Петро Мосійчук, Спротив: [спомини]. – Тернопіль: Джура, 2017. – 320 с.; іл.
Чим приваблює ця книга? Насамперед – правдою. Істинною, без тіні фальшу. Тією правдою, яка висока у своїй кришталевій чистоті, глибинна у непідробній щирості. Це – правда факту, правда людини, правда життя.
Автор не приховує її, а намагається висвітлити якнайчесніше, найсумлінніше, найемоційніше. Він іде до людей із вистражданим небуденним текстом та з чистою совістю.
Нині маємо чимало книг спогадів, у тому числі й борців за волю України, котрі витримали пекло сталінсько-беріївських концтаборів. Видання таких документальних свідчень варто тільки вітати. Та не можна не помітити й іншого:у деяких споминах переважає бажання авторів самоствердитись у перебільшенні власної мужності, організаторської ролі, героїзму. Відстань років для них стає подібною до збільшувального скла, крізь яке вони бачать тільки власні подвиги.
Цього аж ніяк не скажеш про Петра Мосійчука, котрий нарешті переборовши зайву скромність, відважився оприлюднити свої нотатки, – свідчення пори його дитинства та буремної юності за колючим дротом. Кілька слів про автора. Нині Петро Трифонович Мосійчук відомий у краї як заслужений працівник культури України, громадський діяч, засновник та режисер самодіяльного народного театру в містечку Колки на Волині. Колектив під його орудою – неодноразовий лауреат обласних і всеукраїнських театральних фестивалів. Творчими роботами П. Мосійчук також знаний як талановитий живописець і скульптор, автор оригінальних п’єс, інсценізацій, сценаріїв та постановок численних культурно-мистецьких заходів. А ще він – батько трьох синів-соколів, які успадкували від нього його таланти й розвинули їх. Зокрема, середущий син, Олег, – народний артист України, головний режисер Тернопільського академічного обласного драматичного театру ім. Т. Шевченка, має в доробку і ролі в кіно та на сцені, й живописні роботи. Він та старший брат – архітектор Ярослав – і стали упорядниками книги, виданої до 86-річчя батька за допомогою благодійного фонду “Подоляни” (Тетяна і Василь Чубаки) та Ліги підприємців “Українська справа” (Михайло Ратушняк). Оформлення книги проілюстрованої багатьма документальними світлинами, здійснив наймолодший із братів – художник Ігор Мосійчук. Ось такий “сімейний підряд” як зразок передачі історичної пам’яті від покоління до покоління.
Кожен рядок спогадів П. Мосійчука – немов пристрасне одкровення, бо озорений правдою істини. Автор, національна свідомість якого викристалізувалась у горнилі повстанської боротьби і випробувана на міцність ГУЛАГАми комуністичного режиму, не боїться показати себе таким, яким він був насправді у ті роки – і безстрашним до відчайдушності, й обережним та розсудливим, коли треба було, ходячи по лезу бритви, ризикуючи життям, передумати ворога. Не вдалося подолати його зброєю – значить, необхідно перемогти розумом. Во ім’я тієї ж правди, в основі якої – Божі заповіді й змалоліт вихована у християнській родині автора особиста відповідальність за вчинки перед власним сумлінням, а відтак і перед Господом.
А ще книга не відпускає від себе високим стилем істинної прози. Не перебільшу, коли віднесу її до родини художньої літератури, що проросла на документальному ґрунті. Окремим фрагментам тексту, насиченим вдалими порівняннями, метафорами, використанням мотивів фольклористики можуть позаздрити визнані майстри прози. Широка ерудиція автора, його любов до художнього слова, знання в царині культури, зокрема мистецтва театру, дали змогу вибудувати динамічний сюжет спогадів, передати багатогранність індивідуалізованої мови персонажів, запропонувати читачам насичені, інтонаційно точні діалоги.
Авторське слово, виважене на жовто-блакитних терезах думки, справжнього патріота-українця у нинішніх складних умовах державотворення має неоціненну громадянську, художньо- емоційну силу. Воно особливо вартісне за вірність національній ідеї.
Загалом книга, яку мені пощастило редагувати, могла б послужити сценарієм для захоплюючого фільму чи й серіалу, не кажучи вже про п’єсу, а її автор цілком заслуговує на те, щоби бути прийнятим, хоч і на схилі багатих подіями та переживаннями літ, до Національної спілки письменників України. Тож ці мої рядки можна вважати рекомендацією на вступ до цього авторитетного творчого об’єднання. Я по-доброму заздрю читачам, які тільки-но розгорнули книгу, – їх чекають неповторні враження від тексту, головний герой якого – її величність Правда.
Богдан МЕЛЬНИЧУК,
письменник, заслужений діяч мистецтв України.
