Історична правдивість національного прапора

Анотація: Прапорництво національне, державне та військове є важливою символікою державності України. Тяглість традиції державного прапорництва підтверджена документально та історично вмотивована. Прапорництво як допоміжна історична наука займається систематизацією барвосимволіки. Відчитування символіки прапорів регулюється спеціальною системою «блазон», історичною традицією, окультним шифруванням, державним законодавством, родовим правом.

Сим­во­ла­ми Ук­ра­їнсь­кої дер­жа­ви є Дек­ла­ра­ція про дер­жав­ний су­ве­ре­ні­тет, пра­пор, герб, гімн або сла­вень, державна мова, українська грошова одиниця. Конституція України та деякі закони визначають мірність та дію української державної символіки.

У Ро­сійській Федерації діє спе­ці­аль­на про­філь­на ко­мі­сія з пи­тань сим­во­лі­ки та ге­раль­ди­ки на те­ри­то­рії дер­жа­ви. Сьогод­ні Ро­сійсь­ка фе­де­ра­ція має пра­пор “три­ко­лор”, який яв­ляє со­бою зна­ме­но Ро­сійсь­ко-американсь­кої тор­го­вої мі­сії. А це зас­від­чує, що Ро­сійсь­ка дер­жа­ва є ко­ло­нією від­по­від­них дер­жав зі спек­тром “бі­ло-си­ньо-чер­во­ним”. Но­сі­я­ми та­ких сим­во­лів є Бри­тансь­ка ім­пе­рія, США, Фран­ція. Пра­по­ри ін­ших дер­жав, які міс­тять по­діб­ний спектр, від­но­сять­ся до Бри­тансь­кої ко­ло­ні­аль­ної сис­те­ми — Бри­тансь­кою Спів­друж­ніс­тю зва­ної.

В Ук­ра­ї­ні ж по­діб­на струк­ту­ра з пи­тань сим­во­лі­ки та прапорництва вза­га­лі від­сут­ня, а Тим­ча­со­ва ко­мі­сія Державних нагород та геральдики при Пре­зи­ден­то­ві Ук­ра­ї­ни зби­ра­єть­ся ли­ше для при­суд­жу­ван­ня та прис­во­ю­ван­ня на­го­род осо­бам пе­ред­пен­сій­но­го ві­ку. Прав­да, но­ва ро­сійсь­ко-ук­ра­їнсь­ка вій­на змушує час­ті­ше зби­ра­ти­ся Тимчасову комісію для від­зна­чен­ня війсь­ко­во­го ге­ро­їз­му ук­ра­їнсь­ких зви­тяж­ців.

Систематизацією знань про барвосимволіку у прапорах та на гербових щитах займається допоміжна історична наука — вексилологія або прапорництво.

Під тер­мі­ном “пра­пор­ниц­тво” слід ро­зу­мі­ти три поняття:

1. пра­по­роз­навс­тво, або век­си­ло­ло­гія, що є до­по­між­ною іст. дис­цип­лі­ною;
2. пра­пор­не мис­тец­тво — при­клад­на га­лузь, що зай­ма­єть­ся тво­рен­ням і ви­го­тов­ле­нням пра­по­рів;
3. пра­пор­не пра­во —до­по­між­на юридична дис­цип­лі­на, яка виз­на­чає право­ві під­ста­ви ви­ко­рис­тан­ня пра­по­рів.

Крім дер­жав­них, за на­леж­ніс­тю пра­по­ри по­ді­ля­ють­ся на між­на­род­ні, те­ри­то­рі­аль­ні (про­він­цій, міст і т. д.); війсь­ко­вих і ци­віль­них ор­га­ні­за­цій, то­ва­риств, об­’єд­нань, цер­ков­них гро­мад то­що.

Зна­ки-сим­во­ли міс­тять­ся у ко­льо­рах пра­по­рів та різ­них штан­дар­тах дер­жав­ної сим­во­лі­ки, до прикладу, символіка Президента або ж військова символіка.

Пра­по­ри, як сим­во­ли, міс­тять ко­льо­ри рай­ду­ги. Шля­хом роз­кла­ду світ­ло­во­го про­ме­ня крізь приз­му ми от­ри­му­є­мо ко­льо­ро­ву га­му. Ви­бір ко­льо­рів на пра­пор має міс­тич­не зна­чен­ня, бо їм від­по­ві­да­ють пла­не­ти, а якість їхньої енер­гії закладена у час­то­ту хви­лі-вібрації. Різ­ни­ця цих час­тот і вібра­цій пла­нет породжує різ­но­барвний спектр.

За пра­ви­ла­ми век­си­ло­ло­гії, по­ря­док ко­льо­рів у ба­га­то­ко­лір­них пра­по­рах ве­деть­ся згори донизу —пер­шим на­зи­ва­єть­ся той ко­лір, кот­рий є вер­хнім у системі координат, і т. д.

Ви­бір ко­льо­рів для пра­по­ра, що є сим­во­лом на­ро­ду, дер­жа­ви або ро­ду, на­дає йо­му спе­ци­фіч­них якос­тей та ви­бо­ру до­лі. Прак­тич­но цим виз­на­ча­єть­ся міс­це на­ро­ду в ін­фор­ма­цій­них по­лях! Та­ки­ми пи­тан­ня­ми най­біль­ше зай­ма­ють­ся те­о­со­фія та ек­зо­те­ри­ка.

Ви­бір пра­по­ра є спра­вою тра­ди­ції та ри­ту­а­лу, тоб­то визна­чен­ня спо­со­бу спі­віс­ну­ван­ня, фор­му­ван­ня від­но­син і їх взає­мо­дії. Вер­хов­на Ра­да Ук­ра­ї­ни, зва­жа­ю­чи на кіль­ка­сот­літ­ню тра­ди­цію на­ці­о­наль­них ко­льо­рів, виб­ра­ла і зат­вер­ди­ла двоко­лір­не по­лот­ни­ще у рів­ній про­пор­ції жов­то­го та бла­кит­но­го ко­льо­рів. Малинова барва від козацьких знамен не була врахована. Малиновий колір символізує вищу воїнську верству.

Жов­тий або зо­ло­тис­тий ко­лір є сим­во­лом Ве­не­ри.

