Не обов′язково випивати бочку вина, щоби відчути смак того вина… Гурманові достатньо зробити ковток.

Подібна ситуація і з пізнанням людей.

Іноді знайомий із людиною все життя, а так і не знаєш, не відчуваєш її душі під маскою…

А іноді навпаки: глянув ув очі, потиснув (чи поцілував – якщо це жінка) руку людині, яку бачиш уперше, – і готовий іти з нею у вогонь і воду, бо дивишся у неї, як у бабусине дзеркало, яке не бреше, не лукавить, знаєш, чого від неї чекати… любиш її, бачиш себе у ній без прикрас.

До таких людей для мене належить і Анатолій Антонович Перерва – наш, український, родом із Харківщини, поет, журналіст, який недавно пішов до Отчого Додому, зоставивши тепле світло свого тексту та життєтексту для близьких йому по крові і по духу людей, нащадків…

Аз грішний відчуваю себе одним із них, хоча зустрічався із ним у реалі, як тепер кажуть фейсбучні френди, всього два рази. Перший раз радісно кинувся до Анатолія Антоновича, переплутавши його із Павлом Архиповичем Загребельним, який буквально у ті дні написав мені дуже душевного листа зі словами «Ігор Павлюк – поет невичерпної сили, в таємничій поліській душі якого дивним, майже містичним чином відлунюють буйні степові голоси незабутніх Миколи Вінграновського і Валерія Іллі. Я став читати Ігоря Павлюка з часу публікації його поезій в журналі «Основа». Валерій Ілля тоді передрікав поетові велике майбуття. Не помилився» і запросив до себе у гості.

Поет сприйняв це з добрим усміхом, але якось звично, як належне, бо, виявляється, я був далеко не першим, хто переплутав його із класиком, адже зовнішня схожість їх направду була дивовижною. Більше того, подібні вони були і внутрішньо, адже тісно приятелювали…

Приємно було, що Анатолій Перерва знав мою творчість, і ми вже відразу спілкувалися, як давні знайомі творчі побратими, майже не відчуваючи різниці у віці, як то й ведеться між братами по духу, поетами, знаходячи спільних знайомих, близьких, серед яких виявилися чудові поети В′ячеслав Романовський, Леонід Талалай, компанія яких і запросила мене до себе «в номер» на черговому (шостому) з’їзді Національної спілки письменників України, де ми й зафіксовані на фото всі разом за душевним столом…

Обмінялися автографованими книгами…

Читаю «Невимовне» Анатолія Перерви, його некрикливу біографію… Із тих вимовлених ностальгій, тривог, нетутешньої музики болю і складається тиха легенда про доброго поета зі сніжинками-іскринками незабутньої самозаглибленої іронії, не завжди вимовленої, але щиро вимоленої і відчутими тими, хто має душу…

Тематичний діапазон його теплого ліризму – від «Балади про хату баби Руделі» до присвят творчим побратимам художнику Валерію Бондарю, бандуристу Миколі Литвину, творів із епіграфами з Василя Симоненка, Юрія Тарнавського, соціально-психофілософських віршів-портретів: «Мазепа», «Гнату Хоткевичу», «Жито Григорія Сковороди» та віршів крізь чоловічі сльози про сумний сміх, як-от «Сміх народу мого», чи не найхарактерніший для Поета, по-моєму:

СМІХ НАРОДУ МОГО

Може, це доля, а може, це воля всевишня.

Може, це жереб, що випав не вам, жебраки.

Може, це вирок — зболена усмішка Вишні,

Вирок усім,

котрі прагнуть «твердої руки».

Сміймось, братове!

Як сумно ми ще сміємося.

Вітер часу хилитає діряві сакви.

В рідному краї голодні ми будем і босі,

Доки води ми тихіші і нижчі трави.

«Вирвем з корінням у ворога жало отруйне!»

Може, це марення тільки, оті Соловки?

Сміймось!

Допоки ще страх наші душі пантрує,

Поки похитують пальцем місцеві божки.

Небом блакитним омите доспіле колосся.

Тільки б – не кров’ю,

що вже закипає ось-ось…

Сміймось, братове!

Як смішно, що ми сміємося.

Троя – в руїнах!

А ми сміємось, сміємось

Добрий і веселим у житті, глибоким, справжнім, пронизливо сумним у творчості – таким постав і зостався мені назавжди український поет Анатолій Антонович Перерва.

Земля Вам Небом, дорогий шановний пане Анатолію.

До зустрічі у вічності.

Щиро Ваш Ігор Павлюк.

 

Leave a Reply

Your email address will not be published.