Смоляк Б. Істотність: сім поетичних циклів. – Львів: Камула, 2023. – 48 с.
Почати розмову про це видання хочу з думок про його обкладинку. Хоча, чесно кажучи, раніше не звертав особливої уваги на палітурки друків. Не думаю, що це може заперечити той факт, що іноді таки торкався словом оформлення. Звісно, багатьох зацікавить, що ж вплинуло на рецензента. Секрету тут немає: дещо від віршника. Адже репродукції його етюдів відразу впадають у вічі: лише сім творів, але вони є такими промовистими…
І це – не дивина, а творча закономірність. Бо характерна вона не тільки для Богдана Смоляка. Живопис і графіка по-своєму продовжують літературні думкування Олега Германа, Ярослава Савчина, Богдана Чепурка… (Гадаю, що трикрап᾿я може свідчити про поширеність явища.)
Цікаве також питання про назву цієї тоненької книги. Однослівність у даному випадку не є одновимірною. Скажімо, «Любоспас» Костянтина Мордатенка, «Передмовчання» Станіслава Новицького, «Жалоколаж» Василя Рябого вказують на той факт, що авторів «примагнічує» неологічність. «Опрісники» Василя Густі, «Ярмінок» Петра Мідянки, «Межінь» Дмитра Шупти агітують за діалектність. «Стоок» Миколи Рачука, «Химерії» Василя Рубана, «Озноб» Анатолія Шкуліти… («Істотність», як на мене, належить до цього ряду.)
Та однослівність у назві – не новинка у творчій зброярні віршаря. Згадаймо хоча б про його «Альпінарій» та «Інтермедію». Нове видання, безперечно, зрозуміліше у найменні. Та за великим рахунком це не має значення. Бо йдеться про метод ословлення. А те, що тут закладено інтригу, – неодмінність. Як, між іншим, і в називальності з елементами багатослів᾿я. Приклад: «Вулиця закоханих дерев» Анатолія Кичинського, «Зіниця на крилі метелика» Василя Рябого, «Сучок на костурі подорожнього» Василя Слапчука. Хіба не належать до цього ряду «Дерево, що крокує», «Шепіт вічного снігу» Богдана Смоляка?
Отже, орієнтація на те, що лише вряди-годи з᾿являється перед зором? Себто на рідковживаність? Так! Хоча, можливо, дехто, поглянувши на написане з темарійної дзвіниці, скаже, що чогось нового тут немає. Маємо, мовляв, перелік звичних тем: громадянськість, філософічність, пейзажність, любовність…
Та… Погляньмо на тексти трішечки не так. Загальновідомо, що світове красне письменство вже давно не продукує новотем᾿я. І ловці слів (так іноді називають літераторів) зосередилися на шуканнях нюансиків несподіваності в тих чи інших темах.
Згоден, що версифікаторам не завжди вдається досягнути бажаного результату. Але це не стосується семи поетичних циклів Богдана Смоляка. Бо нерідко читацький зір натикається на неочікуваність. Приміром, в одному з віршів у добірці «З Діаріуша-22» безсмертний українець Григорій Сковорода гірко всміхається, дивлячись на розсип різних ракетних скалок від лейтенанта Пушкіна, сержанта Гоголя, капітана Достоєвського, добровольця Крилова. (Свідомий, що ця тема після 24 лютого 2022 року неодноразово зринала у бесідах. І письмак неперебутно відтворив її.)
Чи ось таке. Нерідко чуємо нотки жалю через те, що нинішня людина торує життєвий шлях через забування джерел своєї з᾿яви на цей світ. У верлібрі «хата тікає» автор порушує цю проблему, наголосивши, що «осінь мізкує». Віршник пропонує з глибіні прожитого поглянути на неї і в катрені «Істотність»: «Істотам тяжко, істинам – нестерпно». (До речі, саме цей твір вплинув на вибір назви книги, що до певної міри є символічним, коли мати на увазі несподіваність найменувальності.)
Ще одна цікавинка темарійного плану. Навряд чи варто, тримаючи у руках друк, виокремлювати якийсь із тематичних напрямів. Бо громадянські, філософські, пейзажні та любовні начала переплелися, що є характерною ознакою сучасної поезії.
Тому вважаю за доцільніше наголосити на поетичній неординарності з виражальницького боку, адже у літературних тропах, згадках про «населення» видання, кольорових екстраполяціях та слововиявах маємо чимало цікавинок. Приваблюють також богошукальницькі мелодії та культурологічні акценти, хоча не назвав би їх елементами лише висловлення думки, бо тут є очевидними і впливи темарійності.
Конкретніше? Будь ласка! Знаємо, наприклад, що до літературних тропів належать метафори, епітети й порівняння, яких, між іншим, вистачає у творах цієї книги: «У вагоні зависає подих…», «біжиш у дьоготь яскравого кпину», «Потяглася душа до Слова – і заклякла, мов нежива…»… Перша з наведених мною цитат познакована метафізикою. Але ці мовленнєві зблиски не є поодинокими: «Вечір скоса, але тепло гляне…», «уламок ясності кидаєш хитрощам», «…гладіолус гладить погляд твій». (Включення гри уяви та реальності тут виглядає закономірним.)
