(Андрій Содомора. Афористичні етюди. – Львів: “Апріорі”, 2016. − 360 с.: іл.)
Одразу попереджаю: текст, поданий нижче, не є рецензією в строгому розумінні. Розглядаю його як відгук серця і розуму на “Афористичні етюди” Андрія Содомори − асоціативні ескізи, створені за окремими висловами чи словами, про які розмірковує автор “Афористичних етюдів”.
Сто шість етюдів уміщено у книзі А. Содомори. Не надто багато слів, але велика щільність тексту. Смакуєш словом, як медом зі щільника − поволі-поволі, відчуваючи всі відтінки. Сотаєш-снуєш нитку із прядива думок, зібраних у цій книзі. І визнаєш рацію автора, коли пише: “Люди мають свою долю, й вона залежить від того, яку книжку візьмуть до рук” (С. 79). Моя доля точно покращала після “Афористичних етюдів”. Про цю книжку з певністю можу сказати: “Моя книга”!
1. Смак
Коли втрачаємо з ока сенс будь-якої діяльності, кажемо: “Не відчуваю смаку”. Якщо не розуміємо, для чого наше життя, тоді настає нудота (пригадуйте, однойменний твір Ж.-П. Сартра?). А. Содомора зауважує, що латинське “sapere” означає “бути мудрим, відчувати смак”. А мені оте “sapere”, попри всі реалії перекладу, відлунює асоціативно зі словом “сапер”, запозиченим із французької. Той, хто розміновує місцевість. Хіба ж не він найгостріше відчуває смак життя і цінність відбудови зруйнованого? Адже, як зауважує А. Содомора, Торнтон Вайлдер писав: “Лише ті, хто зазирнув у небуття, здатні насолоджуватися сонячним світлом” (“Березневі іди”).
2. Плоди
“Твої плоди зриватимуть нащадки”. Плоди − не дари, дані тобі кимось. Плоди − те, що ти зробив із тими дарами. Як їх “освоїв”, зробив часткою свого внутрішнього світу, наскільки дозволив прорости насінині дару (потенційним плодам) у реальні плоди свого життя. Твої плоди зриватимуть нащадки. Плоди духу: “любов, радість, мир, довготерпіння, добрість, милосердя, віра, лагідність, здержливість” (До Галатів 5: 22-23). Приклад твого життя!
3. Трава
“Погана трава швидко росте”. Озивається псалмом: “чоловік, як трава, дні його, немов цвіт польовий − так цвіте він” (Пс. 103: 15). Чоловік, як трава. Погана трава швидко росте. Погана людина швидко набирає на силі, втішається славою цього світу і силою та напором “глушить” добру траву. Зло відразливе, добро вразливе. Погана трава швидко росте. Здається, вона незнищенна, ота погана людина-трава, але “вітер перейде над ним і немає його, і вже місце його не пізнає його…” (Пс. 103: 16).
4. Вітійство
А. Содомора в одному з “Афористичних етюдів” згадує латинське слово “vitiis”, що означає “пороки”. Чимось мені оте “vitiis” співзвучне з вітійством. Вітійство − красномовство. Це порок? У світлі Святого Письма − так, бо написано: “Ваше ж слово хай буде: так-так, ні-ні. А що більше над це, то те від лукавого” (Мат. 5: 37). От і “trop” з латини перекладається не тільки як вигадки, а і як хитрощі, лукавство.
5. Обділеність
Згідно Платона, любов − прагнення цілості. Найважча обділеність − відчуття, що тобі не вділили любові чи то зовсім, чи достатньо. Як на мене, то любов − не прагнення цілості, а сама цілість. Ми чуємося цілісними і зціленими, коли любимо і знаємо, що нас люблять.
6. Ситість
“Ситий? Чого ще треба?”. Не страждати від переситу, перебравши кількісну міру “харчів”. Не страждати від ненаситності, загребуще тягнучи до себе усякий харч без розбору. Пам’ятати про сито, що просіває добірне від неїстівних домішок. Сито моралі. І про насущне − Слово і хліб.
Ситий? Чого ще треба?
Глянути в себе − в небо…
7. Сірість
Чомусь мені сірий співзвучний із сіркою. Чи не тому, що це суміш чорного з білим. Визнаю чорне і біле. Усі кольори веселки. Але сірий − ні. Бо сірий у житті − це не буденно, а невизначено. Ні чорне, ні біле.
