Моя незвичайна недільна мандрівка почалася зі звичайного телефонного дзвінка напередодні: начальник відділу освіти і культури Дублянської об’єднаної громади Оксана Василівна Домшій запропонувала поїхати разом з артистами-аматорами на … Яворівський полігон.

– Роман Дмитрович «благословив» добру справу: дає «Школярик»… (Р.Когут – наш селищний голова). Зможете? Хочемо підтримати хлопців, підбадьорити поетичним словом і піснею…
Ще б пак! Кажу без роздумувань: – Їду!
Не біда, що підйом о п’ятій, бо ж треба ще корівку обійти (потім з’ясується: ще більші є від мене «героїні», які піднялися о четвертій, щоб дати раду більшій господарці). Півсьомої уже на гостинці, звідки забере «Школярик». Маю хвилю часу на роздуми.
… Воістину: шляхи Господні незбагненні: рівно тиждень тому – подорож із Дрогобицьким осередком Союзу Українок місцями Лесі Українки (Луцьк, Ковель, Колодяжне, Володимир-Волинський…) – і таке прекрасне продовження мандрів з нашими просвітянами! Не раз у поїздці згадуватиму нашу Лесю…
Давно марила побачити зблизька Яворів, що славиться знаменитою «яворівською забавкою», звідки родом Осип Маковей, де працювали Осип Турянський, Юрій Липа, Петро Франко… Але то все – про Яворів, ми ж їдемо – на Яворівщину!
… Хвилини йдуть,
Пора у путь!
Нас – 27. Найменша, Мартуся Соханчак, закінчила другий клас. Найстаршій, Любомирі Стебельській, – за шістдесят. Решта – «різнокаліберні» за віком. Спільна «ознака»: кожен щось уміє: хто – співати, хто – читати поезію, ще хтось – грати на гітарі чи складати сценарії. У душі вигарцьовують складні почуття: як сприймуть нас? Який настрій у хлопців? Чи варто було вибиратися у дорогу?.. Вокальна жіноча група тихенько розспівується, діти – додрімують на колінах у мам, дівчата й хлопці на автобусному «бамбетлі» ззаду пересміюються-піджартовують один з одного… Лише водій, Іван Йосипович Грималяк, якому судилося друге липня, день свого народження, провести за кермом, уважний і зосереджений: артистів везе! Оксана Василівна, «автор ідеї», час від часу перемовляється по телефону зі ще не знайомим нам офіцером, з яким узгоджувала наш приїзд і виступ, – уточнює маршрут. …Таки заблукали, повіривши не далекому незримому гіду, а навігатору. Та не дуже й журимося тим: довкола – кипуча зелень лісів, в ногах у яких – буйнотрав’я і пишноквіття. Крутимо головами навсібіч – охаємо-ахаємо: краса! Час дозволяє попетляти яворівськими дорогами (перший виступ – об 11-ій, а на годиннику – тільки 10-а…). Благодать Божа для нас, пасажирів, і «головний біль» для водія, якому ще й ями блимають у вічі сяйливою водою (вночі пройшов дощ).
Нарешті «знайшлися»: бачимо на узбіччі нашого «чичероне» – Романа Івановича Кураша, з яким чи не три тижні вела перемовини Оксана Василівна і під опікою якого сьогодні будемо перебувати до самого вечора. Забираємо пана Романа – і дорога стелиться далі, а «гід» після взаємного теплого привітання розпочинає свою розповідь. Цікаво! Ціла «біографія» полігону!
