– Анатолію Олексійовичу, Ви відомий організатор різноманітних виставок, розкажіть, будь ласка, про них. Яка мета вашої діяльності?

– Виставки, може, вони тільки мені цікаві, а не іншим людям. Але мені здається, що кожна людина повинна чимось у своєму житті захоплюватися. Бо, якщо вона тільки сидить на дивані і в носі колупається, то толку не буде. Вона і себе не реалізує, і не зможе показати щось цікаве або, скажемо так, «розкрутити» якихсь людей, які мають талант. Талант він закопаний. Його треба розкопувати. Я вибрав такий спосіб, якось так сталося, що хтось мене наштовхнув на цей шлях, де людина виражає себе через колекціонування, через організацію виставок.

– Скільки їх на Вашому рахунку?
– Ой, багато. Вже, напевно, декілька сотень різних виставок.

– Де Ви берете експонати? Ви виставляєте речі з власної колекції чи позичаєте в інших колекціонерів?
– Експонати… взагалі то тема виставок народжується десь у голові, як кажуть, з якоїсь маленької крупинки. От візьмемо, наприклад, виставку, яку ми зробили спільно з багатьма юридичними особами. Ця виставка присвячена шрифту Брайля. Я не пам’ятаю, як виникла ця ідея. Зацікавило, мабуть, те, що 13-літній незрячий хлопчик придумав цей шрифт. У нас не кожен і 23-літній і 53-літній може щось придумати. А шрифт Брайля – він розійшовся по всьому світу. Захотілося чимось підтримати цих обділених людей, які не мають змоги милуватися нашим прекрасним світом, привернути увагу до їхніх проблем. Тому і вирішили зробити виставку. Почав шукати інформацію, начитувати… Є в мене знайомий есперантист. Вони теж шрифтом Брайля дещо випускали. Залучив деякі громадські організації. І 12 жовтня, у всесвітній день незрячих відкрили виставку. Викарбували монету зі шрифтом Брайля. Вірніше монетовидний жетон. Бо ми не мали права писати номінал, але кошти від продажу цих жетонів пішли на користь незрячим дітям.

– А хто саме виготовляв ці жетони?
– Ініціатива належала Волинській асоціації колекціонерів «Паритет», до якої я маю відношення. Але ж сам я зробити всього не можу… Та й не варто. Тому, що зробиш – ніби тільки себе задовольниш, і все. Треба якомога більшу кількість людей залучати. Вдалося залучити знаний в Луцьку «Центр хірургії ока професора Загурського», директором якого є Єремеєва Тетяна Вікторівна. Вони профінансували все це дійство. А «Монетний двір туриста» з міста Рівне викарбував ці монети. Уже за готовими ескізами, які ми розробили.

– На які виставки приходить більше людей? Які популярніші?
– Ґрунт для виставок є всюди, його треба тільки обробити… Мій внук Данилко збирав іграшкові ретро-машинки, ми йому їх купували, дарували, виписували спеціальні журнали з моделями. Я й вирішив, щоб ще більше хлопця зацікавити, виставити його колекцію на показ. Ідея вже зародилася, а якось іду вулицею, дивлюся – стоїть щось таке, наче велосипед чи мотоцикл з дахом, як в Індії. Я домовився з власником, він під’їхав до банку, де відбувалася виставка… Спочатку діти оглядали експонати, потім той чоловік возив їх на своєму чудернацькому моторолері. Діти із задоволенням катались. Моя дружина замовила торт у вигляді машинки, з мультика «Тачки». У перерві діти їли торт, я роздавав якісь подарунки… І не багато ми потратилися, ні я, ні той дядько, а дітям було дуже цікаво. Отак із нічого – маса радості. Завжди так, придивишся до чогось, здумаєшся, що ж то за річ, а давай-но вивчимо… Ага, починаєш цікавитися, щось читати… Наприклад, є в мене така тема – календарики. Давно збираюся виставити їх, матеріалів вже дуже багато назбиралося. Я навіть свій календар випускав, від «Паритету», а от до виставки все руки не доходять.

– Як давно Ви займаєтеся колекціонуванням?
– Ой, давно. В такому віці, як ти, почав, марки збирав, монети… Тоді, мабуть, простіше було, ну як простіше. Як хтось із розумних казав, в кожної людини по десять разів на день є можливість змінити своє життя. Тільки не кожен цими можливостями користується. От давали мені колись батьки гроші на харчування у шкільній їдальні, я їх не тратив, а купляв поштові марки. Купляв, купляв – і закинув. Цікава тема, але чогось не прижилася. А інші прижились.

Це Ваше хобі – воно збиткове чи це своєрідне накопичення капіталу?
– Ну, все до чогось приводить. Є п’ять правил колекціонера, одне із них, п’яте, каже: якщо хтось дуже хоче купити в тебе колекцію чи якусь її частину, то продай. Недавно я так і зробив. Правда, не продав, а обмінявся. Є в мене гральні карти – «Сім’я Романових», подвійна колода, ну, і подвійна упаковка, а відрізняються вони тільки зворотною стороною (сорочкою), решта – те саме. Один колекціонер дуже вже хотів їх у мене придбати. Але для будь-якого колекціонера річ цікавіша, ніж гроші. Я йому кажу, давай поміняємося на щось. То він мені знайшов «європейських королів», і теж така подвійна колода. Отаким чином… Ну, якесь накопичення все одно відбувається. Бо все, чим, скажімо, ваша бабуся володіла: документи, монети, листівки… Все це стає цікаве через деякий час, для наступних поколінь, і в ціні, мабуть, росте. У будь-якому випадку, якщо цим цікавитися, у голові щось призбирується.

– Анатолію Олексійовичу, я знаю, що ви збираєте автографи. Я читав, що у Франції першим почав колекціонувати автографи професор історії літератури Матьє Вільнава, який мав славу ерудита і володів безцінними колекціями книг, рукописів і гравюр. З чийого автографа розпочалася Ваша колекція? Яких відомих людей автографи прикрашають Вашу колекцію?
– Різних відомих людей. Є автографи всіх українських Президентів, і В. Януковича в тому числі. Навіть в. о. президента О. Турчинова.

