(Рецензія на книжку Ярослава Середницького «Пані Льоля: втекти від більшовиків». – Київ: Темпора, 2019. – 428 с.)

Велика історія кожної країни розпочинається з маленьких історій її громадян. Передусім, це перемоги та поразки, радість і смуток, віра та розчарування її мешканців. Велика історія країни лише тоді стане відомою прийдешнім поколінням, коли її сучасники будуть пам’ятати та не цуратимуться своєї, родинної та державної ідентичності.
У сучасному світі й Україні багато говорять про неоднозначне минуле й публікують історично виважені трактування окремих подій і походження традицій. Проте у нас не стало «добрим тоном» перед тим, як дати оцінку минулого, знайти для себе відповіді на три ключових питання: «Хто я?», «Ким були мої діти-прадіди?» і «Що вони віддали заради того, щоб я міг стати тим, ким я є сьогодні?»
Книга Ярослава Середницького «Пані Льоля: втекти від більшовиків» – це приклад того, як кожному з нас треба повчитися досліджувати себе, пізнаючи власний родовід, його нерідко трагічні й героїчні життєписи дідів-прадідів і врешті непросту історію своєї країни. І хто стверджуватиме, що історія України творилася десь в іншому місці й більш відомими патріотами, той просто не знає минулого своєї родини. Бо Україна завжди жила і буде жити у життєвій силі, твердості та незламності української ідентичності кожної пані Льолі Абсторської й Андрія Мриги
Для нашої родини причитання книги було особливо трепетним, адже значна частина описаних подій відбувається в рідних нам Великих Загайцях та Кременці. Розуміння того, наскільки багато ми не знаємо про найближчі покоління наших предків, заставляє переоцінити власні пріоритети і породжує бажання активніше досліджувати історію власної родини та її збережені самобутні життєписи.

.

12

Організатори і активісти осередку «Просвіти» у с. Великі Загайці Кременецького повіту Волинського воєводства Андрій Мрига і Людмила Абсторська. 1920-ті роки.

.

Ось і зараз мені пригадується, що колишню жительку села Великі Загайці й Кременця пані Людмилу Абсторську (пані Льолю) мені пощастило побачити лише один раз. Це було в 1973 року, коли я закінчив третій клас початкової школи. Одного літнього ранку до нас завітали дві пані поважного віку (як мені тоді здавалося). З перших хвилин спілкування відчувалася їхня позитивна енергетика. Моя бабця Віра Мрига, знайомлячи нас з пані Людмилою сказала, що це її кума, хресна мати мого тата – Никифора Мриги. Друга пані – це, мабуть, була її донька Галина Абсторська, в заміжжі Науменко, з Дніпропетровська.
Гостювали вони в нас не довго, кілька годин. На жаль, при більшості розмов я не був присутній. Був зайнятий «більш приємною» справою – крутив і дивився у калейдоскоп, подарований пані Людмилою. Зрозуміло, що моя присутність під час «дорослий розмов і спогадів» була у той час зайвою. Потім мій тато Никифор провів їх лісовою стежкою понад славним Червоним ставом до хутора в долині невеликої річки за селом, де стояла до 1950 року хата Абсторських.
Пам’ятаю, коли гості вже збиралися виходити на вечірній автобус до Кременця, бабця Віра просила їх побути ще кілька днів, на що пані Людмила відповіла: «Ви ж розумієте, кумо, небезпечно тут затримуватися як для мене, так і для вас». Адже господарів хутора капітана Артура Абсторського в 1939 і Павла Шемчука в 1948 роках заарештувало НКВД і вони відбували покарання, відповідно, в пермському й мордовському таборах. Вже з книжки я взнав, що капітан Війська Польського Артур Абсторський вирвався з ГУЛАГ’у через сформовану в СССР у 1941-1942 роках Польську армію генерала Владислава Андерса, а в 1956 році написав з Лондона листа до Великих Загаєць. Й Людмилі Абсторській повідомили про цей лист.
Надзвичайно приємно зараз прочитати в книзі Я. Середницького позитивні описи про діяльність осередків «Просвіти» в селі Великі Загайці й Кременці у важкі часи польського панування на волинській землі. Тим більше, що в 1921-1932 роках активним членом сільського осередку був мій дід, Андрій Мрига. Як розповідала бабця Віра, любов до книги дід Андрій старався передати кожному односельцеві й організовував «Вечори читання». Спеціально для цього обладнував у сімейному будинку кімнатку, де збиралися свідомі місцеві громадяни чи не кожного вечора.
У 1944 році діда Андрія забрали на фронт. Після повернення у Великі Загайці в 1946 році він знову спробував відродити осередок «Просвіти». Мабуть, саме через це НКВД влаштувало пастку. Як розповідали в нашій сім’ї, в частині будинку Андрія Мриги розмістили сільську крамницю, де продавали гас (керосин). Бочку з керосином поставили в клуні і зобов’язали діда кожний день перевіряти, чи за ніч ніхто його не вкрав. Одного разу, коли дід пішов перевірити вміст бочки (як завжди зі свічкою в руках), пролунав вибух – керосин скоріше за все замінили на бензин.
Ось такі кілька епізодів з історії моєї родини, пригадалися мені після прочитання книги Я. Середницького «Пані Льоля: втекти від більшовиків». А ще було багато роздумів і розмов в сімейному колі. Згуртувала нас ця книга. Ще раз нагадала про спільне коріння та одну на всіх маленьку історію великої родини, яка писалася та пишеться у прекрасній рідній Україні.

 Олександр Мрига, село Великі Загайці Шумського району на Тернопільщині

Leave a Reply

Your email address will not be published.