– Міжнародний центр миротворчості та безпеки Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного (а ви – із його батьківщини, Самбірщини, ще й перші сусіди з Кульчицями, тому особливо раді вам!) у народі називають просто: Яворівський полігон. Він – один із найбільших у Європі. Площа – 36153 гектари. Був створений у 1940 році на базі колишнього військового полігону Війська Польського, який тут існував до вторгнення СРСР до Польщі 1939 року та радянської анексії західноукраїнських земель. 13 лютого 1940 р. РНК УРСР прийняв постанову про виселення сіл, відведених під Львівський артполігон. Примусово депортували мешканців сіл, які знаходились на цій території. Виселення проводилось у Південну Бессарабію (нині – південь Одеської області) та прилеглі території. З лиця землі щезло більше 170 сіл та хуторів, було знівечено понад 40 тисяч гектарів родючих земель, знищено 14 кладовищ, засипано майже півтори тисячі колодязів, підірвано 12 церков та каплиць, 2 костели…
Не можемо увібгати у свідомість моторошний факт: церква святого Михаїла у селі Вишенька Велика, збудована в 1927 році та освячена за участі греко-католицького митрополита Андрея Шептицького, та інші будівлі, з яких депортували мешканців, використовувались … як мішені для стрільби з танків і бронетранспортерів!..
Згадалося Гнатюкове:
Як боляче сяяли банями храми,
Коли, ідучи на безумство і гріх,
Безрідні руїнники в шалі нестями
Бува, обертали в румовища їх…
Слухаємо занімівши… Вмить вивітрилися наші мандрівничі сміхи-пересміхи. Господи, яка страшна історія цього краю, «писана» московськими злочинцями, що й нині посунули на українську землю, заливаючи її кров’ю невинно убієнних… Потім, в обідню перерву, коли доброзичливі господарі повезуть показати сам полігон, де проходять учення, пан Роман додасть: «Тут не можна пройти, не поранивши душу…», за Ліною Костенко»… На мить оторопію – і душа моя переповниться радістю-торжеством за таких українських військовослужбовців! Ще б пак: так легко й доречно цитувати високу поезію! Знай наших! А Роман Іванович продовжує: «У сорокових роках в яворівських лісах збиралися українські повстанці. У радянські часи – вишколювали солдатів.
Українську армію свідомо знищували. Важко повірити: солдати, бувало, за всю військову службу жодного разу не тримали в руках автомат, ні разу не стріляли… Навіть у таких умовах на яворівському полігоні вдалося зберегти техніку і загалом усю інфраструктуру»…
Принагідно згадалася мені розповідь колишньої учениці-зв’язківця про приїзд у недалеку від рідних Дублян військову частину тодішнього міністра Лєбєдєва: «У казарми, які ми так прибирали-пуцували, і не зайшов… Зразу – на аеродром. Сипав наказами: ето – убрать, ето – атправіть!… Жах! Уже згодом дійшло, що це робиться з чіткою метою: знищити Українську армію…».
Із приходом Незалежності на території полігону проходять міжнародні навчання «Щит миру» в рамках програми «Партнерство заради миру», які проводяться спільно Україною та НАТО. Нині тут вишколюються тисячі українських юнаків…
У просторій залі клубу, куди після трьохгодинної дороги заходимо переодягнутися у колоритні народні строї, застаємо кількох молодих священиків-капеланів, які тільки-но закінчили сповідати та причащати хлопців. Як приємно: це добрі знайомі кількох наших, бо, виявляється, разом ходили на прощу до Зарваниці! Тим часом усезнаючий пан Роман коментує: «З нами співпрацюють духовні отці УГКЦ і УПЦ КП»…
Схвильовано чекаємо 11-ої: саме тоді маємо розпочати виступ. Концерт – просто неба. Імпровізована сцена, на якій розмістили апаратуру і мікрофони і де виступатимемо, – на площадці перед входом у клуб. Чекаємо, аби «вдарив дзвін». Тим часом очі свої лишаємо на колонах військових у блідо-жовтих одностроях, які все підходять та підходять і піввінком розміщуються біля «сцени». Враження – начебто стиглий пшеничний лан ритмічно похитується під легким вітерцем… Хлопці сідають просто на прогріту землю під деревами, на вистрижені газони поміж розквітлих лілій, інші – стоять… Те, що відкривається моїм очам із відчинених дверей клубу, бентежить до сліз: ніби золоті рої упали на липневу українську землю… Юні обличчя, худорляві постаті… Діти. А там десь – війна… Мимовільні сльози щипають повіки, і горло судомить гарячий клубок. Боже борони розклеїтися, бо перше слово-звернення – моє, і маю промовити його впевнено й усміхнено! Розраджую себе Лесиними рядками:
