Яскраві барви, щедро вимережані щасливими серцями4 усміхнені погляди, на чийому тлі зарясніли межи сльозинками радості й утіхи сотні-тисячі життєвих кінокадрів; міцні обійми, тепло яких направду зігріває навіть на відстані, коли вдивляєшся і насолоджуєшся оберемком сімейних фото, – усі ось ці емоції навперейми хлюпочуться із враженого єства, бо поряд розкошує Любов!.. Пригорнулась ондечки до Гармонії та Щирості, стиснула ніжно долоні Вдячності, повсякчас відчуваючи надійне плече Довіри, збентеженим трепетом вдивляючись у очі Відданості й Мудрості.
…Навіть помовчати якось захотілось, аби не злякати мить. А перед очима – знову численні фотографії з родинного свята, яким обдаровує доля далеко не кожного, бо, як кажуть, у Бога треба заслужити не просто знайти свою половинку, а зібрати у спільний кошик буття густо всіяне благодаттю плетиво золотих своїх літ. Саме так фінішував січень нинішнього року для Яника й Люсі Шафранських, чиїх 50 подружніх літ збагатили пару двома чарівними доньками, трьома найкращими у світі онуками і вже прищедрили трійко найдорожчих правнучків!
Розкішним перевеслом щастя обійнялися незабутні весільні миті на чорно-білих світлинах, що проклали сімейну кладочку із зими 1966: неймовірна блакить очей та чаруюча принадність волосся вродливої листоноші Люсі Андрущак із Лучинця Муровано-Куриловецького району геть запаморочили голову і вразили серце стрункого 19-річного водія, красеня Яника Шафранського із сусідніх Петриманів. Та ще й як – ні мороз, ні кучугури, ні 10-кілометровий шлях не здолали перед цим закоханого парубка, котрий із друзями та родиною прийшов пішки свататись, бо ж там угледів дорогоцінний товар у родині, та й купець, як кажуть, нівроку з себе. Тож недарма молода дружина згодом поїхала «в армію» услід за чоловіком до Казахстану – любові навпіл не розділиш! Однак звістка, що вона вже при надії, змусила повертатися у рідні краї; а відтак – і народжувати Світланку. І досі згадують в родині, що через оту трирічну службу крихітне дівчатко, побачивши раптом біля матусі незнайомця, наївно запитало: «А що це за дядя – папа?».
…А тепер за великим і щедрим столом, як і 50 літ тому, по-своєму вирувало весілля, у золотавому відблиску очей, у посріблених роками скронях, у невпинних жартах, з якими Іван Миколайович нізащо не розлучається, генетично збагативши ними й своїх донечок. А ще – у тремтливо-зворушливих весільних сюрпризах, котрими втішали Світлана й Антоніна: безумовно, наречений та наречена, як і годиться, вирізнялися з-поміж усіх гостей весільними квітами та віночком; увесь цьогорічний календар ряснів фотомиттєвостями із пам’ятних подій у родині; звичайнісінькі, здавалося б, подушки, раптом до сліз вразили виконаними на них фотокопіями саме з їхнього одруження; а весільний торт розкошував у квітах, вітаннях зі статуеткою молодят; а іменні чашки з портретами золотих наречених, усміхалися словами «50 років разом», міцно притискаючись одна до одної, немов закохані на побаченні, кокетливо виглядаючи «вушками» у вигляді сердечок. Направду, вони так і склалися докупи своїми характерами, як оті весільні чашки: Яник – нев’янучим напрочуд романтизмом, наполегливістю та гумором, Люся – експресивністю та умінням бути берегинею у всьому. Недарма ж кажуть, що чоловік за один кут хату тримає, а жінка – за три! Але ще одна пара струн міцно-міцно сплітала їхні долі: безмежна віра у любов та довіра один одному. І це – незважаючи на сотні-тисячі кілометрів, які подолав Іван Миколайович дорогами чи не всього Радянського Союзу. А це – теж яскрава і пам’ятна сторіночка сімейного літопису, бо досить часто люблячий батько вирушав у дорогу… у супроводі своїх кралечок-донечок! І жодні ремонти на шляху не могли цій трійці завадити бути разом! Тим часом мама Людмила Павлівна ані на мить не сумнівалася у батьківських якостях та чеснотах чоловіка.
…Гомоніло собі золоте весілля і ніхто навіть не сумнівався, що, як і упродовж цих 50 літ, поряд голосисто виспівуватиме Яників баян: будь-яке замовлення, кожен музичний спогад – пальці й романтична душа безпомилково підберуть і тональність, і відчуть потрібний ритм. І як би там не вимальовувала долі свої помітні стежечки-промінчики на обличчі, Шафранським вдалося зберегти Богом дароване диво бути одним-єдиним цілим, бо підживлювали свій сад любові відданістю, вірністю, добром і виключною правдивістю. Знаходили себе в улюблених справах: він – у рибалці, вона – у щирій підтримці та активній діяльності в релігійній громаді, а разом – у господарюванні на батьківському обійсті Івана Миколайовича. І куди б не йшли Новодністровськом, усюди – спогади про молодість і завзяття, з яким поріднилися з цим містом він з 1973, незмінно працюючи згодом у АТП, а вона – з 1975-го, ставши вихователем у місцевому інтернаті, що був організований при першій школі, а відтак – трудячись на пральні у дитячому садочку «Ромашка».
Ось і перших спільних 50 сторіночок перегорнули! А ще ж до гурту діждатись так само трійко праправнуків! Та й весільну фату на черговий ювілей весілля таки одягти!
Інна ГОНЧАР