У мі­фо­ло­гіч­но­му та сим­во­ліч­но­му ас­пек­тах пла­не­та Ве­не­ра ша­ну­єть­ся у под­вій­но­му ха­рак­те­рі Лю­бо­ві та Муд­рос­ті. В ду­ші ве­ли­ко­го чо­ло­ві­чо­го Ар­хе­ти­пу во­на скла­дає час­ти­ну жі­но­чу і пло­до­нос­ну.

Бла­кит­ний є оз­на­кою Юпі­те­ра, який сим­во­лі­зує владу.

Юпі­тер — сим­вол ав­то­ри­те­ту (у со­ці­аль­ній сфе­рі), бла­го­род­но­го і то­ле­ран­тно­го. Ке­рує фун­кці­я­ми за­кон­нос­ті, по­ряд­ку, від­но­син, те­о­ло­гії. Віб­ра­ції йо­го елек­трич­ні, натхненні, доб­ро­дій­ні. Рів­но­ве­ли­кі час­ти­ни пра­по­ра ле­жать в од­ній пло­щи­ні і ма­ють виз­на­че­ну віб­ра­цію або час­то­ту.

Як сим­вол чи за­сіб сиг­на­лі­за­ції пра­пор-стяг ви­ник ще за античних ча­сів і по­ши­рив­ся в Єв­разії, включ­но із су­час­ни­ми зем­ля­ми Ук­ра­ї­ни, в до­бу се­ре­дньо­віч­чя.

Стяг — знак во­жа­ка за­го­ну.

Під­не­сен­ня стя­гу у бою бу­ло сиг­на­лом для «стя­гу­ван­ня» за­го­ну і йо­го ру­ху за стя­гом. З то­го­час­ся іс­нує  зви­чай роз­фор­мо­ву­ва­ти ту війсь­ко­ву час­ти­ну, яка втра­ти­ла свій пра­пор.

Ук­ра­їнсь­ке пра­пор­ниц­тво на­бу­ло ве­ли­ко­го роз­вит­ку в ге­ро­їч­ну ко­заць­ко-геть­мансь­ку до­бу. Тривало зба­га­чен­ня форм по­лот­нищ, ко­лір­ної га­ми, по­си­лен­ня на­ці­о­наль­них прик­мет у фор­мі і зміс­ті, ство­рен­ня сис­те­ми війсь­ко­во-пол­ко­вих, со­тен­них стя­гів, пра­по­рів для морсь­ких по­ходів то­що. З тих ча­сів за­ли­ши­ло­ся ба­га­то пи­сем­них і ре­чо­вих пам­’я­ток. То­ді ж з’яв­ля­єть­ся но­вий пра­пор­ний ко­лір — “ма­ли­но­вий”, який став ос­нов­ним у за­по­розь­ких ко­за­ків.

Ма­ли­но­ва бар­ва є оз­на­кою во­їнсь­кої зна­ті, вож­дів.

Ок­рім ма­ли­но­во­го, у ко­заць­ких пол­ків бу­ли ко­рог­ви різ­них ко­льо­рів: жов­ті, си­ні, зе­ле­ні та ін. Свої пра­по­ри ма­ли пол­ки, сот­ні, за­по­розь­кі ку­ре­ні.

Си­ня й жов­та бар­ви най­час­ті­ше трап­ля­лись у ко­зацькому одя­зі ча­сів виз­воль­ної вій­ни ук­ра­їнсь­ко­го на­ро­ду під проводом Б. Хмель­ниць­ко­го (1648-1654), а піз­ні­ше — гайда­ма­ків за ча­сів Ко­лі­їв­щи­ни.

У шведсь­ких му­зе­ях збе­рег­ли­ся ко­заць­кі пра­по­ри (1651р.), які міс­тять пе­рех­ре­ще­ні про­ме­ні бла­кит­но­го та жов­то­го ко­льо­рів на ма­ли­но­во­му тлі. Та­ка тра­ди­ція ви­ко­рис­тан­ня кольо­ро­вої га­ми ук­ра­їнсь­ких пра­по­рів за­ко­рі­не­на у глиб­шо­му часі.

Як­що заг­ля­ну­ти у “Зіб­ран­ня морсь­ких пра­по­рів сві­ту”, ви­да­не на по­чат­ку XVIII сто­літ­тя у Фран­ції, там ок­ре­мо пред­став­ле­ні пра­по­ри Скі­фії-Ру­сі, Ро­сії, Тар­та­рії. На гол­ландсь­кій таб­ли­ці пред­став­ле­но пра­по­ри Скі­фії, Тар­та­рії, а прапо­ри ро­сійсь­кі зна­чать­ся як пра­по­ри Мос­ко­вії.

В “Оз­на­чен­ні всіх морсь­ких пра­по­рів Сві­ту”, ви­да­но­му 1709 ро­ку в Ки­є­ві за осо­бис­тою учас­тю Пет­ра-ца­ря, він виз­нав на­яв­ність дер­жа­ви Тар­та­рія. А пра­пор ма­ли­но­во-бла­кит­но-жов­тий з пе­рех­ре­щен­ни­ми шаб­ля­ми від­не­се­но до ві­це-ко­ро­ля Ру­сі. У та­кий спо­сіб ро­сійсь­кий оку­пант Пет­ро-ім­пе­ра­тор зак­рі­пив під­по­ряд­ку­ван­ня ук­ра­їнсь­ко-сарматсь­ких те­ри­то­рій.

Ан­глійсь­ка таб­ли­ця пра­по­рів 1783 ро­ку міс­тить бла­кит­но-жов­тий пра­пор Ру­сі-Сарматії, а пра­по­ри Ро­сії вка­за­ні як пра­по­ри мос­ковсь­ко­го ца­ря.

Авс­трійсь­кі та ні­мець­кі ен­цик­ло­пе­дії да­ють опис “зе­мельних ко­льо­рів” Ко­ро­лівс­тва Га­лі­ції та Ло­до­ме­рії як си­ньо-чер­во­ні, чер­во­но­-си­ні, си­ньо-чер­во­но-жов­ті (за ко­льо­ра­ми авс­трійсько­го гер­ба Га­лі­ції)  або ма­ли­но­во-бі­лі і по­си­ла­ють­ся на та­кий факт — ру­си­ни не­о­фі­цій­но ви­ко­рис­то­ву­ють си­ньо-жов­ті стяги.