Годі тепера! Ні скарг, ані плачу,
Ні нарікань на долю, – кінець!
Навіть і хвилю ридання гарячу
Стримать спроможусь!
… Ще перед виступом пан Роман «налаштовував»: «Побачите: реакція глядачів перших і других (дообідніх і післяобідніх) буде різною… Сприймайте це як закономірність». Правда: новобранці – «перша тура» – ведуть себе вільніше, розкутіше, бризкають сміхом і жартами, щиро б’ють у долоні після кожного номера програми; контрактники – уважно-зосереджені, стримано-серйозні, хоч також не шкодують долонь.
… І руки ті, не учені до зброї,
Що досі так довірливо одкриті
Шукали тільки дружньої руки,
Тепер зводяться від судороги злості…
Ніби два полюси: наївна молодість з ясними довірливими очима, і мудра зрілість із обвітреним, обпеченим воєнним вихором чолом… Вдарило по серці «навідмаш»: коли до військових, багато з яких уже бачили потворне лице війни, звернулася пані Люба Стебельська, директор Народного дому з Луки, перед виконанням «Виростеш ти, сину…» (знамениті «Лебеді материнства» Василя Симоненка) і мовила, що і її син Петро проходив тут вишкіл, а зараз – на Луганщині, – впала така густа злива оплесків, що, здавалося, пилок з липового цвіту посипався на землю. Після зворушливого виконання материнського заповіту – «Можна все на світі вибирати, сину, вибрати не можна тільки Батьківщину» – вишколені мужі як стій зірвалися на ноги і виструнчилися у знак поваги до Матері, а потім знову шалено зааплодували. Вдруге таке повторилося з малим Ігорчиком Лучківським, який виконував «Я тебе ненавиджу, війна!». Обидва «моменти» ми, звичайно, щедро скропили рясними сльозами…
О, сліз таких вже вилито чимало, –
Країна ціла може в них втопитись;
Доволі вже їм литись, –
Що сльози там, де навіть крові мало!
Прихильно були сприйняті усі без винятку номери: заспівна «Україно моя…» у виконанні восьмикласниці Оленки Хомишак, патріотичні й ліричні пісні дуету «Ріка життя» (Олег Маринкевич, Юрій Сторонський) та народні – жіночої вокальної групи, яку створили директори Народних домів об’єднаної громади Марія Мендак (Мала Озимина), Мар’яна Гнатюк (Залужани), Любомира Стебельська (Лука), Надія Рибчак (Майничі) та бібліотекар с. В. Озимина Галина Саланська; твори самобутнього виконавця-гітариста Василя Горбаня й оригінальні сольні композиції талановитої Мар’яни Бурими (вона прочитала ще й власний зворушливий вірш, присвячений двом братам, які нещодавно повернулися з війни); гуморески Павла Глазового у виконанні Ігоря Лучківського і драматична сценка з бабою Палажкою та бабою Параскою (Надія Рибчак, Мар’яна Гнатюк) з відомого твору Нечуя-Левицького; пісня про дитинство в рідній Україні Мартусі Соханчак та високомайстерний професійний спів Марії Мендак; натхненно продекламована десятикласницею Любою Рибчак балада Тараса Шевченка «Лілея»… Вели програму два молоді директори Народних домів сіл Залужани і Мала Озимина Мар’яна Гнатюк і Марія Мендак… У ролі сценариста, режисера і художнього керівника виступила Галина Бурима, мати двох славних синів-воїнів. За «пультом» сидів і пильнував за звуком ще один художній керівник, педагог та музикант Роман Старух. Свої поезії читала та «вплітала ліричні відступи» я, перебуваючи на найвищій хвилі душевного піднесення і зворушення.
