Тарас Шевченко… Такий великий, що бути більшим не можна. Як Україна. Як світ.
Ріс безрідним сиротою, а став найкревнішим усім нам з покоління і в покоління.
Був кріпаком, а заговорив і показав шлях до свободи.
Жив в імперії сваволі, насильства й наруги, де на всіх язиках все мовчить, а кликав не криводушничатн, порвати кайдани і йти просто, щоб не було за собою зерна неправди.
Мордувався в тюрмі народів і був свідком зречення від материнської мови, культури й історії, а залишався вірним ідеалам волі й братерства; горів очисним вогнем сумління і вражав своїм запитанням, як полум’ям сорому: хто ж ми, чиїх батьків, ким і за що закуті?
Цар кинув його у в’язничну муштру з суворою забороною «писать и рисовать», а він своїм словом скасував цю заборону, самого царя і став голосом німих рабів усієї землі.
Був рядовиком царської солдатчини, а зробив для визволення самої Росії, як сказав Іван Франко, більше, ніж її тисячні армії.
Карався, мучився, але не каявся.
Був на дні безпросвітного пекла, а сягнув абсолютів моралі й інтелекту: дав книгу буття народу, висіяв зі своєї руки українське письменство і йде на його чолі світом як вісник нової, вільної сім’ї, в якій не буде супостата-ворога, війни, а будуть мати, син і будуть люди.
Не мав ні кола, ні двора, а оселився в наших серцях і на віки-вічні заповідав здійснювати екологічну мрію — садок вишневий коло хати.
Його слово добре і ніжне, як материнські руки, коли мати пригортає до грудей свою дитину. Воно миле і цнотливе, як очі нареченої, коли вона самим поглядом присягається нареченому на вірність. Це слово всепалиме: або зогріває, або спалює. Воно просте і тверде, як революційна клятва. І воно несхитне і гнівне, як присуд відступникові. Це слово — правда-мста на голову коронованих катів і рабів з кокардою на лобі. У його слові бринять всі звуки і переливаються всі барви світу: степовий безмежний лан хвилюється, шелестить і дзвонить колоском об високі гірські береги. Його слово не в теплому кожусі; воно — лицарськи оголений нерв народної душі: він — творець нації, він її оборона. Це слово не таємничі знаки сум’ять — в ньому поезія. Історія й довголіття людського роду: воно віщий поклик до єднання перед загрозою вселенської атомної катастрофи й звиродніння.
Він безсмертний, як саме життя, тому став нашою долею і заповітом. І на сторожі правди, любові й честі стоїть його слово.