Щось схоже на “літепле” з Об’явлення св. Івана: ” ти не холодний, ані гарячий. Якби то холодний чи гарячий ти був! А що ти літеплий, і ні гарячий, ані холодний, то виплюну тебе з Своїх уст…” (Об. 3: 15-16). Туди, де вогонь і сірка. І мука за вибір, який не зроблено. Бо іноді третього таки не дано: або чорне, або біле.
8. Нащадок
Цікаві міркування А. Содомори про спадкоємця. Точніше − про етимологію цього слова від слова “спад”. Дійсно: спадати − рухатися вниз (від золотого до кам’яного віку; пригадуємо Шевченкове: “Славних прадідів великих правнуки погані”). Спадкоємець − від “спадщина”. А вона “спадає” готовою, до неї спадкоємець не доклав зусиль. І тому марнує нерозумно.
Інакше − нащадок, гадаю я. Це слово співзвучне із “заощадженнями” і “ощадливістю”, відкладеним і розумно використовуваним. Нащадок щадитиме отримане, не завдасть шкоди, берегтиме. Бо розумітиме його ціну, а не вартість. Бо шануватиме того, чиїм нащадком є. “Приходьте, я вас зустрічаю, нащадки”, − писав М. Бажан. Чи ж даремно?
9. Ваговитість
Не надто полюбляємо вагу (хіба, що вагу в суспільстві − довіряємо суспільним драбинам і личинам, що звуться “поважність”). Було слово “самовите” (В. Хлєбніков), було несамовите (викличне), було ваговите. Останнього тепер не густо, надто багато слів легких, грайливо-беззмістовних. Вагу ототожнюють із тягарем, її не люблять. Прагнуть роз-ваги (розвантаження). Ось тільки такий світ, що відвертається від ваги власної ноші (хреста, коли хочете), від вагомих питань про сенс шляху, ризикує наразитися на абсолютну “невагомість” і приректи себе на абсурд більший, ніж у Кафки. І врятує хіба перезавантаження свідомості.
10. Проба
У багатьох слово “проба” асоціюється із дорогоцінним металом − золотом чи сріблом. Виступає синонімом якості. Справді, “probus”, як зауважує А. Содомора, означає “добрий, талановитий, праведний, чесний, смирний, покірливий”. Можна сказати, що слово “probus” означує людину чеснот.
Але, за бажанням бути такою людиною, часто забувається, що проба − це ще і випробування: “А Він знає дорогу, яка при мені, хай би випробував Він мене, мов те золото, вийду!” (Йов 23:10). Забувається, що проба − спроба (не все вдається одразу), часто багаторазова, нерідко повторена після невдач. Бо і очищення − це довгий процес: “Господні слова − слова чисті, як срібло, очищене в глинянім горні, сім раз перетоплене!” (Псалми 11:7).
І варто повторювати спроби і переходити випробування, щоб бути людиною високої проби. Адже, як писав М. Реріх: “Людина знання не знає спокою, спокійна людина чеснот”.
11. Меч
Як зауважив А. Содомора, Schwert (з нім. “меч”) має виразний перегук зі словом “серп”. І серп викликає асоціацію зі жнивами, збором урожаю не тільки щорічним, а й апокаліптичним, описаним у Об’явленні. А меч − то меч, що розрубує “гордіїв вузол”, двосічний меч Божого слова (один бік − милосердя, інший − справедливість), меч лицарський. “Слово, моя ти єдиная зброє. Ми не повинні загинуть обоє! Може, в руках невідомих братів. Станеш ти кращим мечем на катів” (Леся Українка).
12. Безсмертя
Коли вже згадано Лесю Українку, то треба сказати, що Греція була для неї своєю, саме з Грецією поетеса ототожнювала Україну в своїх драмах. І Рим не був їй чужим. Надто поети золотого віку. Тож нема нічого дивного, що натрапляємо на відлуння думок Горація (“Ні, не весь я умру”) у нашої поетеси, вкладене до вуст Мавки з “Лісової пісні”: “Ні! Я жива, я буду вічно жити, Я в серці маю те, що не вмирає”.
Розмова безсмертних про безсмертя…
13. Відлуння
Для того, щоби твір мистецтва чи життєва подія відлунили в душі, потрібно бодай трохи від них дистанціюватися у просторі та часі. Навіть маленька відстань створює акустичний ефект відлуння і посилює сказане, побачене, пережите. “Відлуння від берегів” виникає в античному міфі про Нарциса і німфу Ехо. Але мало б воно виникати і на берегах книги, як у давні часи. Тоді буквально, як помітки чи нотатки олівцем на папері, тепер − бодай метафорично, як зупинка на березі моря у пошуках мудрості-перлини, у ньому схованої.