– А як Вам вдалося їх отримати?
– До Адміністрації звертався. По різному… Петра Порошенка в Одесі на «День сміху» зловив. Він тоді ще не був президентом. Через п’ять років став. Він гуляв Одесою, я гуляв – і випадково зустрілися… До В. Ющенка в Луцьку підійшов. У Л. Кучми взяв, здається, під час святкування річниці виведення військ з Афганістану, у палаці «Україна» відбувалися урочистості. Ну, всі ж бояться до таких поважних людей підійти. І поки народ аплодував і боявся, я скористався з цього, набрався нахабства і підійшов. Три автографи взяв відразу: у Л. Кучми, у Голови Верховної Ради В. Литвина, у тодішнього міністра оборони, а, ще ж і в посла Росії В. Чорномирдіна. По-моєму, з цього моя колекція і розпочалася. Маю автографи президента Азербайджану Ільхама Алієва, покійного вже нині керівника Куби Фіделя Кастро…

– А Ви тільки автографи політиків збираєте, чи й інших знаменитих людей?
– Ні, чого ж? Якось так сталося, що в Україні політики займають головну роль у суспільному житті, тому їм і стільки уваги. Різні є автографи. Боксера Віталія Кличка, футболіста Андрія Шевченка. Шекспіра немає, бо їх тільки шість на всьому світі.

– Анатолію Олексійовичу, Ви очолюєте Волинську асоціацію колекціонерів «Паритет». Які завдання ставить перед собою Ваша організація?
– Щоб наші славні дітки не курили, не пили, не кололи ніякого непотребу, не сиділи по підвалах… Коли дитина має заняття, у неї залишається менше часу на дурниці. Ми пропагуємо розумний спосіб життя. Через колекціонування прагнемо прищепити юнацтву інтерес до світу, в усьому його різноманітті. Ти ж не просто щось збираєш, ти це вивчаєш, задіюєш інтелект, розвиваєш його. Не обов’язково цікавитися чимось дорогоцінним чи видатним. Вчитися можна і на звичайних речах. Наприклад, ті ж самі, згадувані мною календарики, на них же щось зображено – тварини, архітектурні споруди, видатні люди… Ти їх вивчаєш, проникаєш у суть речей… Зайняті не тільки очі, а й розум. Здавалося б, звичайна розвага, а толк великий. Тим більше, що календарики коштують копійки, а то й безкоштовно можна придбати, тут нема ніяких проблем.

– Ви купуєте готові колекції чи збираєте їх по дрібці?
– Ну, можна купити будь-що. Будь-яку готову колекцію, але задоволення від цього ніякого не отримаєш.

– То Ви задоволення отримуєте по ходу збирання?
– Так, і по ходу вивчення цікавинок про ці предмети. Скажімо, елементарна канцелярська скріпка – що може бути простішим? Звичайний зігнутий дротик, яким скріпляють папір. Її можна і на вулиці знайти, і в кожній квартирі таких по сто штук валяється. А як починаєш цікавитися, збирати – виявляється скріпки бувають різного ґатунку. Вони відрізняються кольором, формою, розмірами, виготовляються з різних матеріалів… Це дуже цікаво. От я, наприклад, збираючи скріпки, дізнався, що існує пам’ятник скріпці. Він побудований 1990 року в столиці Норвегії – Осло. Для цього є дві причини. Перша: винахід канцелярської скріпки першим запатентував 1899 року норвежець Юхан Волер. Друга: скріпка для норвежців має символічне значення і пов’язана із героїчним минулим цього народу. Під час Другої світової війни, після окупації Норвегії 1940 року фашистами, місцевим жителям було заборонено носити ґудзики і значки з ініціалами норвезького короля Хокона VII, котрий перебував у вигнанні в Лондоні. Отоді й з’явилася на лацканах піджаків канцелярська скріпка. Це був своєрідний пароль. Який свідчив про єдність нації і опор окупантам. Правда ж цікаво? І так зі всім. У кожного предмета є своя історія.

– Виходить, історія якогось дрібного предмета може розповісти про великі і важливі події?
– Напевно, в мене аналітичний розум. Я йду і все помічаю. Там щось нове з’явилося, там щось написали, там щось нове придумали… Мені до всього є діло, я ні до чого не байдужий, мені все цікаво. Цікаві різні дрібнички, які люди, мабуть, зазвичай не бачать чи не хочуть бачити. Їм краще полежати на дивані або телевізор подивитися. Взагалі телевізор для мене ніби небезкорисна річ, але вся інформація пролітає транзитом, бо вона накидається мені без моєї згоди. Коли ж ти читаєш щось – воно проходить через душу, бо це твій вибір.

– Ваша громадська діяльність не обмежується роботою з колекціонерами, Ви один із активістів ветеранського руху. Одночасно Ви є головою Волинського асоційованого товариства «Афганський синдром», а ще раніше керували «Луцькою міською асоціацією інвалідів війни Афганістану». В чому полягає основна мета «афганського» руху загалом і Вашої діяльності зокрема?
– Мета проста, хоча й непросто вирішується, вона полягає у відстоюванні прав тих людей, що пройшли війну в Афганістані. Ситуація трохи абсурдна, бо держава повинна сама дбати про захист усіх ветеранів. А виходить так, що держава тільки декларує, що вона щось робить. Видає якісь закони, які ж сама потім порушує. Тому й створюються такі громадські організації, які мають якось це все контролювати. Ну, на жаль, воно не так все легко робиться. Але ми у міру сил стараємося. Допомога потрібна багатьом… Взагалі-то принцип нашої допомоги полягає не в тому, щоб забезпечити всіх рибою, а роздати вудочки і навчитися ними користуватися. Ми мусимо самі себе відстоювати. Найперше, щоб допомогти собі треба знати закони, але цього мало, бо потрібно докласти багато зусиль, щоб ті закони працювали і виконувалися. Ми вчимо державу поводитися чесно. Держава бере і просто кидає людей. І люди стають «ніхто». Я пам’ятаю, як півтора року чи два тому воював із військовим комісаром, у якого задача стоїть, не приймати документи, щоб заплатили тим військовим, котрі групу інвалідності мають. Вони зразу в штики, кажуть, не дозволено і все. Я кажу, як не дозволено, поясніть мені хоча б, чому? А вони: не дозволено тому, що не дозволено (сміється). А з цим питанням багато людей приходить, але їх відшивають, і вони йдуть ні з чим. Я думаю, треба ж це якось вирішувати. Тож почали ми подавати в суд на Міністерство Оборони. Перший суд виграли, це тільки, щоб заставити військкомат відправити документи в Київ. Ну, вони змирилися з цим, хоча обурювалися. Київ прислав, що не дозволено. Адвокат вже не хоче займатися, я кажу йому, буде тобі п’ятдесят відсотків, тільки давай вже якось до кінця справу доведемо. Ну, то він погодився. Подали знову в суд, виграли., то вже приїжджають представники Міністерства Оборони України і подають апеляцію. Їздили ми на апеляцію в Львів, і апеляційний суд ми виграли. Я там виступив, кажу цьому представнику Міністерства Оборони, якщо ви далі будете так себе вести, добра не буде. Ви зараз нехтуєте АТОшниками, ви їм нічого не даєте, а країна знаходиться в стані війни, треба комусь воювати, то готуйтеся, бо скоро вже самі будете в окопах сидіти.

