─ То правда, Варко, що ти прийняла до себе того приблуду? – кепкували жінки на роботі.
А та лише плечем повела, мовляв, відчепіться.

─ І навіщо він тобі? Хтозна, звідки пришвендяв і що тут шукає, – дивувалась бригадирка Тетяна.
─ Та нормальна він людина! – не витримала жінка. – Чого марно наговорюєте? А сюди прийшов кращої долі шукати. Його дружина знайшла собі іншого, а його за поріг виставила…
─ Оце так козак! – піднявся регіт. – Баба – і в шию погнала!
─ Лукавить він, – похитала головою Тетяна. – Ти, Варко, не надто вуха розпускай. Не відомо, що в нього на думці.
─ А мені немає чого втрачати. Змучилась усе сама й сама. У вас, хвала Господу, чоловіки є, а я вже вісім років удовую. Діти виросли, свої родини мають. Час мені й для себе пожити.
─ Та що тобі той старий може дати? Тільки й того, що поцілує…
─ Не скажіть… Він ще при добрій чоловічій силі.
─ Щоб тебе, Варко, качка копнула! Таке скажеш, – реготали, аж сльози витирали.
─ Смійтеся-смійтеся… Вам аби зуби показувати.
─ Ти там, Варцю, того… Хоч у пелені не принеси. Бо ще діти з хати виженуть!
─ Ну вас усіх! – розсердилась Варка і відійшла від них подалі.
Поволі стихло. Вляглися емоції. Кожна думала про своє… Сипалось добірне зерно із сушарки на бетон просторого двору, розгортали щедре збіжжя жінки лопатами. Одна затягнула пісню, інші підхопили. Гарно, рівно. Куди тим співакам на великій сцені! Долучилась і Варка. Не вміла довго сердитись…

***
Петро набив люльку самосадом, запахкав. Дим аж очі виїдав, а в горлі так дерло, хоч ґвалт кричи.
─ Ну його к бісу! Скажу, нехай Варка цигарок купить, – роздратовано жбурнув люльку в траву.
Дістав відро води в криниці, промочив горло. Ох! Ця серпнева спека вже висушила його до решти. Старість усе-таки бере своє. Хоч і береже себе, добре харчується, обливається холодною водою, та тіло в’яне.
А колись же він був хвацьким парубком! Гарцював, як жеребець. Стільком дівкам голови замакітрив! Стількох на смак скуштував… Аж доки не одружився. І треба ж було з-поміж усіх вибрати таку змію. Щоб її лиха година побила! Подумаєш – закрутив «шури-мури» з цікавою молодичкою. Це ж було не серйозно. Чого одразу з дому гнати? Ще й діти добрі. Допомогли любій матусі випровадити його з хати. Згадали все погане, що він зробив за життя. А доброго й не пам’ятають. Мовляв, не було такого… Ну й нехай! Хіба ж він пропав? Хіба старцює попід тином? Він і за сотню кілометрів собі розраду знайшов. Має і їсти, і пити, у що вдягнутися і де поспати. Якби ж іще трохи не підводила сила. Колись було ого-го! А нині – аби двічі в тиждень приголубив Варунцю… Та вона й тому рада. Годить йому, голубить, пестить сиві кучері, що колись дівчат із розуму зводили…
Сидить Петро у затінку, чекає свою Варочку. Аж ось і вона! Йде, усміхається. Під сукнею звабливо танцюють круті стегна. Не жінка – вогонь! Тепло й затишно біля неї Петрові. Не треба про завтрашній день думати…
─ Мене чекаєш? – грайливо повела бровами Варка.
─ Аж умлів від спеки.
─ Чого ж не йдеш у дім? Там прохолодно.
─ Та сиджу ось, тебе виглядаю.
─ Ходімо. Час обідати.
Наминає Петро борщ, аж за вухами лящить. Тарілка з нарізаним салом порожніє, пухка паляниця меншає. Смачно! Аж упрів чоловік за обідом. Варка лагідно дивиться, а в грудях – озеро тепла. Який він милий! Чого ж тій жінці бракувало? Такий скарб викинула з дому. Дурна! От вона – Варка – нізащо такого не вчинила б. Бо ж і людина він добра, і коханець вправний. До того ж – господар неабиякий. За цей час, що живе в неї, і дах полагодив, і нові двері у хлів зробив…
Єдине, що трохи бентежило Варвару – нещодавня двотижнева відсутність Петра. Казав, що був у сестри в сусідньому селі. Та все ж якась невідома тривога підступно закралась у душу жінки…