14. Дух
Але не кожному охота спинятися. Лише тому, кого “дух пориває”. Іванові Франку це було до снаги. Він суголосний древнім, пишучи: ” Вічний революціонер. Дух, що тіло рве до бою, Рве за поступ, щастя й волю, − Він живе, він ще не вмер”. Вічний революціонер, бо вічно оновлює світ у творчому пориві. Дух, що носиться над водами життя, як було на світанку історії…
15. Порожнеча
І знову А. Содомора нагадує мудрість забуту, слова Лукреція: “У речах таки є порожнеча”. Порожнеча, як і всяка порожнина − це місце, що може бути заповнене. Порожнечу найгостріше відчуваємо тоді, коли у речах (і обставинах із подіями) не бачимо сенсу. Людина покликана заповнити порожнечу у речах, віднайшовши їх сенс. Але при цьому не зробивши речі сенсом свого існування. Бо у речах таки є порожнеча…
16. Дозвілля
Дозвілля − це те, на що потрібно брати дозвіл. Воно допустиме після праці, а не замість неї. Інакше з’явиться недбальство, лінивство. А там і до пустки один крок. Пустка − така порожнеча, яку годі легко заповнити. Запустіння − кажемо, дивлячись на покинуте обійстя; запущено − занедбано справи чи здоров’я. Запущено механізми руйнування чи саморуйнування.
Дозвілля тоді стає не просто відпочинком, а порожнім часом і не кожен знає, як його заповнити. Людина опиняється у вакуумі (“дозвілля” латинською “vacui”), безповітряному просторі. І тоді шукає штучний резервуар повітря − розваги. Але розважатися постійно не вийде: в кисневому балоні кількість повітря обмежена. Тож людина або гине, або заповнює пустку сенсом (повітрям) і починає дихати на повні груди. Третього не дано.
17. Відсутність
Відсутність − брак чогось. Відсутність − це відсторонення від чогось. Можна фізично десь перебувати, але думками бути далеко звідти, “літати у хмарах”. Відсутність − відмежування від власної сутності, існування за інерцією (“відсутність” латинською “inertia”), за звичкою, без змін. За сценарієм. І найчастіше цей сценарій написано кимось іншим. Наприклад, юрбою. Знайомі фрази: “Так усі роблять”, “Що люди скажуть?”, “Як усі, так і я”. Ми, зв’язані думкою юрби, її смаками і вподобаннями. І часом навіть не усвідомлюємо того, пливемо за інерцією, розчиняючись у ній.
Втім, коли і усвідомлюємо, не завжди можемо дати раду бурхливим емоціям протесту, що наростає в душі. Не можемо втихомирити бурю в серці. Тонемо в турботах. Цікаве суголосся латини, вказане А. Содоморою: “turbida” (бурхливий; звідси наша “турбота”, що каламутить душу, як турбіна воду), “turba” (юрба). Юрба каламутить і завдає турбот! Ось чому такі цінні миті усамітнення. Це чудово відчували люди духовної праці, письменники. От хоч би і М. Коцюбинський із його “Intermezzo”.
Таки справді: крім бесід із людьми, часом продиктованих лише ввічливістю та приписами етикету (в латинському “cermones” озиваються наші “церемонії”, хоч ідеться про бесіди, правда ж?), людина потребує розмов з природою, з власною душею, з Богом.
18. Заняття
Але де знайти хвилю на таку невимушену розмову? Девіз людини нашого часу звучить гордо: “Я зайнята”! А чи плідна (в сенсі матеріальної результативності та духовного зростання особи) та праця − про те якось не думається. Ніколи думати. Перед людиною мета (лат. “scopus”) і перепон не бачить. Перед людиною скеля (лат. “scopus”), людина ту скелю лупає, не дивлячись ні на жар, ні на холод. Сподівається, що зусилля окупляться, що вона здобуде води зі скелі і втамує спрагу успіху. Скеля виявляється не тією (не духовною опорою, а матеріальною перепоною), успіх оманливим, а людина − знесиленою тривалою облогою, у яку її взяли власні заняття (“заняття” латинською “occupati”, нагадує А. Содомора). Людина, чинячи заняття метою, стає окупована ними. Справи, бізнес латиною також “negotia”, зауважує автор “Афористичних етюдів”. І піднімається у душі негація, заперечення такого стану. Настає емоційне вигорання, бо забуто: “робота для людини, а не людина для роботи”.