… По дорозі на полігон заїхали у Старичі, де знамениті «сім джерел» із цілющою водою, проходить славнозвісне гористе пасмо Розточчя та несе свої води красуня річка Терешка. З вікон «Школярика» зауважуємо за огорожею сільського цвинтаря жалобну жіночу постать, схилену над могилою. «Мама Юрія Косіва побивається за сином… Загинув у 2014-му під Зеленопіллям…» – озивається Роман Іванович. Схиляємо голови у скорботі, згадуючи і свого дублянця – Івана Луцишина, якого тоді ж убила війна, а завтра, 3 липня, мало б виповнитися квітучих 26…
«Сім джерел» – у глибокому яру, до якого спускаємося дбайливо облаштованими дерев’яними східцями з поручнями. Це ми, старші, «спускаємося», а діти і молодь спурхують вниз легкими барвистими метеликами. Як тільки вийшли з автобуса, з-за столика на обочині дороги зірвався кремезний чоловік, що відпочивав тут із компанією, і, вхопивши фотоапарат, поспішив за нами: «Можно с вамі сфотоґрафіровацца? Такіє ви красівиє у вишиванках…». Сказана мовою ворога фраза – як чорний камінь, кинутий у біле чоло тиші. На всі сто погоджуюся зі своїм добрим приятелем, офіцером – «афганцем» із Дніпра Костею Писаренком: допоки українці не позбавляться «внутрішньої окупації», тобто не навернуться до рідної мови, Україна як держава не відбудеться…
З нами зі святого місця, позначеного образом Матінки Божої під вишитим рушником, набирають цілющої води і три призовники. Роман Іванович попередив заздалегідь: «Приготуйте порожні пляшки!». Без жалю виливаємо куповані мінералки й лимонади – готові! …Тут молитовна тиша, увінчана яскравою зеленню і скромними лісовими квітами. Ледь чутно дзуменить комашня, стиха схлипує джерельна вода… Молимось: за свої родини, за наших вояків, за перемогу і мир в Україні. З повними пляшками повертаємось у військову частину на обід. Сервіс – вищий клас! Хлопці стоять напоготові з підносами, ложками, чемно пропускають гостей. Витягаємо голови у бік столів, за якими обідають наші оборонці: що їдять? Чи смачні страви? Чи не бувають голодні? Пробуємо самі, бо меню однакове: велика миска гарячої зупи, каша з м’ясом і салатом з бурячка, узвар. Смачно! Остаточно розвіяв сумніви пан Роман, коли поцікавилися харчуванням воїнів. Жартує: «Зрозуміло, не ресторан і не домашня кухня, але хлопці – ситі!» «Домашня кухня» прибуває до солдатів разом із мамами й родичами у вихідні. Самі бачили перед КПП чималий гурт людей з повними пакетами і набитими торбами. Роман Іванович тут як тут із поясненням: «На вихідні рідним дозволено провідувати військовослужбовців. Приїжджають з усієї України». Самі пересвідчилися, коли розпитували хлопців, звідки вони: «Чернігів… Херсон… Черкаси…». Уся соборна Україна!
Жінки, цікаві «варвАри», скрізь і всюди встигли побувати: і в солдатській крамничці (можна було б і дешевше…), і в казармах (чистенько…), які, до речі, побудовані за натівськими зразками. Ще б і все інше було за їхніми мірками: зарплати, харчування… Звіддалік бачили, проїжджаючи, «центральне містечко». Саме там розташувалися іноземні військові з шести держав. Харчування – роздільне (кілька салатів, супів-борщів, напоїв… Словом, «до кольору-до вибору»). Дома їхні родини мають теж багатющий соціальний «пакет». Є заради чого «лізти зі шкіри» на ученнях і тренуваннях…