***
Коли Марта йде вулицею – земля під ногами двигтить. Висока. Дебела, кругла, мов кадуб. Широке обличчя блищить, як смальцем намащене. Маленькі очиці так і бігають довкола – нічого не пропустять… А руки в Марти! Ох-ох… Кулаки – молоти ковальські. Якщо вже втрапить щось у їхню владу – не вирветься.
Марту в селі поважають і бояться. Жінки слова зайвого не скажуть. А чоловіки взагалі німіють у її присутності. Досі не забули, як вона свого зрадливого чоловіка віддубасила. Той з переляку до мами після скандалу вибрався, а за тиждень на розлучення подав. Марті тільки того й треба. Не хотіла вона свій вік марнувати на ледацюгу, бабія і п’яницю…
Майже шість років відтоді минуло. Та жінці самотньо не було. Спершу одного приймака пригріла під боком. Згодом – іншого. Нині теж не нудьгує. Хоч і підсміюються люди за її спиною, що зі старим зійшлася. Байдуже! Марті з ним добре. Шкода, що не може він остаточно переїхати до неї. Має ще купу невирішених справ. Останнього разу, як був, то казав:
─ Мартусю, золотце! Треба із жінкою розлучитися. Бо хіба ж зможу з тобою в гріху жити? Треба, щоб усе було по-людськи. Поберемося – і тоді я твій на віки, – ніжно гладив її долоню, цілував пальчики.
Марті аж у голові паморочилось від тих пестощів. Який чоловік! Справжній романтик. Іноді й сама не вірила власному щастю…

***
─ Куди знову? – підозріло зиркнула Варка на Петра.
─ Сестра попросила допомогти із заготівлею дров.
─ Хіба в неї чоловіка немає?
─ Поїхав на заробітки. Два студенти в хаті. Треба ж якось їх учити.
─ Добре, йди. Але не будь там знову так довго, як минулого разу. Вдома теж роботи вистачає. Он паркан хулігани проламали, то треба полагодити.
─ Усе зроблю, люба. Не хвилюйся, – Петро пригорнув до себе Варку й пристрасно поцілував.
Ледве на ногах утрималась. Уміє ж він вибити твердий грунт з-під ніг…
─ Йди вже, – грайливо штовхнула його в спину. – Бо зараз передумаю.
Петро хрипко розсміявся, підморгнув їй і вийшов із хати…
Простував широким шляхом. По обидва боки – неозорі лани зі стернею. Уздовж дороги пишаються синім цвітом петрові батоги. Усміхається чоловік. Підставляє обличчя вечірньому сонцю. А таки ще й досі він – хвацький парубок! Варунька від його дотиків тремтить листком осиковим…

***
─ Усі справи владнав? – поцікавилась Марта, накриваючи на стіл.
У чоловіка аж слина потекла. Чого тільки тут не було! Уміє ця жінка готувати. Останнім часом черевце так покругліло, що пасок тріщить. Але ж як відмовитись від такої смакоти?..
─ Лишилось тільки ще здати в найм квартиру – і все.
─ Знайшлися охочі?
─ Так. Молоде подружжя проситься. Чого ж не здати? Щомісяця якась копійка до сімейного бюджету крапатиме.
─ Хіба ми вже сім’я?
─ А хіба ні? Чи ти проти?
Марта ледь щастям не захлинулася. Радісна усмішка осяяла її опецькувате обличчя.
─ Як я можу бути проти!
Рвучко підвівся з-за столу. Витер масні губи серветкою. Підійшов до жінки впритул, прикипів до вуст. Рука хтиво пірнула у широку пазуху. Марта аж очі закотила. Застогнала. Схлипнула, коли друга рука ковзнула між коліньми й піднялася вище…
Ох і старий! Ну й дає! Що хотіла сказати – все забула. Бо так вим’яв їй боки, живіт і спину, що Марта ледь жива зосталась… Жоден із попередніх коханців так не вмів задовольнити її жіноче єство, як цей. Такою щасливою ще ніколи не почувалась…

