Упіймав себе на думці, що при знайомстві з художніми текстами мене цікавить їхня мистецька вартісність, а не найдивовижніші деталі біографії автора. Але водночас люблю перечитувати і спомини про письменників. Алогічність? Далекий від такої думки. Просто оті спогади нічого не змінюють у моєму думанні про творця, а логічно доповнюють портрет особистості, що є дуже важливим для мене. (Прошу вибачення, що висловлююся супроти усталеної думки, мовляв, про життя кожної людини можна написати книгу. Неправда це! Цікавими стають лише видання про неординарних людей, які гарно з художньої точки зору написані.)
Ще раз упевнився у цьому, коли заглибився у читання книжки про Ярослава Павуляка, яку впорядкував уродженець Настасова Тернопільського району (в цьому ж селі народився незабутній поет), доктор мистецтвознавства Олег Смоляк. До речі, про нього згадую невипадково. Пан Олег не тільки став ініціатором видання, а й потурбувався про добір автури та їхні тексти (очевидно, дописувачів могло бути і більше, але спрацював принцип доцільності). Зауважу, що написане любовно відредагував письменник Богдан Мельничук.
Тепер — про саме видання. Оті 26 текстів, зібраних під однією обкладинкою, умовно розділив би на три розділи (хоч зізнаюся, це нелегко робити, бо кожен рядок пройнятий своєрідним пієтетом до особистості). Отже, три вітки одного древа: людинознавство, літературознавство і поєднання обох «знавств». (Боюся, що було б несправедливо виділяти хоча б котресь із відгалужень. Тому й коротко говоритиму про них у визначеній мною послідовності.)
Людинознавча галузка. Відразу, напевно, акцентуюся, що її видно чи не в кожному спомині. Скажімо, поет-дисидент, лауреат Шевченківської премії світлої пам’яті Степан Сапеляк, наголошуючи на неповторній органічності поезосвіту побратима, не міг втриматися від «людинознавчих рефлексій», нерідко вони з’являються і в есе письменника Петра Сороки. А народний художник України Богдан Ткачик, зрозуміло, мав на меті зосередитися на питанні стосунків представників двох галузей мистецтва і не зміг цього зробити, не занурившись в особистісність вражень. Зрештою, недалеко від них утік й автор цих рядків. Рецензуючи посмертну книжку Ярослава Павуляка «Сон є сон», почав згадувати, як до мене на початку 80-х минулого століття завдяки незабутньому Ігорю Гереті прийшло пізнання творчості геніального краянина.
Деталі? Не заперечую. Але кожна з них є вартісною. Поряд з текстами з явно людинознавчим ухилом. Тут на перше місце поставив би есе «Мій поет» Лесі Філінської, яка 16 років була дружиною незабутнього. Чим воно імпонує? Щирістю передусім, а ще глибокою тактовністю.
Тільки два епізоди. Веселий. До певної міри. Майже 40 років тому морозної пори на Київському вокзалі Москви студенток із Тернополя зустрічає симпатичний молодик без шапки, шалика, рукавиць. Лесі Філінській, яка тоді вперше уздріла майбутнього чоловіка, якось навіть дивувало, що його обличчя осяює усмішка. Сумний. Детальна розповідь про створення пам’ятника на могилі поета в Настасові. «Лежить поет, а біля нього лягло усе його майно — крута, непройдена дорога і лебедине знамено».
Про лебедине знамено батька, очевидно, постійно думали його доньки Мар’яна та Настасія. Обоє зуміли віднайти найвдаліші слова для показу своїх почувань. «Йому не потрібно піару, вся правда — у його віршах», «…коли мій тато — темпераментна людина і ще й до того поет, який живе у своєму специфічному світі, не завжди легко бути його донькою» (Мар’яна). «Тато наполіг, щоби мене назвали Настасією. Це ім’я асоціюється із селом Настасів, у якому він народився», «Я завжди тішилася, коли приїжджали до Тернополя — міста, яке тато найбільше любив, і я його також полюбила» (Настасія).
Та не лише вони відкривають бентежності з життя непересічної особистості. Про зустрічі та спілкування з поетом згадують однокласниця Ольга Нестерова (Цап), односельці Олег Смоляк, Ігор Миколів, Ольга Тимчук (Кокоцька). (Можливо, ті чи інші факти потребували б іншого викладу. Принаймні так мені гадається, але від цього вони не втрачають свого чару.) Письменники Богдан Чепурко та Роман Горак, художник Роман Гарбуз згадували про львівські сторінки життя поета. Спільне навчання в літінституті в Москві згадалося поету Ярославові Довгану з Івано-Франківська. Сторінки спільної роботи у музеї політв’язнів постали зі споминів Ореста Савки та Ігоря Олещука…
Але всі оці наголоси не відіграли б такої позитивної ролі у виданні, якби не поєднання з іншими аспектами життєдіяльності. І один з них — літературознавчий. Тут, мабуть, варто згадати про тексти Степана Сапеляка та Петра Сороки. Перший з них, зокрема, приділив увагу тому, що Ярослав Павуляк — поет, дух і пам’ять якого глибоко вкорінені в ідеали християнства та національну ідентичність. Чимало думок викликає також есе «Когось нема, немов би всіх нема…» Петра Сороки. Дивність якась. Більшість його рядків вже раніше читав у денниках, і вони справили на мене вже тоді незабутнє враження. Але зібрані воєдино, заговорили по-новому. Точнішими та влучнішими стали чи що? Як на мене, то з літературознавчої точки зору не може залишитися поза увагою есе Михайла Ониськіва «Стриножені слова, або Його не пройдена дорога». Точніше, акценти на порі початківства молодого поета Ярослава Павуляка.
Літературознавче відгалуження має ще один аспект. Менш зримий. Якщо проаналізувати тексти, то можна помітити, що автори не поквапно, але владно підводять до висновку про непроминальність поезії краянина для формування українотворчої свідомості учасників.
І третє відгалуження. Маю на увазі поєднання двох тем, про які уже йшлося. Есе краєзнавця Казимира Яреми «Із Шевченковим словом у серці» чи не найяскравіше промовляє про перетини біографічності та літературознавства. Правда, при цьому довелося вирішувати непросте питання про баланс між ними. І здається, що його вдалося досягнути.
Та пишучи про це, думаю про негатив есе пана Яреми для сприйняття читальників. Не буду казати, що в тексті є чимало цікавих сентенцій. Вони, звісно, мають право на існування. Але в окремій книжці чи в іншому виданні. Через обсяг написаного, яке займає 64 із 296 сторінок тексту. Як на мене, то це явний перегин. Ще й виходячи з того, що книжка наголошує на споминах. Не ліпше було б розширити коло споглядальників чи, скажімо, створити хоча б невеликий розділ поетичних присвят Ярославові Павуляку. Мене, людину, яка не входила до оточення поета, трішки дивує, що в книжці не знайшлося місця спогадам Василя Герасим’юка, Івана Малковича, Володимира Присяжного, Валентини Данилишин та інших.
Ще один не вельми приємний момент. Відсутність посилання на видавництво, яке підготувало до друку книжку, та ISBN-кодифікації помітно знижують реноме спогадів в очах тих, хто знає про бібліографічні нюанси.
Ось такі думки з’явилися у мене про книжку. Двоїна мислення? Та не відмовлюся від неї. Адже відмова лише применшує сприйняття. Сприйняття того, що так потрібно душі. «Щоб додому верталися дні лікувати знамена на скронях, так живу, щоб колись навесні заспівали могили на конях».
Ігор ФАРИНА,
письменник.
м. Шумськ.