19. Тлумачення
“Exegi monumentum”. Цей латинський вислів знають усі: “Я пам’ятник воздвиг” (за О. Пушкіним). В оригіналі дієслово “еxegi” передає і саму дію, і “напругу, якої вона вимагає, і висоту самого пам’ятника”, − наголошує А. Содомора. Українська мова це схоплює: “двигати” (носити чи піднімати, чи сунути щось дуже важке); подвижник (“той, хто жертовно і самовіддано робить щось дуже важке і дуже вагоме”).
Але не забуваймо ще одного: “еxegi” пов’язане з тлумаченням біблійних текстів − екзегезою, а також (у пізнішому часі) з роз’ясненням художніх текстів, античних і не лише. Отже, “здвигну пам’ятник” − роз’ясню пам’ятник, проясню його незрозумілі місця. Фактично, зведу пам’ятник для читача: аби він зміг затримати текст в пам’яті − має його зрозуміти. Тільки, якщо читач розуміє, “як” промовляє текст, він здатен уповні бачити і оцінити його якість і велич. Тільки тоді він може відхилити неякісне (“неприйнятне”) і обрати якісне (прийнятне), прийняти його, “освоїти”. І тільки тоді читач переростає емоційно-інтуїтивну реакцію, трактуючи текст як приємний (той, що читач приймає) і неприємний (той, що читач не приймає).
“Exegi monumentum”. “Витлумачу пам’ятник”. Так може сказати про себе перекладач, що інтерпретує чужомовний текст рідною мовою. Він є тим посередником (“посередник” латинською “interpres”), що допомагає чужій мудрості стати часткою рідного духовного світу, зостатися в пам’яті, нагадувати про вагоме. Його праця подвижницька. Він зводить пам’ятник і своїй майстерності. Духовний пам’ятник. І автор, якого драгоман перекладає, теж зводить (тлумачить) пам’ятник − те, що нагадувало б нащадкам про вічне. Про високе і глибоке, адже “висота” і “глибина” латиною передається одним словом: “altum”. Щоб не забули: правдивої висоти (величі) без глибини нема!
20. Самовпевненість
В одному з етюдів А. Содомори прочитала, що латинське “spes” означає не просто надію, а надію поєднану зі страхом. Подумалося: звідки той страх, що очікування (“надія” − сподівання, очікування) не справдяться? Чи не тому, що надто багато покладаємося на себе, надто високо цінуємо зовнішні досягнення. Надто “спесиві”, пихаті, самовпевнені. І нам лячно, що наші справджені надії можуть від нас відлетіти, як пташки. Боїмося, що можемо втратити набуте. Тому давні, зокрема Гекатон, казали: “Перестанеш боятися, якщо надіятися перестанеш”. Точніше було б: “Перестанеш боятися, якщо перестанеш сподіватися на себе”.
21. Сльоза
“Любов і страх не змішуються”, − нагадує мудрість древніх А. Содомора. Бо любов − це довіра тому, кого любиш. Любов не силує, вона не боїться відпустити. Бо не є егоїстичною, але жертовною. Чим глибша моя любов − тим вона прозоріша, без домішок себелюбства. Чиста, як сльоза.
“Любов, як сльоза: народжується в очах, западає в груди” (Публілій Сір). Любов починається із погляду (“в очах”) і западає в душу. Сльоза ж, здавалося б навпаки: народжується в серці, а проступає до очей. Так трактує помилку образу А. Содомора (С. 205). Але, мені видається, що сльоза може народитися в очах (“зблиснути в очах”), але не пролитися. Висохнути. Запасти в груди. Бо великий біль німий, а велика радість часто безголоса. Не для сторонніх очей, не для сцени.
22. Сцена
“Життя − театр”, − сказано Шекспіром. Життя − це прагнення видовищ глядачем. Життя − сцена, прагнення актора бути на видноті. Часами надмірне, навіть не до кінця усвідомлене, озирання на публіку. Акторство. Личина. Маска, що ризикує прирости до обличчя. І геть закрити лик, духовний лик.
Відвернувшись від лику (Божого образу в собі) і від Лику Бога, завмираєш від ляку. Боїшся публіки. Сцена стає ареною, на якій почуваєшся в ролі гладіатора, чиє життя залежить від схвального жесту публіки. Дуже символічно, що у соціальні мережі “FaceBook” знак “подобається” − це жест гладіатора, що означає “залишити при житті” (великий палець, піднятий вгору).
А життя − це ще і келія (“увійди в себе, і в Бога, що в тобі”, перефразовуючи Г. Сковороду), це відчуття смаку життя, наново віднайдене після мороку самотності в юрбі, після засліплюючого (блискучого, але не сяючого) видовища сцени.
Надія Гаврилюк