Із жов­то-бла­кит­ни­ми пра­по­ра­ми в ча­си Авс­трійсь­кої Весни на­ро­дів 1848 ро­ку вий­шли на ма­ні­фес­та­ції ру­си­ни-ук­ра­їн­ці.

Прототип сучасного си­ньо-жов­того пра­пора був впер­ше пуб­ліч­но за­фік­со­ва­ний 25 чер­вня 1848 ро­ку у Льво­ві, який ук­ра­їн­ці Ко­ро­лівс­тва Га­ли­чи­ни та Во­ло­ди­ми­рії ви­ві­си­ли над Львівсь­кою ра­ту­шею як на­ці­о­наль­ний пра­пор.

Відтак, піс­ля цьо­го ви­пад­ку си­ньо-жов­тий стяг на­бу­вав все біль­шої по­пу­ляр­нос­ті в ук­ра­їн­ців, а піс­ля ре­во­лю­ції 1905 ро­ку йо­го стали ви­ко­рис­то­ву­ва­ти і в Над­дніп­рянсь­кій Ук­ра­ї­ні.

Вар­то при­га­да­ти пра­по­ри на кар­ти­ні Іл­лі Рє­пі­на “Ко­за­ки пи­шуть лис­та ту­рець­ко­му сул­та­но­ві”. Пе­ред ку­пів­лею цьо­го по­лот­на царсь­ка сім­’я за­мо­ви­ла ек­спер­ти­зу по­лот­на на пред­мет вірогідності жов­то-бла­кит­них ко­заць­ких пра­по­рів і от­ри­ма­ла під­твер­джен­ня про іс­то­рич­ну прав­ди­вість і до­ка­зо­ву ба­зу.

У про­ек­ті Кон­сти­ту­ції УНР 1920 р. за­пи­са­но:

“Ар­ти­кул 10. Дер­жав­ни­ми бар­ва­ми Ук­ра­їнсь­кої Дер­жа­ви є бар­ва си­ня і жов­та.

Ар­ти­кул 11. Пра­пор війсь­ко­вої фльо­ти є си­ньо-жов­тий з дер­жав­ним гер­бом зо­ло­тої бар­ви в лі­во­му ро­зі си­ньої час­ти­ни пра­по­ра. Пра­пор тор­го­вель­ної фльо­ти є си­ньо-жов­тий“.

Кра­йо­вий си­ньо-жов­тий пра­пор бу­ло ух­ва­ле­но 20 бе­рез­ня 1920 р. для За­кар­патсь­кої Ук­ра­ї­ни як скла­до­вої час­ти­ни Че­хос­ло­вач­чи­ни.

Рух пов­стансь­ких за­го­нів (1919-1922 рр.), очо­лю­ва­ний ота­ма­на­ми був наймено­ва­ний “ота­ман­щи­ною”. Ота­мансь­кі за­го­ни під ке­рівництвом війсь­ко­вих про­фе­сі­о­на­лів (С. Яворсь­кий, Я. Голь­чевсь­кий, І. Т­рей­ко, Ю. Мор­да­ле­вич, С. За­бо­лот­ний та ін.) ви­ко­рис­то­ву­ва­ли дер­жав­ні ат­ри­бу­ти ек­зиль­но­го уря­ду УНР­ спе­ці­а­лі­зо­ва­но­го приз­на­чен­ня: пе­чат­ку, штем­пель, прапор.

Ко­льо­ри у пра­по­рах не нор­му­ва­ли­ся (жов­то-бла­кит­ний, чор­ний то­що). Ви­ко­рис­то­ву­ва­ли­ся на­пи­си:

“Ще не вмер­ла Ук­ра­ї­на“, “Ук­ра­їнсь­ка На­род­на Рес­пуб­лі­ка“, “З ві­рою твер­дою в ко­неч­ну пе­ре­мо­гу, впе­ред за Ук­ра­ї­ну!” та ін.

Де­я­кі ота­ма­ни до­пов­ню­ва­ли свої од­нос­трої ук­ра­їнсь­кою на­ці­о­наль­ною сим­во­лі­кою. Нап­рик­лад, ота­ман Л. Зав­го­род­ний на пра­во­му ру­ка­ві мав на­ши­тий квад­рат­ світ­ло­-си­ньо­го сук­на з жов­тою стріч­кою, три­зу­бом і лі­те­ра­ми “УНР”.

Про­па­ган­да ши­ри­ла­ся за до­по­мо­гою лис­ті­вок та га­зет, гас­ла “Не­хай жи­ве не­пе­ре­мож­не ук­ра­їнсь­ке війсь­ко!“, “Сла­ва ота­ма­ну Пет­лю­рі!” та ін­ші.

15 бе­рез­ня 1939 р. жовто-блакитний прапор був прий­ня­тий як державний пра­пор Кар­патсь­кої Ук­ра­ї­ни. Пра­пор ор­ганіза­ції українських на­ці­о­на­ліс­тів (ОУН), ство­ре­ної у Від­ні 1929 р., мав на блакитному полі емблему Золотого Тризуба з Мечем по центру.

Прапор ОУН-УПА — Ук­ра­їнсь­кої пов­стансь­кої ар­мії, як по­літичного уг­ру­по­вання, був чер­во­но-чор­ним.

Чер­во­на бар­ва є сим­во­лом Мар­са, бо­га вій­ни, і відповідно пла­не­ти, — тут і си­ла, і хо­роб­рість та зви­тя­га.

Чор­на бар­ва є сим­во­лом смер­ті, за­ги­бе­лі, тра­у­ру, уми­рот­во­рен­ня. У ком­по­зи­ції ці два ко­льо­ри да­ють сим­вол “Смерть у зви­тя­зі” або “Ге­ро­їч­на смерть”.

Трак­ту­ван­ня цих ко­льо­рів від чор­ної зем­лі та кро­ві на­род­ної є без­під­став­ни­ми, просто­на­род­ни­ми.

Прик­ла­дом сис­тем­ної смер­тнос­ті, від­по­від­но до сим­во­лі­ки, є пра­по­ри та стя­ги та­ких кра­їн: Дой­члан­ду-Ні­меч­чи­ни, де тіль­ки у Дру­гій сві­то­вій за­ги­ну­ло 13 міль­йо­нів нім­ців; Лі­вії, Сі­рії, Мозамбіку, До­нець­кої об­лас­ті та “ДНР”, де фі­гу­ру­ють чор­ні бар­ви, тоб­то стріч­ки тра­у­ру на полотнищах! Над ко­льо­рос­кла­дом від­по­від­них гер­бів та пра­по­роз­на­мен зав­час­но пра­цю­ють спе­ці­а­ліс­ти зла, тоб­то ті, хто пла­ну­ють ге­о­по­лі­тич­ні іг­ри-вій­ни.