– За освітою Ви – фельдшер. Ви самостійно обрали професію медика чи прислухалися до поради батьків?
– Прислухався до поради батьків. Батьки сказали: «Вступай у медичне училище. Зостанешся вдома, будеш вчитися і все буде добре». (Я мешкав у Ковелі, там і навчався). Ну, так якось і сталося.

– Чи встигли ви попрацювати за своєю спеціальністю перед призовом до армії?
– Встиг, і до призиву, і після призиву.

– У війську Вам допомогло те, що ви мали освіту медика? Вас одразу зарахували на службу у медсанчастині чи довелося розділяти муштру разом з усіма?
– Так, мене назначили на медичну посаду. А муштру всі розділяли однаково. Це є нормально. Медик в армії від інших відрізняється тим, що окрім солдатських обов’язків, він ще повинен займаєтися лікуванням і профілактикою захворювань особового складу.

– Вам сподобалося служити в армії? Якою була головна причина того, що Ви залишилися у війську надстроково і поступили до школи прапорщиків?
– Я вже казав, що життям своїм задоволений. Чого залишився у війську? Ну, я не знаю. Поступати в медичний інститут я з певних причин не зміг. Сім’я жила бідно. Тато і мама обоє хворіли. Була дилема: або старший брат отримує вищу освіту, або я. Обох нас батьки не потягнули б. Тож старший брат закінчив університет, а я лише медучилище.

– А де Ви служили?
– В Німеччині. В групі радянських військ. Може, мені і сподобалося через те, що я служив в Німеччині. Бо якби служив в Радянському Союзі, то, може, мені б і не захотілося зостатися в армії. Все-таки різниця була відчутна. У Німеччині – там військо було подібне на військо. А в Союзі деколи військо нагадувало партизанів, які одягнуті в однакову форму, а до війська мають віддалений стосунок. Буває, гумові чоботи носять, буває, десь там напиваються…

– Якою була Ваша реакція і як відреагували Ваші рідні, коли дізналися, що Вас відправляють до Афганістану? У той час Ви вже були одружені? Ви пам’ятаєте, як це трапилося?
– Я приїхав у першу відпустку. З дружиною ми вчилися в одному училищі. Я так планував, що ми з нею одружимося. Тож щодо армії я свої рішення погоджував з нею. Коли ми побралися, вона приїхала до мене, до місця служби. Одружилися ми в листопаді 1978 року. А вже в жовтні наступного року у нас народилася перша дитина – наш син. Коли нас відправили до Афганістану, наші сім’ї роз’їхалися – хто куди, бо житлом наші родини не забезпечили. Моя дружина повернулася на Волинь, до батьків.

– Яке враження справив на Вас Афганістан? Розкажіть, будь ласка, про свою службу. Наскільки важким морально та фізично було для Вас перебування на війні?
– Був перехідний період. Спочатку я потрапив до Узбекистану. Після Німеччини враження було жахливе. Від того, як жила Європа і як жила чи, скоріше, виживала радянська Азія… Ну, а Афганістан то взагалі… Це не просто глушина, це зовсім інший устрій життя, побут, звичаї, менталітет… Таки дуже гнітюче враження справив.

– У якій частині країни Ви служили?
– В місті Кундуз. Центр провінції Кундуз.

– А який це був рік?
– Нас забрали на початку вісімдесятого. В січні місяці зразу після Нового року. Там цікаво так вийшло… Взагалі-то я тоді лікувався в госпіталі. У мене загострився хронічний радикуліт. Подзвонили з військової частини, щоб мене терміново виписували. Я не знав чого. Приїхав у частину, а там, кажуть, що Л. Брежнєв, генеральний секретар ЦК КПРС, повідомив, що йде скорочення радянських військ в Німеччині, тож нашу частину виводять в Радянський Союз. Не всіх. Ну, виводять, то виводять. Сформували батальйон окремий. Німці проводжали нас на вокзалі з духовим оркестром. Чутки такі йшли, що нас кудись хочуть відправити. Але начальство цього не підтверджувало. Навпаки, начальник політвідділу сказав, щоб ми жінок своїх приструнили, нехай прикусять язики, а то говорять різні нісенітниці. Так що у курс справ нас не вводили. Посадили на потяг. Їхали декілька годин. А тоді якраз така люта зима була в Німеччині… Потім нас висадили. Дивимось, якийсь аеропорт… А в нас ні їсти не було чого, ні пити, і взагалі ми – в повному невіданні були. Що робиться? Куди нас везуть?

– Це у Вас був мотострілковий батальйон?
– Автомобільний. Посадили нас на літак у місті Темплін. І полетіли ми. І ставало нам все спекотніше і спекотніше. Думаємо, що таке? Дивимося, а за ілюмінатором на землі вже сніг тільки де-не-де. Сідаємо на якийсь аеродром, а там снігу взагалі нема.

– То Ви без посадок?
– Без посадок. У нас був старший лейтенант Аскархаджаєв, начальник речової служби. Речова служба – це видають шинелі, чоботи, ну такі всякі речі. Він роззирнувся і каже: «О-о, так це ж Ташкент». Ми здивувалися. Я не був ніколи в Ташкенті. Сидимо ми на тому аеродромі, нікуди нас не відпускають. Тільки біля літака. А начальник речової служби кудись збирається. Ми скинулись грошима, щоб він там щось купив поїсти. В такому плані. Він повернувся і каже, що начальник аеропорту – найкращий товариш його батька, і він сказав, що ми летимо в Афганістан. Ми трохи чули, що там якась колотнеча була. Отож летимо в Афганістан, там нас вже техніка чекає…

– Наскільки важким морально та фізично було для Вас перебування на війні?
– Я ж людина кадрова, знав на що погоджувався. Фізично мені і не було тяжко. А морально, морально, мабуть, було. Тому, що ми не знали, навіщо ми прибули сюди, на скільки? Я там згадував, як нам замполіт на політзаняттях Леніна цитував. Володимир Ілліч казав, що кожна революція тільки тоді чогось варта, якщо вона вміє сама себе захистити. А тут, виявляється, ми приїхали захищати чужу революцію. То для чого така революція, якщо її потрібно ще захищати чужими руками?

