У Хмельницькому, в обласному Літературному музеї, звітував перед читачами письменник Анатолій Ненцінський. Після звіту він дав інтерв’ю науковому співробітнику музею Альоні Радецькій.
А.Р.Анатолію Йосиповичу, читачі-слухачі побачили і почули вас у кількох іпостасях: як автора епічних полотен, маю на увазі повість-поему «А за річкою – Руда», поем «Голоси з останніх меж» і «Побачення у Чорному квадраті», шедеврів інтимної лірики, сатиричних і гумористичних творів, віршів для дітей… Почнемо з епічних творів, оскільки з них ви почали й творчий звіт…
У газеті «Літературна Україна» 27 січня 2014 року була надрукована Ваша поема про Майдан. Закінчувалася вона таким епізодом… Душа вояка УПА, полеглого в бою проти енкаведистів при Гурбах на Волині в 1944 році, й досі витає над полем бою. Звідти, із Гурб, себто з горбів, повстанець-упівець звертається до повстанців-майданівців: «Я поліг тут, на нашій Межі, ви ж на своїй супроти підлоти. «Боже правий, – молюсь –поможи їм боротися, і побороти!». З таким закінченням і вийшла окремою книгою в 2016 році поема «Голоси з Останніх Меж». Складалося враження, що ви перервали її на півслові…Вже ж можна було дописати про Небесну сотню, про те, що народ переміг, Революція гідності завершилася…
А.Н. Та у тім-то й справа, що не завершилася. Ще в позаминулому столітті Томас Карлейль прорік і передрік, що революції задумують романтики, здійснюють фанатики, а користуються їх плодами негідники. Хіба ж не так було в сімнадцятому році? Маю на увазі большевіков – лєнінцев. Через цих негідників і Україна не стала незалежною. Пишемо:
«Українська революція 1917-21 років». Але ж у двадцять першому році вона не завершилася! Хай хтось погоджується, хтось – заперечує, але Революція гідності була її продовженням. І не вина, а біда повстанців, що після Майдану до влади прийшла більшість із романтиків і фанатиків, але гору взяла жалюгідна меншість – зграя людців з нечистою совістю і хапальним інстинктом…
А тут ще й гібридна війна почалась, то вже було на що кивати, коли люди з Майдану питалися, чому не прийшло оте життя по-новому, наобіцяне паном Порошенком, як він ішов у президенти.
Не видно просвітку і нині, та все ж я дописав поему. Готується до виходу в світ її друге видання. Але замість епілогу буде Монолог бійця Подільської сотні:
«…Знову лютий.
На Майдані став я там, де й тоді стояв – коло пілонів.
« Пливе кача…»
« Пам’ятай нас…Пам’ята-а-а-а…» –
З висоти Михайлівського
мідно…ридма…
стоголосся дзвонів.
Всіх згадаю, лиш назвіть ім’я…
…Бачу вечір, оповитий димом. Чую, як читає Нігоян
Кобзаря
напам’ять
побратимам.
…Земляки мої он дорогі… «Пливе кача…» І вони вже – над землею…
Он Дзявульський… Бондарчук Сергій…Мазур… Світлі лики – в рамках на Алеї…
Пам’ятаю, поминаю…
Царство вам…
В вічність
в трунах
пропливли
один за одним.
Кожного Господь одеснував…Поіменно… Всю Небесну Сотню.
Душі всі відспівані були… Кожна відлетіла в сиве небо… Але довго буть там
не змогли –
у студіні надземній лютневій…
Думаю так, Отче наш… Прости, зазирнув, мо’, в найтаємнішу із таєн:
кожного ти з раю відпустив, щоб душа витала над Майданом…
Бо й донині в «України» на даху – тіні снайперів, що в засідках присіли…
Як і в ту годиноньку лиху – їх оптичні зблискують приціли…
Бо щодень: «А де життя нове?!» –
Можновладцям в очі –
убієнні…
А охвістя примайданне горло рве про загрози внутрішні й воєнні…
Має кожен
благоденствіє
щодень.
Стража в них і брами прихоромні,
то яка душа й до кого з них пройде,
щоби в очі плюнуть безсоромні…
На Майдані знову я стою…Стільки ж літ вже до Дніпра – униз горою.
Он сини Героїв – у строю…
І в траншеях…
Вже й вони – герої.