Го­лов­ним у вій­нах є не при­чи­ни їх по­чат­ку, а фун­кції во­єн та ре­зуль­та­ти во­єн за мир­ни­ми уго­да­ми, які зав­жди зап­ла­но­ва­ні зав­час­но!

“Но­ва дер­жа­ва пот­ре­бу­ва­ла ство­рен­ня дер­жав­ної сим­во­лі­ки, пан­те­о­ну на­ці­о­наль­них ге­ро­їв, вста­нов­лен­ня систе­ми дер­жав­них свят — усьо­го то­го, що сво­го ча­су ан­глійсь­кий іс­то­рик Ерік Гоб­сба­ум наз­вав “ви­на­хо­дом тра­ди­ції”, — та­ку на­ці­о­наль­ну тра­ди­цію в Ук­ра­ї­ні ре­а­лі­зу­ва­ли На­род­ний Рух Ук­ра­ї­ни, То­ва­рис­тво ук­ра­їнсь­кої мо­ви», то­ва­рис­тва «Спад­щи­на», «Ме­мо­рі­ал», на­род­но-де­мок­ра­тич­ні ор­га­ні­за­ції, які мно­жи­ли­ся шля­хом по­ді­лу-роз­ко­лу іс­ну­ю­чих.

На­йак­тив­ні­ше по­ши­рен­ня бла­кит­но-жов­тих пра­по­рів спосте­рі­га­ло­ся 1990 ро­ку, особ­ли­во од­ра­зу піс­ля прий­нят­тя 16 лип­ня 1990 ро­ку Дек­ла­ра­ції про дер­жав­ний су­ве­ре­ні­тет Ук­ра­ї­ни.

Епі­зо­дич­не по­ши­рен­ня си­ньо­-жов­тої сим­во­лі­ки вже бу­ло за­фік­со­ва­но в 1988-1989 ро­ках з мо­мен­ту ви­ник­нен­ня і ус­та­нов­чої ре­єс­тра­ції гро­мадсь­ко-по­лі­тич­ної ор­га­ні­за­ції На­род­ний Рух Ук­ра­ї­ни на чо­лі з по­е­том Іва­ном Дра­чем, яка ста­ла­ся у Ки­є­ві в ак­то­вій за­лі По­лі­тех­ніч­но­го ін­сти­ту­ту.

По цій по­дії бу­ли ство­ре­ні Кра­йо­ві ор­га­ні­за­ції На­род­но­го Ру­ху, нап­рик­лад, Хмель­ниць­ка кра­йо­ва ор­га­ні­за­ція про­ве­ла ус­та­нов­чі збо­ри у цій же за­лі. Ді­яль­ність учас­ни­ків Ру­ху та їх­ніх при­хиль­ни­ків не за­ба­ри­ла­ся. Кра­йо­вий про­від НРУ от­ри­му­вав зав­дан­ня від Цен­траль­но­го про­во­ду і ста­вив за­да­чі но­вос­тво­ре­ним осе­ред­кам у ра­йо­нах та міс­тах. У дію піш­ли лис­тів­ки та під­піль­но ви­го­тов­ле­ні га­зе­ти, час­ти­на ро­бо­ти про­во­ди­ла­ся кон­спі­ра­тив­но — друк та дос­тав­ка. Реш­та — роз’яс­ню­валь­на ро­бо­та ве­ла­ся від­кри­то та ле­галь­но. Ра­дянсь­кі меш­кан­ці Ук­ра­їнсь­кої соціалістичної рес­пуб­лі­ки пос­ту­по­во зас­во­ї­ли ін­фор­ма­цію про дер­жав­ні сим­во­ли ук­ра­їнсь­ко­го на­ро­ду та йо­го дер­жа­ви у ми­ну­лих Виз­воль­них зма­ган­нях.

Прик­ла­дом та­кої ро­бо­ти є ви­па­док у Го­род­ку Хмель­ницької об­лас­ті: ко­ли го­лов­ний ре­дак­тор ра­дянсь­кої га­зе­ти “Прапор Іл­лі­ча” пе­ре­бу­вав у від­пус­тці, йо­го зас­туп­ник Ста­ніс­лав Пі­он­тковсь­кий по­го­див­ся над­ру­ку­ва­ти на­рис з іс­то­рії ви­никнен­ня та дії на­ці­о­наль­но­го сим­во­лу — бла­кит­но-жов­то­го прапо­ра. При цьо­му він суп­ро­во­див своє ба­жан­ня над­ру­ку­ва­ти текст про пра­пор та­ки­ми сло­ва­ми: “З Прог­ра­мою На­род­но­го Ру­ху я не зго­ден, а от про­ти ук­ра­їнсь­ко­го жов­то-бла­китно­го пра­по­ра я не за­пе­ре­чую”. Ра­йон­на га­зе­та ма­ла ба­га­то­ти­сяч­ний нак­лад, то­му та­ка ро­бо­та з ре­дак­то­ром, хоч і в.о., бу­ла по­туж­ним фак­то­ром впли­ву на чи­та­ю­чих меш­кан­ців ра­йо­ну.

При­мір­ник га­зе­ти не за­ба­рив­ся пот­ра­пи­ти до на­род­но­го де­пу­та­та від Го­ро­доць­ко­го ок­ру­гу в Ки­їв, по­міч­ни­ки пос­та­ра­ли­ся. Але по­діб­ні ак­ції не зав­жди бу­ли мож­ли­ви­ми че­рез кон­сер­ва­тив­ність та стра­хи ке­рів­ни­ків ре­дак­цій. У по­рів­нян­ні із сьо­год­ні­шньою си­ту­а­ці­єю у пре­сі, ко­ли во­на ста­ла роз­дер­жав­ле­ною при­ват­ною, мож­ли­вос­ті та­кої ро­бо­ті щодо про­па­ган­ди на­ці­о­наль­ної сим­во­лі­ки уне­мож­лив­лю­ють­ся або ста­ють не по ки­ше­ні.