– Замполіт і офіцерів виховував чи тільки солдатів?
– В замполіта була головна задача, щоб йому медаль дали, а ще краще орден. Не пам’ятаю, що він нам торочив на тих заняттях. Фільми нам якісь показували патріотичні: «Чапаєв», «Нахімов» і т.п. Такі, щоб піднімали наш бойовий дух. А нам було так спекотно і душно, що зовсім не до духу було. Ми ходили роздягнуті вище пояса, це все заборонялося… Вимагали, щоб одягали військову сорочку, ще й краватку чіпляли. А ми, звичайно, опиралися, але з начальством сильно не посперечаєшся.

– То це Ви всі два роки відслужили?
– Ну, так. Ми міняли партизанів. З Ташкенту був ще один переліт, сіли знову на якийсь аеродром, навіть не знали де. Виявився, це аеродром в узбецькому місті Кокайди. Там якраз почала формуватися мотострілецька дивізія Душанбінська. Ну, що значить – формуватися? Була кадрована дивізія – дивізія, в якій штати мінімальні. Умовно, там повинно бути, дві тисячі офіцерів, тисяча прапорщиків і п’ятнадцять тисяч солдат. Але їх насправді стільки не було. Один офіцер заміняв п’ятдесят офіцерів. Для мирного часу цього було достатньо. А там почали розгортати повністю до належної кількості особового складу. Прилетіли ми з Німеччини, прилетіли ще військові з Чехословаччини, і місцеві там мобілізацію провели. А перед тим в Афганістан вступили резервісти, так звані «партизани». Ті, яких ми замінювали, в основному були узбеки, то нам взагалі було тяжко їх зрозуміти, що вони кажуть, що вони роблять і чого хочуть. Вони здавали посади, а ми приймали. Ну, скажемо, був фельдшер, від якого я прийняв посаду. Тобто двоє носилок, палатку і сумку санінструктора, в якій були бинти, йод…

– Які завдання стояли особисто перед Вами, за що Ви відповідали?
– Ну, там же не стояло питання лікувати простудні захворювання, там треба було рятувати поранених. Основне. Потім з’явилися інфекційні хвороби, до яких ми не були готові. Найдивніше, що єдиним засобом боротьби з інфекціями у нас була тільки хлорка, її всюди додавали, щоб вона знищувала мікроби і бактерії. Правда, хлорка не допомагала… Що робити? Збільшувати кількість хлорки. Мабуть, наша Радянська медицина не дослідила, що хлорка не допомагає, а тільки шкодить здоров’ю. А ще там були різні комахи, всякі змії, скорпіони та варани, які скрізь лазили і з якими теж треба було якось боротися, а сироватки проти їхніх укусів в армії не було. Одним словом, починали все з нуля. Вивчали медицину в бойових умовах. Оскільки батальйон був автомобільний, то ми весь час пересувалися, їздили не по всьому Афганістану, а по певній території. Провінції три-чотири охоплювали, і в Радянський Союз за вантажами. Заїжджаємо в Союз, завантажуємося і повертаємося назад. Розвозили боєприпаси, вугілля, продукти харчування, одяг – все, що потрібне військовій частині. Розкидали по частинах і знов на завантажування, і так далі. Ну і жодного виїзду не було, щоб колони не обстріляли. Взагалі, 95% території Афганістану урядом не контролювалася, її контролювали таліби, керівники різних місцевих кланів або бойові командири. От вони нас весь час і обстрілювали. Тому для медиків роботи вистачало.

– Які були Ваші побутові умови?
– Спочатку були зовсім погані умови. Ми з собою привезли якісь намети, невеликі такі… А, як виявилося, коли той намет розширити та ще й закопати, та ще й борти поставити, то там трошки людей влізає. І цілий взвод влізав, чоловік тридцять туди поміщалося. Пізніше почали ставили більші палатки. А вже на другому році служби стали модулі будувати. Це такі щитові будинки. У принципі для тих умов воно годилося. Кондиціонерів не було. Бронежилетів не було. Що було? Чого найбільше було – це патронів. Скільки хочеш. Туалетів не було. Проноси були. (Сміється). З чого починалася моя служба? Вранці встаємо, а вся територія військової частини «замінована». На солдата, як нападе пронос, то він не хоче, ну і не може далеко бігти. Тому вранці вся територія «замінована». Такі обставини були. От із цим і боролися. Головне, ніякі таблетки не брали… Ми заварювали верблюжу колючку. Пили ту настоянку… Отака народна медицина, використовували те, що під руками було. Я б не сказав, що вона дуже допомагала, але якось пили. Я коли приїхав додому у відпустку, то мене не впізнали. Один скелет і шкіра натягнута.

– На війні Ви почувалися у більшій мірі солдатом чи медиком?
– Ну, взагалі-то солдатом. Ми виконували військові функції. Медиком я був тільки, коли до мене зверталися за допомогою. Ми по три-чотири, а то й п’ять діб бували в дорозі. Коли повертаємося, день відпочиваємо. А бувало, ввечері приїхали, а вранці знову поїхали. Практично, щоб батальйон весь зоставався на місті, ніколи такого не було. Якісь дві роти поїхали, ті приїхали. Інші готуються. І так весь час. А треба ж ще машини обслужити, заправити. У розташуванні частини ми в стаціонарі прийом хворих вели. Медиків у нас було чотири: капітан, два прапорщики і солдат-санінструктор. Ну, так сталося, що капітан ні разу нікуди не виїжджав. Він боявся, що стріляють (сміється). А ми люди підневільні… Капітан казав: «Я вами командую». Ну і командував, а ми їздили. У принципі – ми завжди готові були. Ну, а що в нас? Тільки одна сумка санінструктора. У кожного солдата була індивідуальна аптечка. Щоб ввести промедол обезболюючий, якщо тебе поранять. У мене там було бинтів з тридцять, ще ящик був якийсь із медикаментами. Практично отакого чогось, як зараз в Натовській армії, не було. Та й солдати наші були цьому не навчені. Ніхто не вчив. Водії навіть їздити на машині нормально не вміли. Там вчились… Всьому вчилися на ходу. Не було професіоналів. А треба ж було комусь…

