Такий випадок оповів мені один монах у Крехові. В нього є небога, скажімо, Уляна. Майже 15 років тому Уляна й Віктор побралися. Жили-проживали в любові, злагоді, Божому послуху, розуміючи одне одного з-пів слова… Єдиним переживанням молодят були думки про дітей, яких чомусь доля притримувала – ніхто та ніколи не збагне її планів і задумів.
Вирішила пара в цій вірі й надії покластися на Бога, на Його Провидіння. Молилися, складали офіри, їздили по монастирях, по місцях Богородичних. Були в Гошові, Зарваниці, Уневі, Крехові, Заглиній, Кристинополі, Маняві, на Закарпатті й за межами України – однак віри не втрачали: їхні серця пломеніли, нуртували, любили Господа. І так тривало весь час, п’ятнадцять років. Один одного підтримували молитвою, читанням псалмів, ніжним словом, щирим усміхом, солодким поцілунком, постом і надією.
У день Божого угодника святого Юрія Уляна подарувала своєму коханому три донечки – Віру, Надію і Любов. Кожне дитятко здорове, миле, важило по півтора з лишком кілограми.
Так, почули небеса херувимський спів Уляни й Віктора. Бо лише щира любов до Господа і безмежна віра в Нього роблять справні чуда, як за часів Христа Спасителя, Який нікому не відмовляє в щирій і терпеливій молитві.
Зиновій Бичко,
член Національної спілки журналістів України