І треба ж такому статися — пам’ять підвела. А привід для публікації був більш як поважний — 19 серпня виповнилося 90 років Борисові Мірусу — нашому землякові, уродженцю села Синякове (тепер належить до м. Чорткова), акторові Львівського національного академічного драматичного театру імені Марії Заньковецької. Спасибі, добрі люди нагадали. Тож іще можу виправити ситуацію, попросити вибачення за свою забудькуватість.

Нагадали «літукраїнці» й пан Горак
А нагадала про цей солідний ювілей київська «Літературна Україна», 6 вересня відвівши усю сторінку під статтю відомого львівського письменника та літературознавця Романа Горака «Універсальний актор Борис Мірус». Той, кого справедливо вважають живою легендою театру ім. М. Заньковецької (йому він присвятив понад 70 років), подивився на мене із газетної шпальти з чотирьох світлин: три у ролях і на одній — без гриму, таким, яким є насправді. Й одразу я пригадав 1999 рік, кінець якого озорився для мене приїздом у Тернопіль Бориса Міруса і нашим знайомством. А розшукав він мене не де-небудь, а в лікарні, й справу мав дуже важливу: щоб я допоміг йому видати книжку споминів. Здивуванню моєму не було меж: і приємно, і цікаво, і… незрозуміло. Адже це цілком можна було зробити у Львові, де і творчих людей вистачає, і поліграфічна база потужніша. Виявилося, що до Бориса Міруса потрапила книжка «Павло Загребельний у спогадах сучасників», котру я впорядкував і видав у 1998-му, віддаючи данину пам’яті своєму старшому другові, народному артистові України, багатолітньому головному режисерові тернопільських шевченківців, котрий передчасно відійшов у засвіти. У цьому збірникові п. Борисові найбільше сподобався мій нарис про митця, і над своєю книжкою заньківчанин забажав працювати зі мною.
Звичайно, я погодився. Хоч відповідально, зате почесно. Книжку ми вирішили укласти з двох частин: «Спогади артиста» і «Друзі про нього». Передмову написав голова Національної спілки театральних діячів України, очільник «Меморіалу» ім. В. Стуса, голова Комітету Верховної Ради України з питань культури і духовності Лесь Танюк (Царство йому Небесне!) Наведу з неї лише один уривок — про унікальність Бориса Міруса, котра «полягає в тому, що він, перейшовши через садизм і страхіття сталінських концтаборів, які витоптали його юність, не лише не стратив на тому своєї душі, а й перевів її через усі провалля — до світла й добра; озброївши її мудрим гумором усерозуміння, спромігся стати істинним майстром українського театру…»
Половину згаданої книжки «Борис Мірус» (вона вийшла навесні 2000 року у видавництві «Економічна думка») зайняли написані його спогади (до них ми ще повернемось), а список авторів, які мовили слово про Актора, приємно вражає: Петро Медведик, Федір Стригун, Олександр Гринько (до речі, теж наш земляк і політв’язень), Юрій Брилинський, Лариса Кадирова, Богдан Козак, Марк Захаров, Віталій Розстальний, Іван Ляховський, Роман Іваничук… Завершив збірник довідковий розділ: перелік ролей у театрі, кіно й на телебаченні, проілюстрований світлинами, а також фотографії театральних учителів-партнерів і колег-однодумців.
Особливі вимоги в Бориса Міруса бути до обкладинки. І нам пощастило: її бездоганно, як на його і мою думку, виконав заслужений художник України, знаний тернополянин, у минулому також політв’язень прокомуністичного режиму Ярослав Омелян. Назавжди перед моїми очима його варіант, котрий одразу ж схвалив автор: угорі фото Бориса Міруса в анфас і профіль, а в ці знімки впирається змодифікована з колючого дроту червона зірка зі серпом і молотом, на якій повисла, ледь тримаючись, традиційна театральна маска. Дуже точне вирішення теми й одна з кращих палітурок тієї сотні книжок, яку я впорядковував.