– Які події з тодішніх часів запам’яталися Вам найбільше?
– Та все запам’яталося. Дещо, правда, й забулося. Але більшість десь там в серці залишилося. Є така поговірка – хто в армії служив, той в цирку не сміється. Армія – це суцільний гумор. Були смішні моменти, а були і несмішні. Якось на виїзді, ми вже мали зупинятися на ночівлю, нам трапився хлопчик закривавлений. Ноги поранені, кров тече… Хлопчик малий був, років п’ять, ну, зовсім маленький. Ну, я йому перев’язав це все, зупинив кров… Але йому потрібно було надавати серйозну медичну допомогу. Треба було зашивати. Я його довіз до посту прикордонників, а далі мене не пустили. Я ще тоді сварився з прикордонниками, щоб його відправили в лікарню. Кордон ішов через річку. Там був понтонний міст… І десь кілометрів, мабуть, за п’ять від кордону знаходилося місто Термез. А в тому місті був госпіталь військовий, ну і лікарня була… Там вже цивілізована територія. Я вже там і за зброю хапався, щоб того хлопця завезли до госпіталю, інакше може померти. Не пам’ятаю, хто вже його відвіз, але мене тоді з нашою машиною не пустили. У принципі я і не вважав, що там щось таке велике зробив. Зробив, що мав зробити і забув. І от лежу я в кунгу, ми завантажуватися мали, а завантажуватися не завжди зразу дають, всюди ж бардак, черги… Одним словом, щось ми там стояли, техніку обслуговували, ще щось робили. Це, мабуть, під вечір було. Ну і хтось стукає мені в кунг. Кунг – це машина така з будкою. Газ-66 і буда ззаду. Ото в ній я і їздив. Шофер за кермом, а я поряд. Ми в колоні зазвичай передостанні йшли. Бо якщо щось стається, то я завжди можу допомогу надати. А якщо я перший поїду, то я поїхав і поїхав, а вони там залишилися. А остання машина – технічне замикання. Якщо машина якась зламалася, то вона, відповідно, зупиниться. А решта колони продовжує рух – свої бойові завдання виконувати. А з поламаною машиною залишається, машина технічного обслуговування і я зі своїм кунгом. Були такі випадки, що ми ледве не попадали. Бо якщо три машини лишиться, то їх легше розгромити… Отож стукають мені в кунг, а я, робити нема чого, лежу, книжку читаю. Стукають і кажуть, тут до вас прийшли. А я вже казав, що там дуже душно, тому ми там ходили в одних трусах. Якщо ніхто не бачив, то просто в трусах ходиш… І солдати ходили, і офіцери, і прапорщики. До вас хтось прийшов. Я виходжу дивлюся стоїть афганський офіцер. Думаю, до чого тут я. А він говорить: «Я – денщик командира частини». Там поряд з радянською базою, де ми брали товари, знаходилася така сама афганська. Їхньої армії. Денщик – це помічник командира частини, який допомагає різні питання вирішувати. Каже: «Ви врятували життя його синові. І він просить, щоб ви прийшли до нього. Він хоче з Вами попити чаю». Ну, я кажу, що взагалі-то не можу самостійно таке рішення прийняти, є в нас командир колони, то ви до нього зверніться. Був це майор, білорус, вже не пам’ятаю прізвища. Ну, ми пішли до нього… Взагалі-то ми з командиром їхати не хотіли. Бо це ж кишлак… Кишлак – це їхнє село. І там такі паркани метрів зі два. Зліплені вони з глини, і там нічого не видно, що за тими парканами робиться. І це нас кудись мали везти пити чай. Нас могли б зарізати там, вбити і не знаю ще що зробити. Тому великого бажання в нас не було. Але оскільки ми радянські воїни і нам негоже показати, що ми боїмося, то мусили їхати (сміється). Я поїхав, майор і шофер солдат ГАЗ 66. У нас в кожного було по пістолету і по автомату. Але, знову ж таки, негоже ж іти зі всією зброєю в хату, то ми залишили шоферові автомати. Кажемо йому, дивися в чотири ока. Я скажу чесно, ми були готові, що нас там десь і приріжуть (сміється).