Від­по­від­но до стат­ті 20 Кон­сти­ту­ції Ук­ра­ї­ни (28.06.1996): “Дер­жав­ний Пра­пор Ук­ра­ї­ни — стяг із двох рів­но­ве­ли­ких го­ри­зон­таль­них смуг си­ньо­го і жов­то­го ко­льо­рів”.

23 серпня 2004 ро­ку у Ки­єві Пре­зи­дент Ук­ра­ї­ни ви­дав указ “Про День Дер­жав­но­го Пра­по­ра Ук­ра­ї­ни”, який від­зна­ча­ти­меть­ся що­річ­но.

Ще в ро­ки пе­ре­бу­до­ви на­ці­о­нал-де­мок­ра­ти до­мог­ли­ся не­фор­маль­но­го виз­нан­ня вла­дою си­ньо-жов­то­го пра­по­ра — він по­чав усе час­ті­ше з’яв­ля­ти­ся на пуб­ліч­них за­хо­дах (ра­ні­ше за йо­го ви­ві­шу­ван­ня мож­на бу­ло пот­ра­пи­ти до в’яз­ни­ці).

Попри за­бо­ро­ни та не­виз­нан­ня офі­цій­ною вла­дою, на­вес­ні 1990 ро­ку на­ці­о­наль­ний пра­пор бу­ло під­ня­то над бу­дин­ком Тер­но­піль­ської місь­кої ра­ди. Нас­туп­ною пра­по­ро­но­си­цею ста­ла Львівсь­ка місь­ка ра­да.

З 1990 ро­ку си­ньо-жов­тий пра­пор уже став звич­ним.

24 лип­ня 1990 ро­ку за рі­шен­ням пре­зи­дії Ки­ївсь­кої міськра­ди XXI скли­кан­ня над бу­дів­лею місь­кра­ди на Хре­ща­ти­ку по­руч із дер­жав­ним пра­по­ром УРСР під­ня­ли си­ньо­-жов­тий пра­пор. Це ста­ло­ся че­рез тиж­день піс­ля прий­нят­тя Вер­хов­ною Ра­дою УРСР Дек­ла­ра­ції про дер­жав­ний су­ве­ре­ні­тет Ук­ра­ї­ни.

Над Вер­хов­ною Ра­дою України на­ці­о­наль­ний си­ньо-жов­тий пра­пор під­ня­ли 4 ве­рес­ня 1991 ро­ку.

У ве­рес­ні 1991 ро­ку за ух­ва­лою Вер­хов­ної Ра­ди йо­го по­ча­ли ви­ко­рис­то­ву­ва­ти в про­то­коль­них за­хо­дах як дер­жав­ний пра­пор Ук­ра­ї­ни.

28 січ­ня 1992 р. у Ки­єві по­ча­ла ро­бо­ту V се­сія ВР Ук­ра­ї­ни 12-го скли­кан­ня. Пар­ла­мент прий­няв пос­та­но­ву “Про Дер­жав­ний пра­пор Ук­ра­ї­ни”, за якою си­ньо-жов­тий пра­пор був зат­вер­дже­ний як Дер­жав­ний пра­пор Ук­ра­ї­ни.

У пос­та­но­ві ВР Ук­ра­ї­ни зак­ріп­лю­ва­ло­ся:

“Дер­жав­ний Пра­пор Ук­ра­ї­ни — це на­ці­о­наль­ний пра­пор, що яв­ляє со­бою пря­мо­кут­не по­лот­ни­ще, яке скла­да­єть­ся з двох рів­них за ши­ри­ною го­ри­зон­таль­но роз­та­шо­ва­них смуг: ве­рхньої — синього ко­льо­ру, ни­жньої — жовтого ко­льо­ру, із спів­від­но­шен­ням ши­ри­ни пра­по­ра до йо­го дов­жи­ни 2:3” (Ф. Брец­ко, А. Дрік, Л. Ма­йор.  Не­за­леж­на Ук­ра­ї­на. Хро­ні­ка дер­жа­вот­вор­чо­го про­це­су (1991-2009). Уж­го­род, “Граж­да”, 2009).

В ін­тер­нет-ре­сур­сах ши­ро­ким загалом об­го­во­рю­єть­ся ле­ген­да, за­пу­ще­на жур­на­ліс­та­ми, про ки­та­ян­ку чи япон­ку, яка при­ї­ха­ла до Ле­о­ні­да Крав­чу­ка і по­ра­ди­ла пе­ре­вер­ну­ти пра­пор, і ні­би­то все ска­за­не пе­ред­ба­че­но ки­тайсь­кою “Кни­гою Пе­ре­мін”, і тут же да­ють по­си­лан­ня на конкретну гек­саг­ра­му з ці­єї ж кни­ги “І-дзін”. Уточ­нюю, що це всьо­го лиш ле­ген­да від жур­на­ліс­тів, бо жодна гек­саг­ра­ма не ре­гу­лює по­ло­жен­ня ко­льо­рів пра­по­ра. І біль­ше то­го, від­по­від­но до За­ко­ну спів­від­но­шен­ня у ге­раль­ди­ці має зна­чен­ня про­пор­ція ко­льо­рів у зна­ме­ні, а не їх по­ло­жен­ня у сис­те­мі ко­ор­ди­нат. Про­пор­ція ко­льо­рів ук­ра­їнсь­ко­го пра­по­ра — рів­но­ве­ли­кі пло­щи­ни.

Дис­ку­сії в ін­фор­ма­цій­них мережах про необхідність пе­ре­вер­тан­ня пра­по­ра (тут про перестановку кольорів) свід­чать про не­ком­пе­тен­тність дис­пу­тан­тів або ма­ють на­мі­ре­ний ло­бістсь­кий ха­рак­тер, аби відволікати від ключового завдання.

Пе­ре­ко­ну­ю­чи ко­лиш­ніх то­ва­ри­шів по пар­тії не від­кладати в чер­го­вий раз «пе­рез­рі­ле пи­тан­ня», Пре­зи­дент Ук­ра­ї­ни Ле­о­нід Крав­чук знай­шов пот­ріб­ні сло­ва: “Пра­пор, за який про­по­ну­єть­ся го­ло­су­ва­ти, уже “пра­цює”, хо­че­мо ми цього чи ні. Без цьо­го пра­по­ра за­раз, по­вір­те, і в дип­ло­ма­тич­ному, і в пра­во­во­му між­на­род­но­му, і в ре­аль­но­му жит­ті стає вже не прос­то важ­ко, а стає со­ром­но і сміш­но”. (Ф.Брец­ко, А. Дрік, Л. Ма­йор. Не­за­леж­на Ук­ра­ї­на. Хро­ні­ка дер­жа­вот­вор­чо­го про­це­су (1991-2009). Уж­го­род, “Граж­да”, 2009).

