Книги оригінальної прози й поезії Андрія Содомори – це мистецьким словом відтворена правда життя, яка до сліз зворушує душу читача, щоб жити, пережити доброчесно, бо тільки високохудожнє слово рідної мови виконує «свою основну – людинотворчу функцію» – це слово мислителя, слово величі українця, поєднаного з менталітетом господаря рідної землі, нашої культури, традиції, що уособлюється з Божественною силою рідної мови, який розмислює «про вагу того слова, яке спливло з материнських уст у дитячу колискову», про ті часи, коли слово «мало найвищу хвалу і шану», бо «У світі, де гору беруть матеріальні цінності, слово – рідне слово – потребує особливої уваги», тому «Маємо дбати передусім про свою зброю – про слово».

Книга «Сльози речей» Андрія Содомори (Новели, образки, медитації. — Львів: ЛА «Піраміда», 2010. – 172 с.) – це про місто, атмосферу Львова. Вона незбагненним чином повертає читача до роздумування про сльози речей, про вічне й непізнанне, щоденне, якого не зауважуємо, не чуємо серцем, бо «Догідна мить — швидкоплинна», мозок же наш не працює, душа не трудиться. Книга ця – про  життя речей з її настроєвими образками світу митця, живими героями, нетлінною тонкою матерією речей і духу, збереженого в нашій уяві. Вони сльозою закарбовуються в нашій пам’яті тим, що живить наше серце, оберігає людське в Людині: «Іноді хочу побути наодинці з цим загадковим Вергілієвим рядком, що проснувався у моноліті епосу, мов тендітний, що й помітити годі, прожилок: Sunt lacrimae rerum et mentem mortalia tangunt. Є таки сльози речей, і що смертне – торкається серця».

Продовженням цієї книжки є «Усміх речей» (Етюди, образки, новели, есеі. – Львів: ЛА «Піраміда», 2017. – 172 с.), що його побачив світ наприкінці серпня: «Бо речі – це не лише фізичні тіла, яких можемо торкнутися, це геть усе на світі: наші дії, наші помисли, наші почуття – то «речі», то реальність: res – річ; realis – речовий, реальний» (с. 7), адже ці речі мають душу, дух нашого життя. Перша частина книги «У теплій блакиті, де сонця жовток…» – це розмисли про те, що зберегла пам’ять і що невидимою ниткою снується до витоків нашого життя: дитинства, рідної батьківської оселі, природи, про веселку над селом, польових  коників, стебелинку, вербу над потоком, деревце, сад, креденс, дзвіницю, дзвінок старої школи, ясен, криницю.., про те, як автор «став собою, – побачив, мов наяву, затишний, впорядкований світ, що його називаємо дитинством…» (с. 71) з позиції нашої сивини. З цієї позиції  автор полинув у світ світлого й дорогого дитинства, щоб віднайти в пам’яті усміх, якого так прагне наша зболена душа в круговерті  усвідомлення того, що «Не часи, а ми – і міняємось, і минаємось…» та трагічності осмисленого: «Чи ж неповторне можна повторити?» (Ліна Костенко).

Друга частина книги «Час тихо налягає на весло» (таки налягає!), але пам’ятаймо: «Скільки тримаємо в душі – стільки й живемо», бо «вмираємо стільки разів, скільки втрачаємо своїх рідних» (с. 45). А ось  батько автора веде бесіду із сусідом:

«– Я не сам, Михайле. Думки навідують. А в тих думках – люди… Ті, що тепер є, і ті, котрих давно вже нема на світі» (с. 97)…

«– Бо смерть, Михайле, то є смерть. Душа, хоть вона безсмертна, але нелегко їй розлучатися із смертним тілом» (с. 98). І це – «Усміх речей» про світ речей, який ми втратили, але зберегли в пам’яті…

Про що б не думав, над якими б проблемами життя не розмислював, завжди знаходжу розраду в книгах Андрія Содомори, його перекладах античності. Вони дають розуміння людської сутності  щастя… Мені здається, що щастя – це коли не стається те, що не мало би статися. Але ж читаю у вступній статті до книги, «що “щастя лише знаючим дано” (Верґілій); знання ж – від інших…» (с. 9).

Як кола розходяться по воді, так з однієї сфери народжується інша, дочірня сфера в просторі і часі. Дівчинка, народжена жінкою в минулому, призначена для народження інших поколінь у майбутньому. Щойно вийшла з друку третя книга цієї серії «Пам’ять речей» (Роздуми, есеї, образки. – Львів: ЛА «Піраміда», 2022. – 144 с.): « В «Пам’яті речей» – про речі наші й античні, про світ, що нас оточує, про людину в цьому світі, про думки, які, як це розуміли стародавні, і є виявом людського життя»…

Життя спонукає кожну людину до праці – твори, бо такий закон життя. Пригадаймо Шевченкове: «Не дай спати ходячому». Наша пам’ять раз у раз нагадує про недоговорене, недолюблене, незрозуміле, загадкове, непізнане, недочитане – те, без чого людина не може бути цілісною. Перебуваючи в постійних розмислах думок пам’яті щодення, усвідомлюємо моменти, які  виховують нас, залишаючи слід у заглибинах мозку, зморшках буття. Життя…

«На початку було Слово, і Слово в Бога було…» Й те Слово, що було в  зачині, освятило зернинку слова рідної мови, яка щоразу зростає в новому світі українськості правдою, бо слово рідної мови володіє нами, народом, об’єднуючи його в непереможний, міцно стиснутий п’ястук, від якого залежить його доля. СЛАВА УКРАЇНІ!!!

—————————————

  • Вергілій, «Буколіки», VIII, 75.

Богдан ДЯЧИШИН, м. Львів