– І як все обійшлося?
– А обійшлося все добре. Прийшов ще туди командир прикордонників, якого я сварив, щоб він відправив ту дитину до госпіталю. І прийшов командир цієї бази афганської. Їхні жінки там були і денщики вже їхні там були, подавали до столу… Попили ми афганського чаю. Замість чаю, правда, була радянська горілка (сміх). Вони вчилися в Чехословаччині. Багато хто з них отримував військову освіту і звання в Союзі або в таборі соціалістичних країн. Ну, коли ми горілки попили і чаю попили, і плову поїли, то нам вже все одно було чи нас заріжуть, чи не заріжуть (сміється). А ми тоді лисі були, підстрижені. Це теж один із моментів, що нам незручно було. Ну зовсім лисі, тоді це немодно було. То тільки в тюрмі були лисі, ну і ми в Афганістані (сміється). Щоб воші не заводилися… Ну, і цей командир каже: «Ти врятував мого сина, тепер ти – мій брат, я – твій брат, а моя жінка – твоя сестра». І щось таке вони говорили. Отак ми попили чаю. А як приїхали в частину, то замполіт зразу до мене з особістом, і каже: «Что, Сєрков, брата нашол? Ми єщьо разбєрьомося». Різні були випадки. І зовсім несмішні. Якось між Пулі-Хумрі і Хайратоном нас добряче обстріляли. Був тяжко поранений солдат. Колона пішла далі, а з нами одна машина залишилася. Завантажили того солдата в кузов. Мабуть, з носилками, я вже не пам’ятаю. Взагалі-то в частині у нас був санітарний автомобіль – УАЗик. Але він не виїжджав, бо душмани по ньому стріляли. Бо вони вважали, коли легковий автомобіль, то командир у ньому їде. Їм все одно, що там хрест намальований. Тому в нас його і забирали, командир їздив на тому УАЗику. Ну, де ж прапорщику дадуть на Уазику їздити. От він і використовувався не за призначенням. Поклали солдата, а він кров’ю стікає, термінова операція потрібна. Ми стали вирішувати: що ж робити? Куди його везти? Дев’яносто кілометрів здається було до Пулі-Хумрі і сто з лишнім до Союзу. А я вже знав після того випадку з хлопчиком, що в Союз не пускають. А тут десь кілометр чи два, виявляється, військова частина афганців. А там – ще є Мазарі-Шариф, промисловий центр Афганістану. Він недалеко від кордону. І там є вертольотчики… Але туди ми б не довезли того солдата однозначно. Виникла ідея заїхати до афганської військової частини. Здається, хтось із афганських офіцерів підказав. Вони в основному знали російську мову. Ну, й ми (два прапорщики, солдат за кермом і той поранений) його на Уралі туди транспортували. А там, виявилося, що навіть медпункту нема. Ми теж там зброєю погрожували, щоб викликали вертольота, а вони кажуть, ми не можемо викликати. Ну, в них свої порядки. Вони нам взагалі не підпорядковувалися. А я бачу, що той солдат вже доходить. А вже вечоріло, почало смеркатися. І ми не знаємо, що робити, і тут проявили ініціативу афганські офіцери. Кажуть, давайте ми будемо вас супроводжувати. В нас є УАЗик медичний. Куди поїдемо? Ну, ближче до Пулі-Хумрі. Вони самі приймають рішення. Бо хтось прийшов і каже, духи дізналися, що тут є радянські військові і спускаються з гір, щоб нас знищити. Ми перевантажили нашого раненого в їхній медичний УАЗик. Я сів туди. Ми їхали попереду, а наш Урал їхав позаду. Ось. Направилися ми в Пулі-Хумрі. Пулі-Хумрі на наші мірки, ну, певно, менше за місто Ківерці. Я його й не роздивився толком, якщо чесно. Але хоч якась цивілізація… А вже ніч. Раптом водій різко гальмує і, нічого нам не кажучи, всі вони кудись пішли. Я не знаю, скільки часу їх не було, але мені здавалося, що цілу вічність. Нас же там і прирізати запросто могли. І машину розібрати… Нарешті афганці повернулися і кажуть, що вони подзвонили в свою частину, і їм наказали, щоб вони поверталися назад. Я думаю, нічого собі. Я ж навіть не орієнтуюся, куди мені далі їхати. Там наших військ зовсім не було. А п’ятнадцять кілометрів за містом, то я знав, що розташована наша частина. Там база є, госпіталь… Я прошу, ну, слухайте, довезіть нас до частини, бо ж і солдат помре, та й нас приріжуть. Не знаю, яким чином, але вмовив я їх. Вони нас довезли до нашого гарнізону, в’їхали ми в той гарнізон. Я завіз того солдата в госпіталь. Віддав його в приймальне відділення. Нас спочатку не хотіли приймати, бо ж машина афганська. Ну, але якось впустили. Здав я його в госпіталь, все. А афганці ж кажуть, що нам додому треба. Вивожу я їх до КПП, а нас не пропускають. Кажуть, там подзвонили з особливого відділу і кажуть, щоб вас не відпускати. Як не відпускати?! Ну, сказали вас затримати і все. Думаю, вони всім нам врятували життя, а їх ще й затримають. А в нас шофер був узбек. Я кажу йому, слухай, поговори із земляками. А там на тому КПП окрім солдат, якихось середньоазіатів, нікого не було. І він поговорив з ними, і вони відкрили шлагбаум. Ті афганці, як дали дьору… Потім мене почали якісь полковники арештовувати, як це ми змогли заїхати, як це ми змогли виїхати, що ми взагалі тут робимо… Ну, якийсь такий цирк почався. Отакий бардак був у радянській армії.

– А поранений солдат вижив?
– Ні. Йому одразу ж зробили операцію… Але не вижив. Вранці нам сказали, що він помер.

– Чи вплинула війна на Ваше подальше життя?
– В якійсь мірі вплинула. Як я вже казав, все, що робиться – до кращого. От з Василем Дмитровичем, твоїм татом, познайомився. А якби не Афганістан, то й не познайомився б. Розумію тих людей, які воюють на Донбасі. І не розумію владу, яка нічого не робить. Війна дала початок інакшому пізнаванню світу. Проходив би в рожевих окулярах все життя. А так окуляри ніби зняв або згубив. На жаль, ніхто не використав досвіду Афганської війни. Все потрібно фіксувати, а зафіксоване треба вивчати. Щоб це була система. Тоді й досвід збережеться. Той механізм вже мав би відпрацюватися. На рівні держави. А держава все скинула на волонтерів і добровольців. Медицина взагалі зараз губиться. Наче виходять з того, що в армії всі повинні бути здорові, а хворих і тяжко поранених не повинно бути, або ж зразу на смерть… Нічого не змінилося. А що мені залишалося робити, як дали сумку санінструктора і все – їдь. Ну, то й поїхав, в мене й машини нема. Як транспортували? Якими засобами першу допомогу надавати? Носилки були, якщо була можливість їх возити. А не було, то й не возили. От і все. Кинули того бійця в Урал, як дрова… Про що там говорити. Зараз геть теж саме. Ні українська держава, ні український народ нічого корисного з тієї афганської війни не почерпнули. Особисто на мене, думаю, афганська війна вплинула позитивно. Мабуть, я належу до тих людей, які будь-який досвід на позитивний намагаються перебудовувати. Я скажу, що ця війна, мабуть, була потрібна. Так, як зараз війна на Донбасі. Звичайно, бажано, щоб війн не було. А коли вже є, то щоб б були короткими і повчальними. Зазвичай так, що війну почати легко, а, як закінчити, то ніхто не знає. Якщо ти військовий, то передбачено, що ти йдеш воювати. Я не про солдат, а про кадрових військових, таких, як офіцери та прапорщики. Вони завжди повинні бути готові, до того, що потраплять на війну. Я вважаю, що незалежно хочеш ти воювати чи не хочеш – це твій обов’язок. Ми для того і готовилися, ми про це повинні були знати, і знали. Скажімо, вчитель іде дітей вчити… Як каже одна моя знайома: «Ой, я нагавкаюся з тими дітьми!» Ну, то чого ти йшла на вчителя? Як я йшов військовим, то я знав що буду служити двадцять п’ять років і, якщо прийдеться, то піду воювати. Якщо хтось іде в міліцію, то він знає, що матиме справу зі злочинцями. Якщо хтось іде працювати в тюрму, то він знає, що буде працювати із засудженими, і з ними не так легко. Тому не треба нарікати.