Екс-на­род­ний де­пу­тат Вер­хов­ної Ра­ди Ук­ра­ї­ни Ва­силь Скаль­ський у книж­ці спо­га­дів “На зла­мі епох” так роз­по­ві­дає про бо­роть­бу за на­ці­о­наль­ні ко­льо­ри у се­сій­ній за­лі Вер­хов­ної Ра­ди:

“Де­що по­ру­шу­ю­чи хро­но­ло­гію, звер­ну­ся до роз­гля­ду Вер­хов­ною Ра­дою 28 січ­ня 1992 ро­ку пи­тан­ня «Про дер­жав­ний пра­пор Ук­ра­ї­ни»”.

Пам­’я­таю, що­до роз­гля­ду цьо­го пи­тан­ня у се­сій­ній за­лі то­чи­ло­ся ба­га­то роз­мов і вис­лов­лю­ва­ли­ся різ­ні дум­ки від­нос­но ко­льо­ру пра­по­ра. Од­ні про­по­ну­ва­ли за­ли­ши­ти си­ньо-чер­во­ний, ін­ші чер­во­ний, а опо­зи­ція на­по­ля­га­ла на си­ньо-жов­то­му.

Це різ­но­бар­вне ба­чен­ня ко­льо­ру пра­по­ра при­пи­нив сво­їм рі­шен­ням Л.М. Крав­чук. Осо­бис­то він, Ле­о­нід Ма­ка­ро­вич, зап­ро­по­ну­вав то­ді роз­гля­ну­ти це пи­тан­ня на за­сі­дан­ні Вер­хов­ної Ра­ди.

На цьо­му за­сі­дан­ні Л.М. Крав­чук у сво­є­му пе­ре­кон­ли­во­му вис­ту­пі на­го­ло­сив, що си­ньо-жов­тий ко­лір вже пра­цює. Він ма­йо­рить на ву­ли­цях, йо­го під­три­мує на­род, а де­пу­та­ти по­вин­ні це заз­на­чи­ти у За­ко­ні. Він ще го­во­рив, що ко­лір пра­по­ра — це жит­тє­ва ре­аль­ність, і від неї ми не ма­є­мо пра­ва від­вер­та­тись. Той, хто не про­го­ло­сує за пра­пор сьо­год­ні, той не про­го­ло­сує зав­тра, які б ар­гу­мен­ти йо­му не на­да­ва­ли­ся.

Вис­туп Л.М. Крав­чу­ка був сприй­ня­тий по­зи­тив­но. Хо­ча ок­ре­мі де­пу­та­ти (та­кі, як О. Га­ра­дє­єв, Ю. Єль­чен­ко та де­я­кі ін­ші ко­му­ніс­ти) за­ли­ши­лись при сво­їй дум­ці.

За­у­ва­жу, що за ни­ніш­ній дер­жав­ний пра­пор Ук­ра­ї­ни го­ло­су­ван­ня про­хо­ди­ло дві­чі.

Пер­ший раз “За” про­го­ло­су­ва­ло 218 де­пу­та­тів, а піс­ля вис­ту­пу Крав­чу­ка, дру­гий раз — 253.

Пер­шо­го і дру­го­го ра­зу від­дав свій го­лос і я”.

14-15 бе­рез­ня 1992 р. Над­зви­чай­на Се­сія Ук­ра­їнсь­кої На­род­ної Ра­ди схва­ли­ла Пос­та­но­ви про пе­ре­да­чу 24 сер­пня 1992 р.: гра­мо­ти, за­я­ви, пре­зи­дентсь­кої Від­зна­ки (клей­но­д-хрест геть­ма­на Іва­на Ма­зе­пи), пре­зи­дентсь­ких пе­чат­ки і пра­по­ра — ос­тан­нім пре­зи­ден­том УНР, в ек­зи­лі Плав­’ю­ком Ми­ко­лою Ва­си­льо­ви­чем, пер­шо­му все­на­род­но об­ра­но­му Пре­зи­ден­то­ві Ук­ра­ї­ни Крав­чу­ку Ле­о­ні­ду Ма­ка­ро­ви­чу.

Та­ким чи­ном, не­за­леж­на Ук­ра­ї­на є пря­мою пра­во­нас­туп­ни­цею Ук­ра­їнсь­кої На­род­ної Рес­пуб­лі­ки.

Май­дан­не про­тис­то­ян­ня у груд­ні 2004 ро­ку пос­при­я­ло за­вер­шен­ню бо­роть­би між дво­ма кан­ди­да­та­ми на пост Пре­зи­ден­та Ук­ра­ї­ни. Ним став один із трьох сим­во­ліч­них руй­нів­ни­ків. (Ім­’я Вік­тор у сим­во­лі­ці тлу­ма­чить­ся як “руйнів­ник”. У пе­рек­ла­ді з ла­ти­ни Вік­тор — пе­ре­мо­жець. Перемож­ці, які не пе­ре­би­ра­ють у за­со­бах — не бу­ва­ють осуд­ни­ми).

Нес­по­ді­ва­но на­пе­ре­дод­ні іна­у­гу­ра­ції май­бут­ній га­рант Кон­сти­ту­ції ви­рі­шив від­мо­ви­тись від пов­но­ва­жень, яки­ми во­ло­дів йо­го по­пе­ред­ник на по­са­ді Пре­зи­ден­та — сим­во­ліч­ний цар Ле­о­нід Куч­ма. За спи­ною ца­ря Ле­о­ні­да пе­ре­бу­вав по­літ­техно­лог Вік­тор Медведчук, який про­су­вав кон­сти­ту­цій­ну рефор­му під май­бу­тньо­го пре­м’єр-мі­ніс­тра.