За колючим дротом
Переповідати спомини Бориса Міруса — марна річ. Їх треба читати, вдумуючись у кожне його слово, смакуючи ним, як і грою актора на сцені. (А в театрі Б. Мірус зіграв понад 160 ролей (!) і, за висловом Р. Горака, ніколи не втрачав нагоди нагадати глядачеві про нашу історичну трагедію, аби ми не забували про неї.) У 1939-му, коли польських окупантів на землях наших змінили московські, Борисові було одинадцять років. І він запам’ятав, як галичан «гнали людолови в гостроверхих будьонівках з великими червоними звіздами на чолі, тримаючи напоготові нагани».
Школа, в якій вчився Борис, була поруч із сумнозвісною Чортківською тюрмою. «Із великого коридорного вікна школи виднілися загратовані вікна тюрми. Влада наказала замазати вікно якимсь білилом. Ми ж, здряпавши фарбу, поробили в шибах прозірні місцини й постійно зазирали в нутро совєтської дійсності — тюрми, бачили своїх знайомих — арештантів… Я вставав удосвіта ген-ген, навіть узимі при тріскучому морозі, і чимдуж біг до школи. До початку занять було ще з годину, ба й більше. Не на уроки я поспішав уранці, а подивитися, як проводили арештованих зі слідства до тюрми. Слідство енкаведисти чинили вночі… В’язнів вели вулицею неподалік від школи, і я бачив їх з віддалі кількох кроків: ішли зі закладеними назад руками, голови нахилені, дашки шапок насунені на очі, при в’язневі — конвої… Декого я впізнавав… Усі вони були учнями 10-го класу…»
Червона завірюха не оминула й родини Бориса Міруса. Його брата Богдана заарештували у 1940-му в армії, засудили на 10 років виправних робіт, і в 1943-му він помер у Тайшетлазі.
Після відступу німецького вермахту і повторного приходу більшовиків Чортків певний час був обласним центром, оскільки Тернопіль війна перетворила на руїни. Сюди переїхав і Тернопільський театр ім. І. Франка. «Тут, у Чорткові, я вперше побачив на сцені вишуканий дует — Зою Балицьку і Богдана Антківа (згодом, у колективі заньківчан, уродженець Острова біля Тернополя Б. Антків став для Б. Міруса «порадником, вчителем і старшим другом». — Б. М.). Захоплювала мене також гра акторів Комаровських, Михайлини Жарської, Кравчука, Климовських, Марії і Левка Марків та інших. Вони часто прогулювалися вулицями Чорткова після денних репетицій. А я, наче тінь, ходив слідом за ними і був щасливий з того, що можу отак зблизька їх споглядати».
Захоплення театром, а ще необхідність уникнення можливого арешту за зв’язки з повстанцями повели Бориса до Львова. Тут у 1948 році закінчив студію при театрі ім. М. Заньковецької, був зарахований у його основний особовий склад, блискуче зігравши у дипломному спектаклі «Одруження Бєлугіна» за п’єсою О. Островського. У цій виставі Б. Міруса побачив ректор Київського театрального інституту І. Чабаненко і запросив до столиці продовжувати навчання. «Але ще до іспитів — арешт у Києві, інкримінація націоналістичної діяльності, вирок «трійки»: майже десять років сталінських концтаборів…» Замість устеленої оплесками дороги на сцену доля з волі червоних окупантів повела за колючий дріт Воркути… Про це — знову ж таки, у хвилюючих рядках спогадів.
До заньківчан Борис Мірус повернувся в березні 1957 року.