Лиш в Великдень усміхнуться із небес очі кожного…
Ще й усміх на обличчі,
бо із уст:
«Христос воскрес!
Христос воскрес!
Христос воскрес!»,
А у відповідь:
«Воістину воскрес!» —
Ми мільйонноусто
Тричі…
Тричі…
Тричі…»
Написався цей монолог замість епілогу двадцятого лютого цього року.
– А є у Вас надія на те, що через кілька років напишете епілог і видасте поему втретє?
– Як Бог дасть, може, й доживу до тих часів, коли можна буде сказати: «Українська революція завершилася. Народ переміг.» Ось тільки яка дата стоятиме під поемою,
хто його зна…
-Читачі, які слухали вас у Літературному музеї, уже знають, що і в новій, ще не опублікованій, поемі «Побачення у Чорному квадраті» ви осмислюєте і переосмислюєте постмайданівську дійсність в Україні…Ви прочитали кілька фрагментів із неї. Може, й тим, хто читає це інтерв’ю, запропонуєте хоча б один уривок…
— Будь ласка, ось фрагмент із десятого розділу:
…А дощ іде… З Москви через Чорнобиль на Плужне, Рівне, Берестечко, Львів.
В дощі – мещеря, меря низьколобі, мокша і чудь без Бога в голові.
Бредуть похмуро, тупо, знавісніло… А онде моксель кінна, при мечах.
«Мы Русь святая, правда мы и сила. И Киев – русский…» – Рикають, сичать.
Із року в рік… Століття за століттям… Нашестя за нашестям… Та й тепер
той «русский мир» уже в крові по лікті: відновлювать попер Есес-ЕсеР.
І хай комусь там правда очі коле, але ж, як написав той, це ж у нас, у нас
нащадки поросійщених моголів забрать хотіли – то й скривавили Донбас.
Як появилися зелені чоловічки, в Європи аж «стурбованість» була.
Але з кремлівським чоловічком невеличким на прю не стала: ядерний кулак!
А наші зверхники… Історії не вчили? Чи, як завжди, «а може, пронесе…»
Лиш «галала-ляля», мов ті турчини… І досі ними переляк трясе.
Побачив, та запізно, гетьман Порох, а мав би зразу ж, бо на те і голова:
сто тридцять літ показує, де ворог, державницька Богдана булава…
Тепер ось просить-не допроситься: «Хай миротворець
у касці голубій до нас прийде…»
– Ти де?
– Та от задумався, забувся геть про тебе. Про що ж ми говорили… А, про те,
що в Україну вітер йшов серпневий, що він, ми думали, і нечисть всю змете;
що, хай там що, а Незалежність сталась; що синьо-жовтий прапор майорить;
що патріоти врешті об’єднались…
– Еге ж, побігли дружно до корит…Нема пророка в когось у вітчизні,
а в Україні був і є Пророк. Як драли з батька й брата… до білизни,
то «Будьте ж люде!» – Він із неба… од зірок…
Та хто там чув…Німі ж портрети в кабінетах від Банкової й до усіх сільрад.
Це ж тільки те й змінилось, що портрети…Ті драли – ці ще більше стали драть.
Та й нині, як і вчора й позавчора, почвари ненаситні при кермі.
Накрадене у ближнього – в офшори.
«Бандитам – тюрми!»
Хоч один – в тюрмі?
Кобзар волає: «Схаменіться, будьте люде!» – до нас із вікової далини…
Ми ж вище вух у трясовинні блуду, то чуємо лиш служок сатани.
– Скажу як є про ті знетямності моменти… Я йшов до урн і владу обирав…
Були у нас Великі дисиденти, а президенти… Бог нас ними,
хай простить,
карав…
карав…
карав…
карав…
кара…
Бо отакі ми невидющі люди…
То ти виходь – і до людей гайда. Хай правдоборців полку ще прибуде!
–Та не тривож полеглих з того полку…Уже ж виходив двічі на Майдан.
Та повертавсь…Образливо до сліз…Ось бач – на лобі дві великі г’улі…
Такі ж дві дулі всучили під ніс.
І він замовк. Задумався і я ж, заговорив про себе, себто – мовчки.
І зняв плаща, бо й справді: нащо плащ, як дивишся у дощ із «одиночки»!