Та­ка ре­фор­ма бу­ла запро­ек­то­ва­на у су­сід­ній Мос­кві. Ви­бор­ча кам­па­нія зраз­ка груд­ня 2004 ро­ку ста­ла ори­гі­наль­ною зав­дя­ки впер­ше зас­то­со­ва­ній сим­во­лі­ці: жов­ті та по­ма­ран­че­ві пра­по­ри; гас­ла “Ві­рю! Знаю! Мо­же­мо!” і “Так!” — ра­зом із сим­во­лом ус­пі­ху — під­ко­вою, — пра­цю­ва­ло на по­зи­тив­ний імідж кан­ди­да­та від ко­а­лі­ції.   Пе­ре­да­ю­чи пов­но­ва­жен­ня Пре­зи­ден­та Ук­ра­ї­ни на Верхов­ну Ра­ду та Ка­бі­нет Мі­ніс­трів Ук­ра­ї­ни, но­вий га­рант із січ­ня 2005 ро­ку пе­рет­во­рив­ся на ри­ту­аль­ну фі­гу­ру. Проп­ре­зи­дентсь­ка ко­а­лі­ція від опо­зи­ції пос­ту­по­во роз­бре­ла­ся по різ­них ан­ти­ук­ра­їнсь­ких фор­му­ван­нях.

Три сим­во­ліч­них Руй­нів­ни­ки дов­гих 10 ро­ків ла­ма­ли Ук­ра­їнсь­ку Дер­жа­ву (2004-2014 рр.).

Боротьба за національну ідентичність тривала у всіх етнічних українських землях, починаючи з обласних центрів та великих міст, не оминули ці події і обласне місто Хмельницький.

Га­зе­та “Віль­не Сло­во” Хмель­ниць­кої  місь­кої Ра­ди на­род­них де­пу­та­тів, № 10 за 1991 рік, з по­да­чі Пет­ра Ма­лі­ша на­пи­са­ла: “Пам­’ят­ни­ку Шев­чен­ку — бу­ти!”.

Бі­ля кі­но­те­ат­ру іме­ні Чка­ло­ва від­був­ся мі­тинг, при­уро­че­ний вста­нов­лен­ню пам’ят­но­го зна­ка на спо­руд­жен­ня пам’ят­ни­ка Т. Г. Шев­чен­ку.

 Рік то­му в пре­сі три­ва­ла дис­ку­сія про міс­це вста­нов­лен­ня пам’ят­ни­ка ве­ли­ко­му Коб­за­рю. І ось, на­реш­ті, визна­чи­лись. Мі­тинг від­крив за­ві­ду­вач Хмель­ниць­кого місь­кого від­ді­лу куль­ту­ри Е. Ю. На­ко­неч­ний. Зі сло­вом про Та­ра­са Шев­чен­ка вис­ту­пи­ли: пись­мен­ни­ки Бро­ніс­лав Гри­щук та Пав­ло Гір­ник, на­род­ний де­пу­тат Ук­ра­ї­ни А. Ф. Тка­чук, вчи­тель­ка Г. К. Со­фій­чук, го­ло­ва місь­кої ор­га­ні­за­ції То­ва­рис­тва ук­ра­їнсь­кої мо­ви іме­ні Т. Г. Шев­чен­ка “Дзвін” З. О. Ді­ден­ко, зас­туп­ник го­ло­ви ви­кон­ко­му об­лас­ної Ра­ди на­род­них де­пу­та­тів А. А. Го­ро­дець­ка, зас­туп­ник го­ло­ви Ра­ди ко­ле­гій Ру­ху Во­ло­ди­мир Му­ля­ва.

… От­же, пам’ят­ни­ку — бу­ти!

За про­по­зи­ці­єю по­е­та Пав­ла Гір­ни­ка, яку під­три­ма­ли біль­шість при­сут­ніх, на цьо­му свя­то­му міс­ці бу­ло вста­нов­ле­но щог­лу із на­ці­о­наль­ним пра­по­ром. А нас­туп­но­го дня чи­ясь жор­сто­ка ру­ка під­ло зла­ма­ла її. Не бу­ду мо­ра­лі­зу­ва­ти і го­во­ри­ти, що це зро­би­ли по­кидь­ки. Ін­шим сло­вом їх не наз­веш. Хай су­дить їх, лю­ди, час, хай по­ка­рає їх Бог!

Хмель­ниць­ка га­зе­та “Про­буд­жен­ня” від бе­рез­ня 1991 ро­ку опуб­лі­ку­ва­ла за пріз­ви­щем Пав­ла Гір­ни­ка ма­те­рі­ал про зак­лад­ку ка­ме­ня під пам­’ят­ни­к Та­ра­со­ві Шев­чен­ку. У пе­ре­лі­ку вис­ту­па­ю­чих — де­пу­тат Вер­хов­ної Ра­ди УРСР Ана­то­лій Тка­чук, свя­щен­ник УАПЦ отець Олег, який вис­вя­тив ус­та­нов­чий ка­мінь. Ци­ту­є­мо за стат­тею з “Про­буд­жен­ня”:

“На уро­чис­то­му від­крит­ті бу­ло за­ледь 200 чо­ло­вік, а на­ці­о­наль­ний пра­пор, під­ня­тий бі­ля пам­’ят­но­го зна­ку, у ту ж ніч був зни­ще­ний... Три дні ле­жав у бо­ло­ті си­ньо-жов­тий пра­пор, і не бу­ло ко­му йо­го під­ня­ти, обо­ро­ни­ти, за­хис­ти­ти…”.

У ко­мен­та­рі до по­дії голова проводу і співзасновник першого складу Хмель­ниць­ко­го Кра­йо­во­го Ру­ху Павло Гірник по­ві­до­мив, що пра­по­ри на флаг­што­ці кіль­ка ра­зів по­нов­ля­ли­ся і бу­ли зір­ва­ні, нез­ва­жа­ю­чи на те, що в ін­ших міс­тах ці жов­то-бла­кит­ні пра­по­ри вже від­дав­на, тоб­то з 1990 ро­ку, ре­гу­ляр­но майоріли.

У жовтні 2017 ро­ку бу­ли вру­че­ні від­зна­ки Хмель­ниць­ко­го місь­ко­го го­ло­ви на­йак­тив­ні­шим учас­ни­кам РУ­Ху, пат­рі­о­там Ук­ра­ї­ни, які пер­ши­ми під­ні­ма­ли Ук­ра­їнсь­кий Пра­пор та боролися за Не­за­леж­ну Ук­ра­їнсь­ку Дер­жа­ву. Нагороди вручив секретар міської ради. По­чес­них від­знак удос­то­є­ні Во­ло­ди­мир Кузь­ма, Іван Ва­колюк, Во­ло­ди­мир Лю­бу­ня, Ми­ко­ла Бой­ко т­а інші­. Бо­роть­ба за на­ці­о­наль­ні сим­во­ли три­ва­ла та­кож у районах.