***
─ Цього разу ти не барився, – Варка радо зустрічала Петра біля воріт. – Відчувала, що прийдеш сьогодні. Качку з яблуками запекла. Як ти любиш – зі скоринкою…
─ Ти ж моя радість! Через те швидко й упорався. До речі, сестра переказувала тобі вітання.
─ Дякую. Ти б уже нас якось познайомив.
─ Вона сказала, що сама в гості завітає, бо дуже хоче тебе побачити.
─ А коли?
─ Не знаю. То така хитра лисиця, що все засекречено. Дуже любить несподіванки. Тож не відомо, коли її чекати.
─ Ходімо вже. Обід схолоне за балачками.
Наминав качку – запашну, соковиту. З підпеченою скоринкою. Глипав на Варку. Бач, як убралася! Мабуть, скучила. Ну, нічого! Зараз він підкріпиться і втішить молодичку…
Варка саме вигортала попіл із печі, як раптом гаряча долоня лягла їй на сідниці. Коцюба випала з рук. На підлогу посипались дрібні зотлілі вуглини…
Петро викохав її просто тут, на кухні. Вузький припік муляв у спину, та жінка навіть не відчула. Прийшла до тями лише згодом. Петро задоволено усміхався.
─ Ти, чоловіче, геть здурів! – награно сердито мовила. – Двері не зачинені. А якби хто-небудь зайшов?
─ То нехай би позаздрив, – реготнув весело, поправляючи пасок…

***
Марта збиралася на недільний базар. Поскладала у кошик яйця. У велику картату сумку поставила кілька баночок вершків, поклала три чималих згортки домашнього сиру, а зверху примостила велику тушку індички. Якщо все піде добре – вторгує грошей, докладе і купить коханому черевики. Бо його вже зовсім зносилися…
Міський ринок гудів, як бджолиний рій. Марта на диво швидко спродалася і пішла вибирати взуття. Звісно, добре було б, аби він сам міряв, але ж знову у справах подався. Сказав, що треба квартирантам ключі віддати. Та й до сина планував заїхати, трохи погостювати…
Ходить жінка між рядами зі взуттям, прицінюється. Але ж і гроші просять! Хай йому грець! Та чого не зробиш, щоб любого чоловіка порадувати…
─ Варуню! Іди сюди, люба! – у вуха Марті врізався добре знайомий, майже рідний голос.
Підвела голову від прилавка, де стояло взуття, пробіглась чіпким поглядом по людях і вихопила з натовпу знайому постать. Задихнулась від обурення. Як він сміє обіймати іншу жінку? Яка ще Варуня? Стрімголов кинулась до них. На очі насунулась пелена гніву.
─ Петре! Ось де ти. А я тебе шукаю, – видихнула хрипко, пронизуючи його гнівним поглядом.
─ Марто! Що ти тут робиш? – обличчя чоловіка побуряковіло, а очі ледве не повилазили на чоло.
─ Базарую. А це, я так розумію, твоя колишня дружина? Невже помирились? – і без того вузькі очі Марти стали ще вужчими.
─ Чому ж колишня? – здивувалась Варвара. – З нею він давно розлучився. А ви хто? Сестра?
─ Звісно! Хіба ми з Петром не схожі? – Марта гучно зареготала, розмахнулась і з усієї сили зацідила Петрові в обличчя.
Той лиш глухо охнув і осів на асфальт. Варка налякано залементувала. Навколо стали збиратися люди…
─ Значить, цей покидьок водив за носа і вас, і мене, – мовила Марта до Варки, і та напружено завмерла. – Казав, що справи в місті вирішує, а сам у вас був…
─ А мені ж говорив, що до сестри йде, допомагати, – ледве чутно озвалась та.
─ Еге ж! Гарний помічник! – обличчя Марти перекосилось від люті.
─ Варуню! Не вір. Вона бреше! – вигукнув Петро, витираючи кров із розбитого носа.
─ Цить! Бо зараз знову вхопиш! Ви, Варваро, приїздіть до мене в село і нехай усі сусіди підтвердять, що Петро жив зі мною, як законний чоловік.
─ Варочко! – Петро благально подивився на жінку, намагаючись підвестися.
─ Нічого не кажи! Брехун. А я тобі повірила… – у її очах крижаніло презирство.
─ Дозволь усе пояснити, – він ловив її руки.
Варка, відсахнувшись, відважила Петрові замашного ляпаса. А тоді обидві жінки, під гучні оплески очевидців, розійшлись у різні боки. Хтозна, що коїлося в душі кожної, але йшли з гордо піднятими головами…
Хвацький «парубок» Петро лишився сидіти на асфальті з найнещаснішим у світі виразом обличчя…

Leave a Reply

Your email address will not be published.