На дві частини діляться епітети з творчого арсеналу віршника. Бо, з одного боку, побутують словосполуки, до яких звикло читацьке сприймання, а з другого – констатуємо той факт, що заінтриговують авторські словосполуки. До останніх, зосібна, належать вислови на кшталт: «втілення краплини», «погляд мезозою», «вени труб», «околиця чину», «підстави болю», «безмір гармонії». Не заперечу, безумовно, що на цьому тлі програють «космос вічний», «щастя мить», «ниви золоті», «крапля води», «найсолодший дим», «ріка часу». Та не збираюся через це накидатися з докорами на автора, бо все залежить від контекстовості творів. І, звичайно, можна помітити, що версифікатор задумується над важливістю цього питання.
Ще більше індивідуальними є порівняння. Адже у книзі зійшлися словосполуки зі сполучниками «як», «мов», «ніби», «наче» і т. п., як і без них. Бачимо теж літеросплетення без них. Маємо й підстави балакати про сув᾿язь присутності і відсутності, поєднання іменників і прислівників.
Відштовхнуся від простого порівняння: «Вікно тремтіло, мовби гілка клена». Тут – гарнота висловлювання, яку ілюструють ще такі вислови, як «…стала м᾿якою й солодкою, ніби подущина…», «…впадуть на нього роси, немовби має він рости…» Вражає й використання тропів без сполучників: «…серце наше – звірене тягло», «Всеволя – небезпечний міт», «тінь – одежа таємниць ухильних».
Своєрідною противагою простоті є складна порівняльність: «Ти вартий вересня – як варти з конем відлунним край двора», «…душа – як човен без весла», «…люлечкою пахкав – мов димом конопатив човен дня…» А хіба не зацікавлять порівняльністю такі вислови, як «облизень-пиріг», «крила-підпомога», «гвинтики-довгожителі»?
Частенько літературні тропи супроводжують і «мешканців» книги, серед яких почесні місця займають рослини і дерева, звірі і птахи, зорі і небесні світила: «євшан шаблею ясується», «між акаціями котився овид», «Рідний бузьку, жий над нами…», «заєць антрактно цьвохкає», «ікти зір», «…чи то людський, чи сонця голос…»
Про щось подібне мислиться, коли надибую кольорові екстраполяції: «зелений есмінець мандрівки», «чорні і просвітлі руки ирію», «синь остягається», «рудий, що кров аж неруда», «через день оголений, аж синій», «з дитинства золотої вишні», «окриленому сивим сяйвом суті». Зауважу, що словесна барвистість є характерною і для поєднань представників «населення»: «сивіють ластівки і воли», «рудава псиця вже давно у сонці»…
Попередні абзаци про літературотропність, «мешканцеві» наголоси та словесну барвистість підводять до твердження, що їх, цих пасажів, не з᾿явилося б, якби автор не орієнтувався на дивовижність словогри. Зокрема, це добре видно на буквотворах з неологічною барвою: «доброслово», «вічноневстигальник», «лоцманять», «тихосяйно», «всеволя». Не обійшлося також без говірковості. Діалектними кольорами грають «кавалок», «справунок», «дідо», «рожа», «жий». Чимало й рідковживаностей: «передсвіт», «плодь», «літавці», «розгадник», «побідник» (зрештою, в цей ряд словоудач можна також поставити «нептахів», «вічнодосяжність, «цейберег», «цілоту». Щодо останнього слівця, то чомусь подумалося про «тихоту» Андрія Содомори зі Львова.
Доповнює цю словочарівність образність богошукальницьких мотивів та культурологічних акцентів. Про перші, безперечно, свідчать рядки на взір: «Ти знаєш, ніхто не проти – і задля життя святого – полежати після роботи на теплих колінах бога…», «Та нині вона шукала до Божого ока ключа», «пилково сяють ангельські вуста». (Цитую рядки з ознаками релігійності, але чомусь усе більше думається про християнський світогляд версифікатора, без якого поетичне богошукальництво ніколи не примандрувало б до нас.)
Можна розпливатися мислію по древу, оцінюючи культурологічні акценти. Та зупинюся лише на такому. В «Істотності» є очевидним і припадання до фольклорних джерел. Вчитаймося хоча б у такі фрази, як «дідько кине гроша», «тебе об᾿їде вже і той, хто у дитинстві скривдив муху», «і час зализувати рани». Радісно, що перелік подібних вдатностей не обмежується зацитованим. Чи не можна на основі цього ствердити, що фольклорність думкування автора народжує крилатослів᾿я його ж виробництва?! Як оце: «…найважче принциповим, хоч навіть принцип їх – любов», «Все було, та не було ще, щоб побідник не вродивсь», «Тобі ж бо двічі не стояти і вдруге друга не знайти». (Зауважу також, що відсвіти крилатослів᾿я є й у катрені «Істотність», який дав назву книзі: «І справжнього знайти не годні терну».)
…Мають право на існування й інші думки про книгу Богдана Смоляка. Бо не вважаю, що мені вдалося охопити всі її нюансики. Кожен може продовжити ці міркування. А видання справді того варте.
Ігор Фарина
м. Шумськ на Тернопіллі