– Власне, який це був досвід?
– І професійний, і суто людський… Пізнавальний досвід. Поволі в усьому розбираєшся, дізнаєшся… Як збройні сили працюють, як себе поводити на війні, вивчаєш ворога, вивчаєш своїх… Досвід накопичується, збирається в голові. Дехто з медиків навіть кров бачити не готовий. Я бачив крові багато, і я до цього нормально ставився. Ну, як нормально? Ненормальні речі, стають нормальними і звичними, якщо вони повторюються щодень.

– Як склалася Ваша подальша військова служба після повернення з Афганістану? Де Ви служили, коли повернулися?
– Я служив у м. Володимир-Волинську, в мотострілковій дивізії. У нас там, так сталося, всі фельдшери були після Афганістану. У кожному батальйоні був прапорщик-фельдшер, і всі вони мали бойовий досвід.

– А Ви просили, щоб служити на Волині?
– В нас питалися, куди ви хочете замінитись? Я й написав, в мене тільки одне бажання було – Прикарпатський Військовий Округ. Бо в мене тут сім’я, дитина і дружина.

– Звільнившись у запас, Ви стали працювати у банку? Розкажіть, будь ласка, як Вам це вдалося?
– Є такий Василь Гаврилишин. От він мене і взяв у банк. Він сам афганець. Тож старався брати туди тих, хто пройшов службу в Афганістані. Я один з тих, кому він запропонував працювати. Я почав з громадської діяльності, якось себе так зарекомендував… Я такий, що мені все цікаво і я скрізь лізу.

Чи довелося Вам для цього здобувати спеціальну освіту?
– Ходив на курси бухгалтерів. Я хотів вчитися. Але Гаврилишин сказав, ти мене і таким влаштовуєш. Я все життя хотів вчитися, ще будучи в Афганістані до академії медичної хотів поступати, і документи подав, але чогось вони не пройшли. Чекав, коли викличуть. Але так виклик і не прийшов. Видно, не судьба. Так і тут. Я хотів вчитися, я й зараз хочу вчитися. Будь-де я готовий вчитися.

– Чим конкретно Ви займалися в банку?
– Спочатку депозитні вклади приймав. Я був економістом депозитного відділу. Потім був завідувачем одного з відділень банку. Пізніше працював у відділі розвитку, залучав клієнтів. Наприкінці відділом маркетингу керував. В банку є багато грошей або навпаки нема грошей. Треба їх злучити. Якщо вдалося залучити, то треба ці гроші десь розмістити. Для того ми спілкувалися з підприємствами, з підприємцями, юридичними та фізичними особами, щоб оці операції проводити. Щоб задовольнити і банківські потреби, і потреби клієнтів.

– Вам більше подобалося працювати з людьми чи грошима?
– Я з грошима взагалі не працював. Я з людьми працював. А люди в нас цікаві. Мені з людьми подобається працювати. Вони або хороші, або цікаві, або ніякі. В основному ніякі. Але цікавих теж дуже багато, і хороших, і позитивних. Є в людей чого повчитися.

– Анатолію Олексійовичу, над чим Ви трудитеся сьогодні?
– Працюючи з людьми і будучи допитливим я завжди хотів вивчити всі галузі, які є. І літературу, і мистецтво, і економіку. От, скажімо, я працюю з клієнтом, якого потрібно залучити, бо він має гроші або вони йому потрібні. А він, виявляється, добре розбирається в спортивній галузі. Значить я повинен був вивчити спортивну галузь, щоб не просто так іти до нього, а перед тим дізнатися, чим його фірма займається, як його справи, чим можна йому допомогти і яким чином залучити його до співпраці. От я вивчав про спорт. Потрібно було вивчити про двері, вивчав про двері. І таким чином багато для себе чого пізнав. І це мені допомогло на сьогоднішній день. От син зробив фірму, яка займається будівельними матеріалами. А саме композитною арматурою. Це сучасна арматура, яка заміняє сталеву і набагато краща за неї. Я є представником українського заводу, який виготовляє цю арматуру. І ми просуваємо її, і хочемо, щоб з цієї арматури будували будинки, і інші будівельні конструкції.

– І як просуваються ваші справи?
– Справи йдуть не дуже добре. Тому, що в нас в основному застосовують сталеву арматуру. А нашої арматури поки що не ввели в державні будівельні норми. Бо якщо вона є в державних будівельних нормах, то питань немає. Якби держава сказала: так, ми беремо цю арматуру. А наша держава складається з олігархів: Коломойський, Ахметов… А, Ахметов володіє заводом, який виробляє метал. Тому Ахметову потрібно продавати метал. Якщо введуть в будівельні норми композитну арматуру, а вона скловолоконна, у ній зовсім немає металу. Вона і дешевша, і набагато краща. Тоді метал будуть брати менше. Бо простіше використовувати композитну. Весь світ використовує її, тільки не Україна. У нас офіційно її на будівництві неможна застосовувати. Якщо будуть приймати об’єкт, де вона застосована, то комісія не прийме. Це хтось може тільки у приватному будівництві використовувати. Сертифікат є, що вона допускається, що все нормально. Є також міжнародний договір країн колишнього Радянського Союзу. Всі підписали про застосування цієї арматури, крім України. Ну, але мій син з товаришем вибрав такий напрямок. Та й мені цікаво. Я багато дізнаюся чогось нового про будівництво, про людей.

– А де Ви берете стільки ентузіазму?
– Я не знаю, я не втомлююсь. В мене слова «не хочу» немає.