В дощі тринадцять бачилось одеж… І Він – попереду. В найсяйнішій з одежин.
Я, доще, знав, звідкіль ти йдеш і йдеш, Його ж не смів спитать: «Камо грядеши?»
Бо ж бачив не тринадцятого в нім, а першого… За ним ішли народи!
І над вінком терновим бачив німб… І ще побачив: зажили долоні…
Відтак помітив: між дванадцяти ішов один у крапленім хітоні,
то може бути, Господи прости…
Нема цього у Новім Заповіті, та, може, й справді отаке було:
щоби про зраду не узнали в світі, Того на горб нестримно потягло.
Хотів своїми бачити очима – щоб страх розплати мучить перестав –
Христа всіма засвідчену кончину на темній поперечині хреста.
Він тридцять срібняків пустив уже у діло… До тисячі прибутки підійшли.
І ще… і ще… і ще йому хотілось. Ото й боявсь щодня: «А що, коли…»
«Умри ж!» – Два цвяхи у Його долоні убив, і ридма: «Вже ніхто, ніхто-о-о-о…»
І я вже вголос:
– І скривавились долоні, і краплі крові впали на хітон…
– Об чім ти?
– Несказанне, бач, сказалось…
Ти ж бачив те, що й я, і думав так, як я. Той – досі між людей, і трохи лиш постарівсь.
І, бач, щоразу змінює ім’я. Іскаріотом був тоді… А нині вже несть йому числа у іменах.
Ті в Межигір’ях, ті у Межипіллях…Як той сказав був – кожному своє…
А цей втече, як припече, в Севілью: у нього замок власний там вже є…
А ти в собі сховавсь… Бо є відмовка: «Старість…» Виходь і говори все від душі!
Хіба ж ти знаєш, скільки жить тобі зосталось? То йди в цей дощ… Кажи, волай, пиши!
Не бійся тих, у краплених костюмах…Притягнуть? Буде суд? Еге ж… атож: у них немає праведного суду… А ти іди! Він проминальний, дощ…
Скажи, як є, отому: «Сучий сине!», а тому: «Награбоване віддай!»
Та хай лишень із вуст твоїх не злине олжа і наклеп: сам Господь тобі Суддя.
***
« Либонь, було так велено Судьбою…
Між проминулим і прийдешнім на межі збулось мені побачення з собою
у одиночній камері душі…» – Подумалось…А очі все ще – долу: очистив душу
не до дна, мабуть…
Аж тут мобілка… Голос: «Ти вже йдеш до школи? Ти ж обіцяв, дідусю…
Всі тебе тут ждуть!».
…Ішов і думав: « А дощу вже, бач, немає… Це просвітліло – йду ж до юних! – у душі.
Про степ Козацький вірш їм прочитаю, про ясні зорі в тихих водах Неречі…
І Кобзареве Слово громове, Франка і Стуса незнищенність в Слові
несу я нині у життя нове: в нащадків душі юносвітанкові.
Най з Словом тим ростуть мої гаранти добра і щастя на своїй землі,
а не майбутні емігранти і мігранти, самі на себе і на владу злі…».
–А в цій поемі епілог є?
— Так. Ось він:
« Почулося: воскреслі голоси – понад Батурин, Крути, Гурб горби – возносяться у небо голубе: «Господи, благаємо тебе, хай вже стане на Христовім: «Не убий».
Благодать же і любов Твоя – без меж: будь із нині сущими людьми…Із всевишніх добровісних веж ниспошли їм злагоду і мир.
Убієнних на Майданнім рубежі одеснуй…Іже єси ти Спас – Боже, Україну збережи,
Господи, помилуй нас…»
І я за ними: «Отче наш, не насилай вже на мій народ спокутних веремій.
Хай він в добрі утвердиться назавше во ім’я Твоє, Господи… Амінь».
–У музеї Ви читали й сатиричні твори…Дайте, будь ласка, відповідь на таке дещо провокаційне запитання: хто і що є модератором присутності цього сегменту в Вашій творчості?
