Коли скупе північне Сонце залящить суботніми замками і присяде на довгасту спину хмаренят кмітливих, та почне збирати насіння кропу – рідкі гості на городах німецьких бюргерів; коли вітер завовтузиться у кущах глоду, чи вколе свої тендітні пальці об колючки акацій гострих, мої думки одразу ж повертають до домівки.
Туди, де бігає розтерте з цукром, червоними порічками обсаджене, щасливе, натерте духом-часником пахучим моє драконяче дитинство. Туди, де серед комишів, пісної глини та татарських зіль Случа і Бугу, туди, де сміх, де молодь в вишиванках і цвітуть каштани, і де так солодко на серце ляже рідна мова, питаю я:
Годинонько моя, щаслива Доле!
І ви: хвилини в синіх льолях сну.
І ви: світанки з очками квасолі –
Чужинне Сонце сходить на Весну.
Купаюсь з хмареням в шипшинній тиші,
По плечі грузну в жовтий дим сосни.
Все те, що відболіло, не колише,
Лиш деколи вщипне із глибини.
Вщипне, як та сновида в літі давнім,
Дев‘ятибальним болем закричить.
Люцерни сну – Дажбогові отари –
В моїх вухах дощем заморосить.
Так гуцає снігур на товстій гілці,
Акації сухої немовля.
Годинонько моя, як жінка – жінці
Скажи мені: ЧОМУ СУМУЮ Я?
Інна Харченко, Німеччина, місто Ганновер