Як розпочинали нашу зустріч, так і завершуємо – гучним «Слава Україні!» Заступник командира військової частини А-3211, підполковник Серпенінов Євген Миколайович, дякує нам за «духовно-культурне волонтерство» , вручає грамоти «за активну участь у військово-патріотичному вихованні військовослужбовців» з підписом полковника О.В.Остапчука, начальника 184 Навчального центру, і запрошує приїхати ще. Будемо готуватися! «Остання крапка» – фотосесія. Щиро сміємося, вчувши громовий «наказ» підполковника несмілому новобранцю, якого запросила «до знимки» юна артистка: «Та притулись ти до неї!» Регочуть з нами хлопці, ніяково усміхається хлопчина – і таки стає ближче до нашої «квітучої вишеньки»… Боже, як гарно! Надворі, на душі, на серці! Будь проклята війна і кровожерна москальня!
Приязні слова взаємних побажань… «З Богом, дорогі наші! Близької Перемоги і Миру! Щасливого повернення додому!». Рушаємо, і стискає за серце, коли проїжджаємо мимо підполковника, який, виструнчившись, віддає нам честь, мимо щиро усміхнених хлопців, які прощаються з нами привітним помахом руки… Потай витираємо сльози, бо добре усвідомлюємо, що хоч «сяючі дні, а підтята Вітчизна кров’ю сплива…» (В.Базилевський).
Уже «наш» Роман Іванович їде з нами ще кілька кілометрів – до Яворова, де чекає сім’я. Радісно ділиться: «Народилася онучка! Їй уже – три тижні…». Згадую про збірку власних поезій, прихоплених «на всяк випадок», і лізу в торбинку.
– Як назвали онучку? – цікавлюся.
– Анна, – промовляє з гордістю.
– Скромний гостинець для Анночки-Аннички, коли навчиться читати… – простягаю книжку.
Роман Іванович збентежено усміхається, дякує… Пора прощатися.
– Не забудьте зателефонувати мені, як приїдете у Дубляни! – нагадує Оксані Василівні. Виходить зі «Школярика», віддає честь, даленіє…
Повертаємося іншою дорогою – гладесенькою, як шкло. «Школярик» легко котиться до Львова, потім – далі, дорогою на Самбір. Настрій – світло-бентежний, атмосфера – фантастична! Мовчимо, «пережовуючи» неймовірної краси і сили враження, потім спалахує пісня. Повстанська. За нею – друга, третя… Журливі і жартівливі, повільні і запальні…
Усе одбивається в пісні, як в морі:
Рожевая зоря, й червоная кров,
І темна ненависть, і ясна любов…
«Пісенна ватра» не гасне до самих Рудок. Втихаємо, проїжджаючи повз цвинтар, над яким лопочуть синьо-жовтий і червоно-чорний прапори: там лежить у вінку слави Герой Небесної Сотні Володя Жеребний…
… «Кінець подорожі – вже зіроньки гожі Сіяють на небі ясному, І вже височенько ясний місяченько, – Вже хутко прибудем додому!». Завтра – понеділок. Новий тиждень життя, замішаний на праці і клопотах, тривогах і переживаннях, благаннях-молитвах… «І знов мене прийме, Огорне, обійме Щоденщина й лихо наземне. І в рідному краю Не раз спогадаю Часини сі любі та милі!».
… Вечірня молитва натхненна й пристрасна як ніколи. Зі сльозами, знаю, не одна я нині прошу Господа: відверни, Боже, криваву біду від України, вбережи синів-оборонців, щоб з Перемогою, живі і здорові, повернулись додому… «Підсумовує» пережите мій сьогоднішній «внутрішній проводир» – Леся Українка:
Завжди терновий вінець буде кращий, ніж царська корона,
Завжди величніша путь на Голгофу, ніж хід тріумфальний…

Люба Проць, член НСПУ, селище Дубляни, Самбірщина.

.

RICOH IMAGING

RICOH IMAGING

RICOH IMAGING

RICOH IMAGING

Leave a Reply

Your email address will not be published.