Як відомо, для потреб освіти в Острозькій академії у ХVI ст. була заснована друкарня. Частину видань готували викладачі, окремі книги призначалися для початкових класів школи (церковнослов’янські та грецькі букварі, Катехізис, поетичні твори). Налагодив діяльність видавництва близько 1578 р. Іван Федоров, якого найняв на службу Василь-Костянтин Острозький.
У нашій науці нема однозначної думки про те, коли в Острозі відкрито школу та друкарню. Костянтин Харлампович вважає, що школу з друкарнею засновано не раніше 1576-1580 рр., на думку Михайла Возняка, «1578, найдалі 1579 р. був роком основання школи та друкарні». Ярослав Ісаєвич аргументує, що «виявлений недавно Буквар Івана Федорова, випущений у світ 18 червня 1578 р., став головним джерелом для визначення часу відкриття Острозької школи… Передмова Букваря засвідчує, що організацію Острозької школи і друкарні завершено не пізніше першої половини 1578 р., а ймовірно вже в 1576-1577 рр.». Іван Федоров очолив гурт технічних працівників, які випустили в світ шедевр давньоукраїнської поліграфії – Острозьку Біблію (1581).
Острозька Біблія – видатна пам’ятка української та європейської культури. Вона вийшла у світ 1581 року, після появи католицьких і протестантських перекладів Св.Письма, зокрема Йоанна Нича Леополіти-Шарфенберга (1561), Берестейської Біблії (1563), Біблії Симона Будного (1572) та ін. На титульному аркуші містилася її повна назва «Библіа сиріч книгы ветхого и новаго завhта…». Після зображення герба Костянтина Костянтиновича (Василя-Костянтина) Острозького і вірша на герб, на наступних аркушах, йшла передмова від його імені, перша частина цієї передмови надрукована також по-грецьки.
У першій передмові («Боже, отче вседержителю…») зазначено, що це перше видання книг Святого Письма церковнослов’янською мовою, надруковане в «богоспасаємім і домоначальнім граді Острозі, в землі волинській».
За стилістикою перша передмова збігається з другою передмовою, підписаною Герасимом Смотрицьким. У другій передмові, озаглавленій «Предсловіє к благовірному и православному всякаго чина, возраста и сана читателеви» автор закликає читача уважно, «серцем» читати текст і роздумувати над ним, бо це не «річ земна», а «дар небесний», він має стати переконанням кожного, кожному треба наслідувати Святе Письмо і не потрапити під чужий вплив.
Вірш Герасима Смотрицького на герб князів Острозьких, вміщений після другої передмови, це перший у східних слов’ян взірець геральдичної поезії, де відповідно до тодішнього канону, описано кожен із чотирьох гербів, зображених на чотирьох гербах князя Василя-Костянтина Острозького – князя Федора Васильовича, що все своє життя боронив православну віру і церкву, похований у Києво-Печерській лаврі і канонізований – Церква оголосила його святим, преподобним; Василя Федоровича, відомо в історії як Василь Красний, Костянтина Івановича, славного полководця і оборонителя православ’я; і Василя-Костянтина, якого польський король Стефан Баторій називав «верховним оборонцем і опікуном Української Православної Церкви».
Віршована передмова – це подяка князю Василю-Костянтину Острозькому за те, що він не шкодує сил задля оборони рідного народу і православної віри, «Кріпко побіждав разлічних супостат полки / і розганяв с корони драпіжния волки. / І єще може, / аще бог поможе». Діяльність князя у поширенні Св.Письма автор порівнює із заслугами Володимира Святославича і Ярослава Мудрого, спонукаючи його наслідувати духовні традиції великих попередників. Недаремно цей вірш згодом було перероблено на похвалу князю Володимиру і вміщено разом із «Житієм Володимира» у додатку до книжки «Виклад о вірі» (Унів, 1670).