–Колись хтось із великих сказав, що людина без почуття гумору – нещасна людина. Я, на щастя, не з тих… понурих. То й виходить так, що модератор гумористичних і сатиричних творів Ненцінського – він сам. Характер такий має сей пан Анатолій… З дитячих літ і донині – ну під’юджує щось ізсередини поєхидничати незлобиво над кимось і над самим собою. Іронією і самоіронією це називають. Пам’ятається, давно колись світлої пам’яті Микола Федунець, відкриваючи письменницькі збори, з усмішкою оглянувши монолітні ряди спілчан у залі, питався: «Ну що, всі генії зібралися?» А мені в далекій уже початківській юності на цю вічну тему отаке написалося: «У білих віршах – думи віщі: ознака зрілої пори…А я пишу зелені вірші, розгойдані, мов явори. І хай той критик в крик, у лемент, крізь лінзу глянувши на них: «Ой, пробі, та воно ж зелене!» А що, потрібно сивини? Але ж нема її ще в мене, і навіть добре для душі, як на вербички, липи, клени в моїх рядках – рясні дощі. Бо ж буде з часом: думи віщі, і я при сивій бороді, але таких, зелених, віршів, не написать уже тоді…» Пророцтво не збулося… Немає у мене, як бачите, сивої бороди, але зелені вірші пишуться й досі…
А коли вже не до іронії, усмішки чи насмішки над кимось чи над самим собою – слово бере пані Сатира.
— Що запропонуєте нашим читачам?
–А хоч би оце, бо воно, вибачте за тавтологію – весь час на часі…Еге ж, діалог двох кумів про мовне питання.. Починає його кума Казя. Послухаймо, що вона каже:
– За вуглом он панібрацькі, та ти ж знаєш, «Львівські пляцки». А «Трактир номєр адін»
хоче вибить кліном клін: мо’, прийде хтось в колі вузькім: «Пей-гуляй, душа, по-русски!»
Та нема таких людей. Тільки й чути: «Будьмо! Гей!» « Гей, гуляй, гуляй, душа – вже козак без кунтуша!» Бо лиш наші хлопці щирі що у «Пляцках», що в «Трактирі»!
А була оце в столиці… Як тут, куме, не журиться…Запитаєш щось у кого – дивиться,
як на корову. Не второпає ніяк…Перепитує: «Как-как?»
А кум Вася своє веде:
– Тут не дінешся нікуди, і від правди не втечеш: щось пороблено нам, кумо, з язиком отим, еге ж. Так уївся в душі наші, що не відшкребеш ніяк, мов лайно те від параші, чи від кіптяви баняк. Чвертьстоліття є Закон той, що про мову. Наче й наш, але й досі, скажем вкотре, діє мовний баш- на- баш. Стогне Гриців Стась: ” Не в’їдеш… Мова ця така важка…”А он Ізя вивчив ідиш, як ще був у пелюшках! В Стася ж – просто лінь і нехіть, впертість, мов у барана. В Інтернеті ж хохот-регіт з “міра русскава ” луна! А на повному серйозі – ту теорію він прьот, що не нація ми зовсім, а відчахнутий народ. Написав якийсь Мудакшев (навіть докторську зробив): Котляревський мову нашу нам з російської зліпив!
Академік Пєрєгібін підхопив цю лажу вмент: у Туреччині в архіві бачив, пише, документ,
із якого ясно стало, шо па-русскаму таки лист турецькому султану написали козаки.
Забрехавсь, як той собака…Знають всі у світі всім, що кобиляча є с…., а не ж…
в тексті тім. Але хай би що казали, ми за ними йшли і йдем: русскі в нас телеканали,
їхні й радіоефем. Рідко звідти Мова плине. Всі ті шоу — мов пристріт:
он ” Говорить Україна” — й та па-русскі гаваріт. Та й таке ми теж «надбали»:
на каналах там і здєсь маєм юмор у “Квартале”, гумору — лиш пучка десь. Ще й «хохлів» нам витворяють на екранах голубих в «украінських» серіалах – наче б’ють щораз під дих. Є ж Закон вже, але дрючить нас оте цабе з ТБ: “Мы язык ваш учим, учим…».
