І вона таки відважилася.
Вагалася довго: не день, не два, не тиждень.
І таки переконала себе: що вона втрачає? Гірше не буде. Гірше — нема куди.
Бо йшлося про її життя.
Ні, вони не були подругами. Так чомусь склалось. Але були односельцями, однокласниками. Навіть сусідами. Вона, Ганна, жила трошки вище від Ліди на тій самій кривулястій вулиці, обрамленій заростями бузку. Проте до школи ходили порізно — Ганнуся верхньою дорогою, широкою, але довшою, а Галюся — коротшою вузькою стежкою, що петляла поміж ясенів. Перша пильнувала, щоб не намочити чи не забруднити туфельки або чобітки, а старенькій взувачці другої було однаково. Сиділи за різними партами.
І життєві дороги виявилися різними. Ганна допрацювала до пенсії у родинному селі, а Галю осінь життя наздогнала в Італії. Виїхала туди років з двадцять тому, й відтоді її у селі не бачили. Зате людські очі не могли не бачити, чого вона там домоглася: в обох дітей, яких Галина школярами залишила на чоловіка, виросли двоповерхові “чвораки” в “царському селі” поблизу Тернополя. Чоловік, щоправда, спився, й оковита завела його на місце вічного спочанку, але навіть на похорон Галя не приїхала. Подейкували, що тоді вона вже жила з підстаркуватим, але багатим синьором. А потім, коли й синьйора не стало, вподобала собі ще багатшого і ще старшого. Від обох якимось чином отримала солідний спадок і тепер, переказували земляки-заробітчани, прекрасно почувається з третім, який уже переступив за межу вісімдесятки.
А Ганну підганяв час. Ще й як підганяв. Лікарі попередили: якщо протягом місяця не прооперувати, то… Все село скидалося грішми, звідусіль слали перекази її вихованці, сповіщаючи одне одного про біду, що спіткала їхню колишню вчительку, відгукувалися навіть незнайомі люди, але до потрібний суми було ще як море переплисти. Не раз, не два безсонними ночами згадувала Ганна про Галю, але щось стримувало від звертання до неї. Врешті переборола неловкість чи, радше, острах і поїхала до її дітей запитати електронну адресу матері.
Ледве випросила: не хотіли казати, як досі й нікому в селі. Добре, що дорогою, либонь, ангел-охоронець порадив Ганні не говорити про своє горе, підказав легенду. Мовляв, виходить книжка про їхню сільську школу, і там мала би бути розповідь про Галину. Що саме — на її розсуд. Ані дочка, ні син того вирішити не могли, тож, порадившись між собою, все-таки дали мамину адресу.
Увечері Ганна сіла за старенький комп’ютер писати прохання. Довго добирала кожне слово, виважуючи на терезах думки, як буде переконливіше. Нагадала про спільні шкільні літа, оповіла, що на старості залишилася самотньою, бо дітей Господь не дав, а чоловік загинув у аварії, ще раз побуквенно звірила з медичною карткою свій діазноз, аби через якусь не ту літеру в Галі не засіявся сумнів. Перехрестила екран на щасливу інтер-мандрівку свого послання до Італії та не марнотну відповідь.
Три дні по кілька разів шкандибала до хати з городу, врожаю з якого таки сподівалася дочекатись. Ота воля до життя і гнала її на грядки. Облишивши нескінченну роботу на них, натискувала клавіші комп’ютера: пошта німувала. На четвертий день проступили літери: є лист!