Острозькі видавці поставили собі за завдання видати Біблію не в перекладі на «просту» мову, як це зробив, скажімо, Валентин Негалевський (с.Хорошів, біля Острога), переклавши книги Нового Заповіту українською мовою (1581), а церковнослов’янською, щоб, без застережень, Біблією могли користуватися всі слов’яни, і її значення справді невдовзі «вийшло за межі власного народу – вона стала душею церковного життя усього православного (й уніатського) слов’янства» (Іван Огієнко).
Як сказано у першій передмові до Біблії, довго не вдавалося дістати для роботи повноцінний церковнослов’янський текст, тож князь Василь-Костянтин випросив його у великого князя московського Івана Васильовича. Писар Великого князівства Литовського М.Гарабурда привіз церковнослов’янський текст. Це був один із списків Геннадіївської Біблії, завершеної в 1499 році у Новгороді, при дворі митрополита Геннадія. Для її підготовки у зв’язку з потребами боротьби проти єресі «зжидовілих» було використано списки болгарської Симеонівської школи, поширені в Київській Русі з ХІ-ХІІ століття, деякі тексти переклав з Вульгати хорват-домініканець Веніамін, а також враховано редакції деяких біблійних книг (Царств, Ісуса Навина, Судій, Руф, Есфір), відомих на українсько-білоруських землях у ХV ст.
У нашій науці поширена думка, що в основі Острозької Біблії лежить Геннадіївська Біблія. Іван Огієнко підкреслює: «Навпаки, порівняння Геннадієвої Біблії 1499 р. з Біблією Острозькою крізь показує, що московський список не став основою для Біблії 1581 р. – його використовували (де більше, де менше), як і інші церковнослов’янські, особливо південнослов’янські джерела». Найкращий дослідник біблійних текстів, професор Петровської духовної академії Іван Євсєєв також вважає, що не варто перебільшувати значення Геннадіївської Біблії, острозькі книжники відшукали безліч інших текстів Святого Письма і ретельно звірили з ними остаточну версію своєї Біблії.
У книги, інкорпоровані до Геннадіївської Біблії з Вульгати, було внесено суттєві корективи на основі Септуагінти (книги Буття, 1-2 Ездри, Неємії, 1-2 Параліпоменон, Мудрості Соломона, 1-2 Маккавейські); книги Есфір, 3 Маккавейську перекладено безпосередньо з грецького тексту; книги Товії і Юдіф звірено з Вульгатою. В основу Пісні пісень покладено східнослов’янський переклад ХІІ ст., доповнений правками з Альдинського видання грецького оригіналу. При виправленні інших книг (П’ятикнижжя, Ісуса Навина, Есфір) користувалися найдавнішими текстами кирило-мефодіївської редакції, звіряючи їх із грецьким оригіналом (Ярослав Ісаєвич).
Такий різнобічний підхід до перекладу і його редагування допоміг уникнути буквалістського відтворення фразеологізмів, чим хибувала Геннадіївська Біблія. Редакційна комісія, використовуючи рукописи різної редакції, прагнула домогтися якомога чистішої церковнослов’янської («словенської) мови, хоч у текстах є чимало українізмів («згода», «дбати», «незносний», «заплата» і т.д.). В Острозькій Біблії відсутні «юси» та інші характерні риси канонічних давньослов’янських текстів. «Популярності за межами України варіанта церковнослов’янської мови, усталеного острозькою Біблією, сприяла й орієнтація острозьких вчених на граматику грецької мови, яка для них «виконувала роль моделі-еталона». Через граматику Мелетія Смотрицького засади, застосовані на практиці в Острозькій Біблії, були теоретично узагальнені і відчутно вплинули на розвиток філологічної думки південнослов’янських народів і румунів» (Ярослав Ісаєвич).
