(Літопис Борщівщини. Науково-краєзнавчий збірник / Ред. Ігор Скочиляс, Михайло Сохацький. – Борщів – Тернопіль: Терно-граф, 2019. – Вип. 13. – 152 с.; видання Борщівського обласного краєзнавчого музею).

Минуле не можна побачити сповна, бо воно недосяжне, але можна звести мости над прірвою забуття, як це роблять редактори збірника «Літопис Борщівщини» Ігор Скочиляс та Михайло Сохацький, публікуючи в ньому цікаві і рідкісні матеріали. Інтерес до національної ідентичності надихає архівний рух у Борщеві і його ініціаторів – працівників Борщівського обласного краєзнавчого музею, які вишукують сліди забутого минулого.

Новий випуск «Літопису Борщівщини» прикметний в контексті комунікації між епохами і поколіннями. Тут можна говорити про паралель між культурною пам’яттю, що спирається на нормативні тексти, і комунікативною пам’яттю, що передається у вигляді легенд та переказів. Як каже Райнгарт Козеллек, із насиченого досвідом минулого живих людей постає минуле, позбавлене досвіду. Історія спершу ніби «вмирає» в головах, серцях і тілах людей, щоб потім уже, як наукове знання на основі історичних першоджерел, феніксом постати із попелу досвіду.
Майже два десятки статей, вміщені у збірнику, засвідчують, що минуле, від якого ми все більше віддаляємося, не стає лише надбанням істориків, а продовжує впливати на сучасність. І коли Михайло Сохацький пише про ідола, стилізованого під закам’янілу дівчину (стаття «Дослідження кам’яного ідола із села Бабинці»), то ясно, що його інтерес до пам’яті виходить за межі модних тем, бо, як писала Вірджинія Вулф: «Пам’ять не можна пояснити». У ній воєдино зливаються прикмети мнемотехніки та ідентичності, індивідуальності, колективної і культурної пам’яті, текстів, картин, світлин місця, а також обриси історії, мистецтва, етнографії, психології. Дослідник посилається на письмові відомості про бабинецький ідол-оберіг львівського археолога Антоні Шнейдера, який нарахував понад 30 «кам’яних баб» на землях Тернопільщини й описав пам’ятку у Бабинцях: «Свою назву село пов’язує з каменем (Баба), який стояв колись на височині над долиною Нічлави. До цього часу цей камінь називають «Бабою» Про «Бабу», або камінь між людьми ходять різноманітні розповіді. Найрозповсюдженішою є легенда, згідно з якою цей камінь являє собою закам’янілу дівчину, яка, спокутуючи тяжкі гріхи, приходила в зазначений час до місцевого священика і старших людей вимолювати прощення. Коли ж її покута закінчилась, хтось зі злості розтоптав кам’яну фігурку, яка залишалась на місці, для застереження інших від гріхів).
Колись у Бабинцях був величезний кам’яний поміст, грубо оброблений, що нагадував постать скуленої жінки. Від цього помосту збереглася лише нижня частина. Згідно з переказами, «Бабу» зруйнував Перун, вдаривши в неї блискавкою. Основу, або рештки каменю до цього часу видно здалеку».
Стаття Михайла Сохацького є реконструкцією минулого, обґрунтованого на сучасності. Саме це мав на увазі Італо Звево, коли писав: «Минуле є завжди новим. Воно повільно змінюється разом із життям, що крокує вперед. Частини минулого, що потонули в забутті, спливають на поверхню, інші, менш важливі, опускаються на дно. Сучасність диригує минулим, як оркестром. Вона вимагає саме цих тонів, а не інших. Отже, минуле з’являється то надовго, то на мить. То воно звучить, то замовкає. В сучасному задіяна тільки та частина минулого, яка покликана освітити чи затінити його».
З цікавістю читаються й інші статті, вміщені в збірнику: «Дзвенигородське староство на Поділлі в ХVІІ – ХVІІІ ст.» Тараса Вихованця, «Діяльність Безпартійного Блоку Співпраці з Урядом (ББСУ) на терені Борщівського повіту в роках 1927-1935» Рафала Лещинського (польською мовою), «Порятунок євреїв у печерах Борщівщини під час Другої світової війни» Михайла Сохацького. Вони ще раз переконують у тому, що національна ідентичність формується через історичну пам’ять, а пам’ять в кожну епоху переглядають, реконструюють, розширюють, доповнюють на основі нових історичних документів, зображень, символів та архетипів.
