хлопчики та дівчата. У фойє вільно продавалось різноманітне спиртне, а по закутках розносився стійкий дух маріхуани. Але нас насамперед цікавила література. І справді – у конференцзалі один за одним виступали поети та поетеси. Мушу зізнатися – окремі твори  і автори мені дуже сподобались.  Траплялись цікаві розробки. Але… Не беру до уваги, що більшість текстів російською. І це у Львові!  Головне ж – рівень майстерності! Кожен другий виступаючий хизувався набором матюгальщини. Здавалось, вірш без відомих матів – наче й не вірш зовсім!  І ще прикріше, що на ті «перли» дуже нормально реагувала аудиторія. Мені надали слово. Гарно так сприйняли «літературного дідуся», навіть оплески заробив. Я й кажу: ото виступав юнак, називаю прізвище, хвалю за обрану ним тему, розробку якої мені особисто ще не доводилось чути. Словом – молодчинка! Але – звертаюсь до публіки – оті мати… Скажіть, чи щось би втратив твір цього безперечно літературно обдарованого хлопця, коли б він уникнув похабщини? Зрештою,  лихослів’я там навіть не «вписується», воно чуже і зовсім не вмотивоване… Ну, що, товариство? – звертаюсь до присутніх у залі. Ви погоджуєтесь зі мною? У відповідь – гробове мовчання. Ні –так! Ні – заперечую…

Зверніть увагу – європейська література у кращих своїх зразках знову повертається до реалізму. Книги сучасного французького прозаїка Марка Леві розходяться стотисячними тиражами. Але який то рівень! Яка компетентність та обізнаність автора!  Він по-справжньому дивує і викликає захоплення. Банальщиною сьогодні читача не взяти. Він попросту відкладе вашу книжку десь на п’ятнадцятій сторінці тексту. Бачите, щоб отримати золото, потрібно не так вже й багато – зв’язати 79 протонів і 118 нейронів разом. Суща дрібниця! Але це не вдається зробити алхімікам протягом віків. Так і у літературі. Що необхідно для написання роману? Сюжет, фактаж, час і бажання автора. Не треба забувати, що література, окрім усього іншого – це правдива брехня.  Тільки одному це вдається (фантазувати), а інший ніяк не може відшукати свого «ключика», аби ним відімкнути  свою скриньку гарного чтива.

Людина як цвях – раз зігнеться, потім вже ідеально не випрямиш. Те ж саме і письменник. Якщо він схибив, то згодом уже дуже важко реабілітувати себе в очах читача. Я за сміливість у літературі. Вважаю, що для письменника не повинно існувати заборонених тем. Не треба боятися та остерігатись, потерпати, що от за персонажами, виведеними тобою, хтось упізнає реальних осіб. І на здоров’я!  Схиляю голову перед сміливістю Гемінгвея, перед чесністю Кнута Гамсуна і несхитністю Фучика. Нам є з кого брати приклад, аби, за можливістю, ставати взірцями для тих, хто прийде після нас.

  • А львівська літературна школа? Вона існує?

– Пишаюсь тим, що життя дало мені змогу реалізовуватись як письменник саме у Львові. Це місто – наче ідеальний «інкубатор» для плекання творчих особистостей. Тільки у Львові! Так співається у відомій пісеньці – шлягері  тридцятих років минулого століття. У Львові сьогодні проживає приблизно дві сотні літераторів. Звісно, усі вони різні за рівнем таланту. Література – як зоряне небо. Тут присутні зірки різної величини. І хоч останнім часом у нас поменшало бестселерів, вірю – ситуація буде невдовзі виправлена на краще, бо підростає дуже здібна молодь. За певних сприятливих умов вчорашні початківці завтра стануть справжніми майстрами пера, якими буде зачитуватись увесь цивілізований світ.

 

 Вів розмову Олег Ганущак

Leave a Reply

Your email address will not be published.