Текст Острозької Біблії згодом став став канонічним для усіх слов’янських церков. Коли, після 1660 року, у Москві цар Олексій Михайлович і представники духовного собору задумали надрукувати нову Біблію, звірену з грецьким текстом, то вирішили опублікувати її «вскоре с готового перевода князя Константина Острожского печати неизменно, кроме орфографии и неких вмале имен и речений нужнейших, явственных погрешений». Отже, вважає Іван Огієнко, передрукували без змін увесь текст Біблії 1581 р., виправили тільки правопис та рештки українського наголосу змінили на російський, навіть скопіювали передмову, змінивши «народ руський» на «народ великоруський».
Ця Біблія, названа «первопечатной», вийшла в світ 1663 року, її текст і надалі вважався постійним і канонічним, аж допоки Петро І у 1712 році не наказав виправити цю Біблію на основі грецького тексту, і вона була опублікована (завдяки підготовчій роботі українських учених Феофілакта Лопатинського, Варлаама Лащевського і Гедеона Слонимського) 1751 року, отримала назву Єлизаветинської Біблії і до сьогодні є канонічним текстом. «У своїм основі – це наша Острозька Біблія 1581 р., не дуже тут підправлена» (Іван Огієнко).
На сьогодні збереглося близько 250 примірників Острозької Біблії, 30 із них – у Російській державній біліотеці, 15 – у Національній бібліотеці України імені В.І.Вернадського, 14 – у Львівській науковій бібліотеці імені Василя Стефаника, 4 – у Львівському національному музеї українського мистецтва, серед них примірник із позначками Івана Франка. У деяких примірниках втрачені друковані аркуші доповнено рукописними вставками ХVІІ-ХVІІІ ст.
Окрім Біблії, острозькі видавці видрукували ряд полемічних книг: Новий Завіт з Псалтирем (1580), покажчик до Нового Завіту Тимофія Михайловича (1580), Листи патріарха Єремії в справі нового календаря (біля 1584), «Ключ царства небесного» Герасима Смотрицького (1587), «Про єдину православну віру» (1588), «Обвещеніє» князя Костянтина про православність грецької церкви (1595), «Апокризис» Філарета (1598), «Книжицю в 10 розділах» (1598), «Отпис» Клірика Острозького (1598), «Другу відповідь» Клірика Потію (1599); богослужбові книги: Часослов (1598), Псалтир слідування (1598), Часослов (1602), Требник (1606), Молитвослов (1606); книги іншого змісту: «Хронологію» Римші (1581), «Ставленичу грамоту» (1587), «Книгу про постування» (1594), «Маргарит» (1595), «Лямент» (1603) та ін.
Керували видавництвом місцеві діячі: полеміст Василь Малюшицький-Суразький, вчитель Дем’ян Наливайко. При академії та пов’язаних із нею осередках книжки друкували і копіювали, внаслідок чого виробилася своя школа скоропису.
Отже «Острозька Біблія», що є першим церковнослов’янським перекладом книг Святого Письма, вона відіграла дуже важливу роль у входженні Київської Русі, як і інших слов’янських держав, до Східноєвропейського культурного регіону. Адже Біблія, по суті, узаконювала етос абсолютної цінності людини, її духовну свободу і відповідальність за власні вчинки.
Готовність до сприйняття гуманістичного змісту Біблії зросла на підвалинах слов’янської культурної традиції, сприяла соціокультурній та етнічній консолідації народів Південної і Південно-Західної Русі. Біблійні архетипи втілені в українській культурі в архетипі софійності світу, який розглядався як Книга, Текст Бога, сад мудрості, знаки Божої Премудрості та ін. На думку Сергія Кримського, саме з ними асоціювалася ідея онтологічного оптимізму, притаманна українській духовності, що випромінює через радісну просвітленість ікони, розгортання в небесний простір храмів, відсутність трагедійного напруження літературних творів.
Згадані світоглядні універсалії мають біблійне коріння і велика заслуга острозьких книжників у тому, що вони сприяли зародженню українського персоналізму з унікальною системою гуманістичних цінностей.
Олександр Астаф’єв, м. Київ