«Чи пасує нам осінь?»
Саме так поетично назвав свій есей про Бориса Міруса очільник заньківчан, лауреат Шевченківської премії Федір Стригун. Він, зокрема, зазначив, що все суєтне, дрібне не пристає до цього сина подільської землі, бо той сприймає людей, ситуації, події під своїм, гумористичним кутом зору. «Після всіх жахів сталінських концтаборів душа його залишилася чистою, як у дитини. Може, саме ця дитячість та безпосередність і є його талантом».
Серед найкращих сценічних робіт Б. Міруса, які відзначив Ф. Стригун, — Пузир («Хазяїн» І. Карпенка-Карого), Гітлер («Коли мертві оживають» І. Рачади), Майор («Дами і гусари» О. Фредро), Бабич («Украдене щастя» І. Франка), Кум («Народний Малахій» М. Куліша), Пушкар («Маруся Чурай» Ліни Костенко), Кочубей («Мазепа» за Б. Лепким), Залізняк («Гайдамаки» за Т. Шевченком), Тарас Шевченко («Невольник» М. Кропивницького), Генерал («Суєта» І. Карпенка-Карого). Різні за характером і жанровими ознаками, від гротеску до трагедії, всі вони ще й зігріті іскристим гумором Бориса Міруса.
До переліку Ф. Стригуна я, керуючись особистими враженнями від спектаклів, у яких зайнятий Б. Мірус (а за його творчістю стежу ще з часів свого студентства у Львові — від початку вже далеких 1970-х років), додав би ролі Марка Кропивницького в «Марії Заньковецькій» І. Рябокляча, Івана Рубчака («Я вибираю «Березіль» Н. Бічуї та Б. Козака), Гната («Моє слово» за В. Стефаником) й обов’язково — Той, що застряг у ліфті («Замшевий піджак» болгарського драматурга С. Стратієва). Ця сатирична комедія, поставлена у 1978 році, набула такого резонансу, що тернопільські шанувальники Мельпомени групами їздили до Львова дивитись її та дивуватися сміливості (не забуваймо, то були компартійні часи!) й автора, й режисера Б. Колова — теж болгарина, й акторів. Знову зішлюся на Романа Горака: в Бориса Міруса, здавалося б, другорядна роль людини, яка застрягла у ліфті й вимушена була сидіти там. Але «вона була возведена до символу: ми на той час усі сиділи у клітці!»
Щодо класичної ролі Пузиря у «Хазяїні» І. Карпенка-Карого, то, за словами Б. Міруса, він грав його так, щоб той був водночас і страховищем, і комедійним персонажем. Я намагався, щоб його не сприймали як карикатуру, і в кожній мізансцені виявляв позитивні риси Пузиря: він мусив бути живою людиною, а не схемою, вималюваною одним чорним вуглем… Разом з тим я «малював» його образ, щедро добираючи барви з палітри гумору. Якою непересічною людиною міг би стати український хлібороб Терентій Пузир, якби не його ідолопоклонництво перед збагаченням, грішми, котре б знищило цю загалом непересічну особистість.
А про свою гру в «Дамах і гусарах» 1976 р. Б. Мірус відгукнувся так: «Роль Майора виконував тільки я (а вистава пройшла разів 250—300), а роль Зосі грали аж п’ять актрис: Л. Кадирова, І. Завадська, Т. Плащенко, Л. Бонковська та Л. Боровська. Тож мій Майор щовечора романсував з іншою Зосею… Кожна з п’яти актрис грала ту саму роль, говорила ті самі репліки, але по-іншому. Це примушувало мене модифікувати свої стосунки з партнеркою відповідно до її гри, аби не зруйнувати акторського ансамблю, викінченості окреслених мізансцен».
Важливі штрихи до творчого портрета Б. Міруса — його ролі в кіно. Це, зокрема, Каблан («Іванна»), Отаман Волох («Сім’я Коцюбинських»), Хлопов («Будні карного розшуку»), Денисов («Десятий крок») та ін.

Замість постскриптуму
Із розлогої публікації Р. Горака в «Літературній Україні» мене чи не найбільше вразив останній абзац: «Він у свої 90 грає на сцені. Вже не головні ролі. Але кожен його вихід — це нагадування про час, в якому ми жили і в якому жив він. Як осторога перед повторенням».
На жаль, хвороба не дає мені змоги поїхати до Львова і привітати з таким поважним ювілеєм шановного пана Бориса чи то в театрі, чи в затишній квартирі побіля Стрийського парку. Хай же ці нотатки послужать своєрідним вітанням землякові, яким гордиться Тернопілля.

Богдан МЕЛЬНИЧУК, заслужений діяч мистецтв України.

Leave a Reply

Your email address will not be published.