А кума Казя йому:
– І хихика, голубе…
Ну а хто в нас ся втручає в дикий мовний єралаш? Тож « права» свої й качає те двомовне баш- на- баш. Коби-сь так не вийшло, люди, я до земляків отак, що язик насадить всюди в нас отой “русскоміряк”… І як дід Панас приїде із Нью-Йорка в Богучар — то приставлять ще до діда аж зо Львова товмача. Бо не зможе самотужки зємляка земляк панять, то із рідної на русску тра’ буде перекладать…
Але кум Вася у нас оптиміст, ото й каже Казі:
– Та не буде так ніколи… Он же молодь в нас яка! Навіть в Києві на мову переходить
з язика. Буде скрізь тут мова наша. Та, чужа, піде в Сибір. А хто любить її, вражу —
тільки шкодить сам собі. Хай, нарешті, уторопа ( нє дурак же дураком),
що це Путіну він ж…
лиже
русским языком!
–Ви сказали, що маєте надію випустити в світ друге видання «Голосів з Останніх Меж». Але ж треба коштів…Може, звернетеся до когось із меценатів?
–Ви наступили на болючий мозоль не тільки мені, а кожному письменникові нашого краю. Чималенько на Хмельниччині дуже багатих людей, але дуже мало таких, хто підтримує культуру рідного краю… Два роки тому я написав повість-поему «День дев’ятий». Пішов у приймальню народного депутата Сергія Лабазюка. Заніс письмове «прошеніє», щоб виділив пан якусь копійчину на видання книжки…І рукопис залишив, аби помічники передали його шефу. Думав собі наївний дід: перегляне пан той текст хоча б по діагоналі, побачить, про що книжка, та й допоможе авторові, землякові. Адже в повісті простежуються долі людей, які в 1910 році переселилися в Красносілку, що біля Старокостянтиніва, аж із Бубнівки і ще кількох сіл Волочиського району. Йдеться там і про життя їх нащадків від часів Української революції і аж до наших днів…
Місяць збіг, а нардеп ні гу-гу. Пішов я у приймальню. А мені там кажуть, що Сергій Петрович на таке грошей не виділяє…Хотілося уточнити, на яке ж це таке, але кого питати…То, може, сам прочитає це інтерв’ю наш дорогий Сергій Петрович, чи передадуть йому помічники, але хай знає, що таке, а насправді повість-поема вже під назвою «А за річкою – Руда», висунута на здобуття престижної всеукраїнської літературної премії. Не буду казати, якої, щоб не наврочити…
А славній жінці, хмельничанці Оксані Кольгофер, представниці середнього, як мовиться, класу, щира вдячність від імені всіх письменників Хмельниччини… Було таке, що голова обласної організації Національної спілки письменників України Петро Маліш звернувся до неї, аби підтримала авторів, які пишуть для дітей. До честі пані Кольгофер, не відмовила. Готується до друку розкішний фоліант. Буде там і моя «Владусина абетка». Аби наша бесіда закінчилася на веселій ноті, віршик. Вгадуйте, шановні читачі, яку літеру мають вивчити ваші дітки чи внучата…
Я вже знаю букву Я,
бо на Я моє ім’я.
Яся я,
сестра – Ярина,
бабця наша – Якилина.
Ярослава маму звати,
«Ярославе!» – кличуть тата.
Ярик – братик,
Яків – дід.
Лиш на М наш кіт Муркіт.
Скільки є імен на Я?
Молодці!
Тому й – сім’Я!
— До речі, а як Ваша сім’я ставиться до того, що Ви весь час пишете, пишете?
–З розумінням, інколи й співчуттям…А дружині я сам співчуваю… Стільки ж років терпить! Інша вже давно б утекла чи прогнала…Це ж приходить звідкись чоловік, біжить до комп’ютера – і кілька годин його вже вдома немає…А тут стільки тої хатньої роботи набралося… Та що там багато говорити…Ось коротко, але вичерпно…
Вилітають із клавішів букви: я шедевра кладу в ноутбук.
Скоро зглючить мого ноутбука від дефісів-тире і від букв.
«Треба мак до куті перетерти!» – це дружина із кухні гука.
Не піду. Півгодини потерпить… Ось удача у мене в руках!
«Ти живеш в паралельному світі» – докоряє, буває, жона.
Аж тоді повернусь, може, звідти, як покличе вечерять вона.
А.Р.Дякую Вам за інтерв’ю. Сподіваюся, що для читачів воно не було, як то кажуть,
занудним…
А.Н. І я дякую читачам за терпіння, а Вам, пані Альоно, за те, що поставили такі запитання, на які я не зміг дати розпливчатих чи ухильних відповідей.