Мудреці кажуть: «Мертві мають бути поховані й знайти спокій, інакше вони порушують спокій живих і загрожують життю суспільства. Зрозуміло, що церква піклується про особисту пам’ять померлого та спасіння його душі. Та є ще світський варіант спасіння душі людини – слава як форма безсмертя, видатні справи, які здатні зберегти ім’я особи для нащадків. Подумалось про це, коли прочитав статті на основі матеріалів експедиції та польових досліджень 2011 року «Дерев’яні вироби в облаштуванні храмів Борщівщини» Олега Болюка, «Бісер у декорі народного одягу Борщівщини» Олени Федорчук, «Народне малярство на склі другої половини ХХ ст. на Борщівщині» Оксани Шпак. Власне, всі описані артефакти – функція пам’яті, а вона, пам’ять, претендує на перемогу над фізичною смертю, роблячи індивіда відомим. Як того ж таки Якова Гніздовського (стаття «Фонд Якова Гніздовського в Борщівському краєзнавчому музеї» Лесі Грабик), видатного художника, автора чудових робіт «Молодий і старий», «Спляча качка», «Альбатрос», «Бруква», «М.Скрипник», «О.Довженко», «Автопортрет», «Емма Андієвська», які подарувала музеєві дружина митця Стефанія Гніздовська й інші дереворізи – їх вона привезла до Борщева в кінці травня 1990 року. Яків Гніздовський був наділений даром особливого мистецтва (магії) спілкуватися на відстані, сили, що робить його спроможним впливати не лише на сучасників, а навіть і на ще ненароджені покоління.
Велич, слава та безсмертя у греків були дорогоцінними винятковими дарами. «Не могилу я отримую, а пам’ятник!», – вигукує головна героїня трагедії Еврипіда «Іфігенія в Авгіді». Та вища форма слави – це не храми слави і не пам’ятники, а втілена й одухотворена пам’ять, яка «духовно, а не матеріально» живе в кожному з нас, як живуть враження відд барвистих запасок (стаття Художні особливості запасок Західного Поділля» Олени Никорак чи весільного обряду в селі Кривче («Весільний обряд в селі Кривче. 1950-1960 роки» Івана Яловеги). Описані артефакти виконують роль «носіїв інформації», вони її візуалізують.
Відтоді, як людство виявило прірву між сучасним і минулим, починається творення національної історії, конструювання колективної пам’яті, яка являє собою пошук загубленого в цій безодні минулого. Промовисті штрихи до неї – стаття про Марію Вояковську («Марія Вояковська. 1968-1948: вчителька зі Скали-Подільської та дружина першого президента України Михайла Грушевського» Катерини Бондаревої), спогади про Скалу («Скала – містечко мого народження» Івана Мартюка), борщівські сторінки щоденника Олекси Воропая. Щодо останньої публікації, то я в статті «Шлях ізгоя: від Борщева до Монастириськ» на сайті «Золота пектораль» від 29.01.2020 року проаналізував функціональність щоденника, роль і типи хронотопу в ньому, особливості композиції і сюжету.
Минуле не можна побачити сповна, бо воно недосяжне, але можна звести мости над прірвою забуття, як це роблять редактори збірника «Літопис Борщівщини» Ігор Скочиляс та Михайло Сохацький, опублікувавши в останньому випуску статистичний огляд діяльності української кооперації Борщівського повіту зв 1924-1934 роках, рецензії та огляди Леся Грабик і Степана Татарського на нові історичні книги – про села Стрілківці (автори Нестор Мизак, Іван Балабан та Іван Романський) і Кривче (Степан Яловега, Олександр Турчин). Інтерес до національної ідентичності надихає архівний рух у Борщеві і його ініціаторів – працівників Борщівського обласного краєзнавчого музею, які вишукують сліди забутого минулого.

На світлині: кам'яна Баба в Бабинцях.

На світлині: кам’яна Баба в Бабинцях.

Олександр Астаф’єв, Київ – Борщів.

Leave a Reply

Your email address will not be published.