1988 ро­ку в Ду­на­їв­цях на­ці­о­наль­ний пра­пор на вер­ши­ні за­водсь­кої тру­би су­кон­ної фаб­ри­ки встановив Пав­ло Гай-Ниж­ник, ни­ні він — док­тор іс­то­рич­них на­ук у Ки­є­ві.

Державний пра­пор під­ні­ма­єть­ся на бу­дин­ках держус­та­нов, по­сольств, кон­сульств, мі­сій, мит­ниць то­що.

У дні національних уро­чис­тос­тей по­соль­ства, мі­сії, кон­суль­ства виві­шу­ють державні пра­по­ри сво­єї кра­ї­ни.

Державний пра­пор під­ні­ма­єть­ся та­кож при від­крит­ті між­на­родних кон­фе­рен­цій, вру­чен­ні між­на­родних спор­тив­них при­зів то­що. Крім державного пра­по­ра, іс­ну­ють державні ко­мер­цій­ні пра­по­ри, пра­по­ри війсь­ко­во-морсь­кі та ін.

У дні національних свят державні пра­по­ри рес­пуб­лі­ки ви­ві­шу­ють­ся на бу­дин­ках цен­траль­них і міс­це­вих державних зак­ла­дів, під­при­ємств, гро­мадських ор­га­ні­за­цій, по­сольств, мі­сій і тор­го­вих пред­став­ництв Ук­ра­ї­ни за кор­до­ном, а та­кож на за­ліз­ничних стан­ці­ях, вод­них прис­та­нях, вок­за­лах, суд­нах війсь­ко­во­го і тор­го­вель­но­го фло­ту, на жи­тлових бу­дин­ках.

Сьо­год­ні ком­по­зи­ція на­ці­о­наль­них ко­льо­рів ні в ко­го не вик­ли­кає сум­ні­вів і є звич­ним ат­ри­бу­том пов­сяк­ден­ня ук­ра­їнсь­ко­го на­ро­ду.

Лі­те­ра­ту­ра для вив­чен­ня те­ми:

1. Брат­ко-Ку­тинсь­кий Олексій. Фе­но­мен Ук­ра­ї­ни. — Ве­чір­ній Ки­їв, 1996.
2. Брец­ко Ф., Дрік А., Ма­йор Л. НЕ­ЗА­ЛЕЖ­НА УК­РА­Ї­НА. Хро­ні­ка дер­жа­вот­вор­чо­го про­це­су (1991-2009). — Уж­го­род: Граж­да, 2009.
3. Бур­гон То­мас Ген­рі. Свет Егип­та. — REFL- book, 1994.
4. Гай-Нижник П. Під яким прапором здобувалася й існувала українська державність (Про Державний прапор України на підставі історії та фактів, а не емоцій) // Музеї України. – 2014. – 3 січня [Електронний ресурс] Режим доступу: http://www.museum-ukraine.org.ua/index.php?go=News&in=view&id=9725
5. “Городоцький вісник” №28 від 13 липня 2018 року.
6. Гречило А. Синьо-жовтий чи жовто-блакитний? Міфи про “перевернутий” прапор 14.01.2014 http://www.istpravda.com.ua/articles/2014/01/14/140850/
7. Жай­во­ро­нок В. Зна­ки ук­ра­їнсь­кої ет­но­куль­ту­ри. — Ки­їв: До­ві­ра, 2006.
8. Ка­сья­нов Ге­ор­гій. Ук­ра­ї­на 1991-2007. — Ки­їв: Наш Час, 2008.
9. Крас­но­сі­лець­кий Д.П. По­лі­тич­на ко­нюк­ту­ра ан­ти­біль­шо­виць­ко­го ру­ху в УРСР у 1920-24 рр.. у збір­ни­ку “Збе­ре­жен­ня на­ці­о­наль­ної ідеї…”. — Кам.-По­діль­ський, 2014.
10. Міс­то Хмель­ниць­кий в кон­тек­сті іс­то­рії. Хмель­ниць­кий, 2016.
11. Нагаев Владимир. Герб. Эмблема. Знак: Энциклопедия. ООО Издательство «Астрель» 2008.
12. На­піт­кин Ва­ле­рій. Сим­во­лі­ка Хмель­ниць­кої об­лас­ті. — 2016.
13. Однороженко О. Геральдика князів Остозьких у світлі нововиялених джерел.
14. Онкович Г.В. Сторінки українознавства. Київ, 1994.
15. “Подільські вісті”. №№16, 18,19, 22, 31, 47; 2018.
16. Силенко Лев. МА­ГА ВІ­РА. Муд­рість ук­ра­їнсь­кої прав­ди. — Львів: Скитія, 2008.
17. Савчук Юрій. Міська геральдика Поділля. Вінниця: Континент-Прим, 1995.
18. Скаль­ський Василь. На зла­мі епох. — Го­ро­док: Бед­ри­хів край, 2016.
19. Смолій В., Степанков В. Українська державна ідея. — Київ: Просвіта, 1999.
20. Трем­біць­кий В. Ук­ра­їнсь­ка дер­жав­на сим­во­лі­ка за кор­до­ном (1918-1924 рр..) Чет­вер­та на­у­ко­ва ге­раль­дич­на кон­фе­рен­ція. Львів, 1994.
21. “Україна — Козацька Держава”, упорядник Володимир Недяк. — Видавництво “Емма”, Київ, 2004.
22. Ха­се­вич Ніл. Во­їн, ми­тець, ле­ген­да. — Луцьк: Те­рен, 2010.
23. Шаповал Юрій. Держава. Ілюстрована енциклопедія. — Київ: Балтія-Друк, 2008.
24. Ша­ян В. Ук­ра­їнсь­ка сим­во­лі­ка. — Га­міль­тон “UNFCh”, 1990.
25. Шей­ни­на Я. Ен­цик­ло­пе­дия Сим­во­лов. — Аст, 2001.

Валерій Куфльовський, (член НСКУ, м.Хмельницький.