Від перших його рядків затремтіли руки. Серце кольнуло так, що мусила випити пігулку. Чого-чого, а такого від колишньої сусідки не чекала. Галина написала:
“Ганно! Своїх дітей я вже висварила, що дали тобі мій e-mail. А тепер обміркувала все і пишу тобі чесно те, що думаю. Так, ми були сусідами, але йшли різними дорогами не тільки до школи, а й по життю. І ту різницю я відчувала змалоліт. Ти була відмінницею (може, ще й тому, що твої батьки — вчителі), а я — навіть не середнячкою, хоча й не лінувалась. Але розривалася між допомогою матері, бо ж росла без батька, й уроками та підготовкою до них. Отримавши золоту медаль, ти без проблем вступила до інституту, а в мене не було іншого вибору, як звично узятися за сапу. Згодом, уже з дипломом, ти, ставши Ганною Петрівною, перевіряла учнівські зошити, а я, лишившись Галькою, — і далі рядки буряків на колгоспній плантації. Та й платню, і чималу, як на ті часи, ти отримувала регулярно, а я – копійки. Зрозумівши, що, крім болячок, нічого в селі не наживу, подалася до міста. Однак і там було не набагато легше. Влаштувалася на бавовняний, бо той комбінат давав гуртожиток. Ти жила у просторій власній хаті, а ми з чоловіком та дітьми вчотирьох мучились у кімнатці, очікуючи в примарній черзі на краще помешкання. Нерідко перебивалися хлібом та водою, але ти жодного разу не запропонувала якогось подарунка моїм дітям, коли ми приїздили у село, хоча бачила, як бідненько вони одягнуті. Потім комбінат віддав Богові душу, ми з чоловіком залишилися без роботи, і мені довелося рятуватися в Італії. Що пережила тут — нехай залишиться зі мною, хоча хотіла б викинути його з пам’яті. Скажу лише, що погоджувалася на все, аби тільки витягнути своїх дітей з безпросвітку. І, як ти знаєш, мені це вдалось. Якою ціною — то вже моя справа. Тепер маю подбати про внуків, їх, як тобі, мабуть, відомо, у мене четверо. Так, я не бідна, незабаром, коли й третього синьйора не стане, а це трапиться ось-ось, буду ще багатшою, але нікому чужому нічого не дам. Ні-чо-го. Надто дорогою ціною мені це дісталось. Отака моя відповідь, суди як хочеш, мене то не хвилює.
До речі, Ганно, ніколи не забуду, як ти у школі не давала мені списувати. Та й іншим теж — ані домашніх завдань, ані контрольних. Коли просили про щось подібне – сиділа надутою, як сич. А потім, коли ми отримували погані оцінки, самовдоволено посміхалася. Ти дбала лише про себе, чи не так? Звісно ж, своя сорочка ближча до тіла. А тепер я піклуюся теж тільки про себе та своїх рідних… Бувай!”
Ганна розплакалася. Ні, розридалася. Ревла на всю хату. Було совісно за себе колишню, бо списувати таки не давала, вважаючи, що кожен має вчитися сам, образливо за натяк на батьків і страшно за свій день завтрашній. Мусила прилягти: підкошувалися ноги. Заспокоювалася втішанням: знайшла в кого просити. На гадку спала приповідка, що запам’яталася ще з уроків про народну творчість: “Захотіла від кішки оладків — вона сама до них ласа”. З тим і заснула, притлумивши нерви чималою дозою настоянок валер’янки та глоду.
Прокинувшись, зауважила, що не вимкнула комп’ютер. А в ньому — ще один лист. “То є Лоренцо, чоловік Галі. Прошу терміново повідомити свою адресу, прізвище та по батькові. Ім’я ваше, синьйоро Ганно, я вже знаю. Детальніше напишу трохи згодом”.
“Навіщо це йому? – губилася в здогадках. – Невже і він хоче висварити?” Але мучила цікавість, тож, хвильку подумавши, відстукала на клавіатурі те, що просив незнайомець. Нехай буде, що буде.
Уранці, ковтнувши як завше таблетку від тиску, насамперед увімкнула комп’ютер. І прочитала, очам не вірячи:
“Шановна синьйоро Ганно! То знову я, Лоренцо. Нехай Вас не дивує те, що знаю українську — навчився від Галі з любові та поваги до неї. Зізнаюся Вам, що я дуже ревнивий. Тим більше, що між мною і Галиною — двадцять років різниці, та й про її колишні пригоди дещо знаю. Тож мудрі хлопці підказали мені, як стежити за e-mail дружини, що періодично і роблю. Після Вашого з Галиною листування мені довелося по-новому глянути на неї і переоцінити наші стосунки. Виявляється, вона чекає моєї смерті, а до мене привабило не кохання, на яке я таки сподівавсь, а спокуса грошей. Тому завтра перепишу заповіт. Вам перекажу таку суму, якої вистачить і на операцію, і на все подальше життя. Решту коштів та майно заповім на монастир і на доброчинні потреби. Коли оформлю папери, то сповіщу Галині, що вона — вже не спадкоємниця моїх статків. А то ще, не дай Боже, вкоїть щось, аби прискорити мою кончину… Щиро бажаю Вам одужання!”
І Ганна знову заплакала. Тільки цього разу – з розчуленням і надією. З великим сподіванням. І найближчої неділі дала в церкві на службу Божу за здоров’я Лоренцо. Трохи подумавши, додала й за здоров’я Галини. Хай.. В одному ж класі вчилися. Та й сусідами були.
Богдан МЕЛЬНИЧУК.
м. Тернопіль.