– Розкажіть, будь ласка, про вашу своєрідну педагогіку, яку Ви застосовували, виховуючи своїх дітей.
– Я дітям гроші просто так не давав. Знову ж таки – вудочка і рибка… Я їм давав вудочку. З дітьми я весь час заключав договори. Просять вони грошей, а я кажу їм, добре, я вам позичу гроші, але ви повинні мені їх повернути. Мені ж тих грошей не шкода. Я таким чином вчив їх. Я виходив з власного досвіду. Коли я був хлопцем, вантажив торф на машини, мені за це платили. Був весь чорний. Гриби збирав – продавав. Вишні рвав – продавав. Листя подорожника, ромашку, череду… Всякі лікарські трави рвав і здавав в аптеку. У мене взагалі ніколи не було проблем з грошима. Колись хтось в мене питає, як справи. Я кажу, добре, можу дозволити собі купити все, що хочу. Він каже, ти розбагатів чи що? Я кажу, ні, просто я мало хочу. Тому то в мене завжди були гроші на мої потреби. Я ніколи не брав кредитів. І слава Богу, що не брав. От позичив я синові гроші. А він питає, як же я віддавати буду? Я найшов йому роботу, щоб він лотереї продавав. Обійшов лотерейні фірми, син ще тоді хлопчаком був, офіційно його не могли взяти на роботу, але я якось домовився. Ще він газети продавав, теж щось заробив. Потім я заохотив його до радіо– і електротехніці. Він ще тоді вчився в школі. Я дав оголошення в газету, накупив літератури (книжок зо двісті) по цій техніці. Тоді ще були старі телевізори, радіо… Їх тоді ремонтували. І кажу, на от, вчися. Щоб легше було, відправив його на курси. Мабуть, йому сподобалося в якійсь мірі. Перші гроші цією професією він заробив у нас в банку… Поламався лічильник грошей. Я кажу, хай мій син попробує. Він і зараз цим займається. Ремонтує принтери, ксерокси, різну друкувальну техніку… Так що марно не пропало. Мені ж головне було не гроші, а досвід, який він набуде. Так, як ти зараз, інші хлопці ганяють м’яча, а ти вже працюєш. Воно тобі ще нічого не дало, але ти вже трудишся. В тебе не матеріальне заохочення, а моральне. Бо ти знаєш, що готуєшся до майбутнього. Так я його готував, щоб він у майбутньому щось мав. Тепер так само привчаю Терезу, онучку свою. Помила тарілку, одну гривню отримала. Із задоволенням тарілки миє. Зібрала там вже якусь суму… Я кажу, Терезо, а ти знаєш, що мама на квартиру зараз збирає гроші, було б непогано, щоб і ти дала мамі трохи грошей на цю справу. І вона – з задоволенням. Ну, як мамі не допомогти. Святе діло. Так, що таким чином.

– Чи знаходите час, аби оцінити власний пройдений шлях, чи часто озираєтеся в минуле і переосмислюєте прожите?
– Інколи в ночі, коли мені не спиться… А ще добре згадується під час поїздок. Я люблю їздити, і їдеш чи у Львів, чи у Київ, – і щось тобі згадується хороше – зазвичай позитивні думки. Я завжди ношу огризок олівця і папірець… Раз – записав там щось навскоси… У мене є улюблена фраза: «Будь реалістом, вимагай від життя неможливого». Якщо ти ставиш собі маленькі задачі, то чого досягнеш? А в мене глобальні задачі. Я хоч їх і не виконаю, але ставлю перед собою (сміється). Я стараюся їх виконати…

– А минуле, яке ви згадуєте, Ви проектуєте його на майбутнє?
– Ну так, я його переношу на сучасні рейки, на сьогоднішні реалії. Я дивлюся сьогоднішніми очима на минуле. Я можу сказати, що я сам себе виховав. Принаймні старався це зробити. Те, що в мене немає вищої освіти – погано, звичайно, я б і не проти її мати. Але питання стоїть, що б вона мені дала? Сьогодні я почув, що Україна займає четверте місце по кількості здобутих вищих освіт. Я запитую, а що воно нам дало? Економіка в нас не розвивається, та й в інших галузях не краще… Освіта – річ формальна. Але якщо людина сама себе не вдосконалює, то її ніхто не вдосконалить. Треба шукати, неважливо де ти найдеш себе, і треба себе розвивати… У будь-якій галузі. Не закопувати талант, а відкопувати.

– На завершення хочу запитати, як ви оцінюєте з досвіду прожитого і пережитого Вами наше сьогодення?
– Я раніше говорив, що дуже люблю Україну. Тепер я її продовжую любити, але щось любов в мене змінилася (сміється). Якась трохи не та стала.

– То ви оптиміст чи песиміст щодо майбутнього України?
– Всі песимісти, а я оптиміст. Я кажу, знаєш чим відрізняється песиміст від оптиміста? Песиміст говорить, що так погано жити, що далі вже немає куди, а я кажу, ще є куди.

– І все ж, якими Вам бачаться перспективи Ваших дітей та онуків?
– Раз я оптиміст, значить, добрі перспективи. Враховуючи те, що я стараюся навчити їх чомусь корисному. Я хочу, щоб вони цивілізовано жили. Мені подобаються дві країни. Колись в госпіталі приходить доктор і каже, Толік, ти знаєш, що в нас продають Україну? Я запитую, кому? Він каже, німцям. Я кажу, то ще б і японцям продали. Було б добре. От я поважаю німців і японців. Нам би з ними дружити, вчитися у них… Якби ж то наші чиновники вивчали досвід тих країн, куди вони їздять. А вони просто проїдають наші гроші. Ми всі повинні говорити, кожен на своєму рівні, що це гроші платників податки, тому ми повинні ними розпоряджатися. Я в себе вивів з користування вислів «я не хочу». Слів «не хочу», «не можу», «не буду» у сучасному житті не повинно бути. Ти повинен досягати максимуму, на якій би посаді не був. Мої діти знають це, тому я вірю, що в них все буде добре, а як у них буде добре, то буде добре і в нашій Україні.

Запитував Дмитро Слапчук.
Серпень 2018 р.

Довідка.  Сєрков Анатолій Олексійович народився 2 квітня 1957 р. в місті Ковель Волинської обл. 1976 р. закінчив Ковельське медичне училище (спецгрупа військових фельдшерів). 1976 р. був призваний до війська. 1979 р. закінчив школу прапорщиків. З 1980-1981 рр. служба в Афганістані, місто Кундуз. Служив в ОБМЗ на посаді фельдшера-начальника аптеки. Після Афганістану проходив подальшу військову службу в ПрикВО. 1993 р. демобілізувався з лав української армії. Старший прапорщик запасу. 1993-2012 рр. працював у фінансовій установі. Працював у друкованих виданнях Волині (заступник редактора газети). На теперішній час займається громадською діяльністю. Виховав двох дітей та має онуків.