По білім – темне: дум похилих біль –
Овідієві йдуть чи Кобзареві
З чужого краю діти в білім меві,
Йдуть сиротами в март, у березіль.
Андрій Содомора, «Пригорща хвилин»
Читаю-перечитую добірку віршів Андрія Содомори в часописі «Дзвін» (Торкаючи натужену струну [Відлуння Овідієвих скорботних елегій], ч. № 10, 2021), бо ж ПОЕЗІЯ «приносить полегкість у стражданні». Вслухаюся у плин думок і часу вздовж берегів слова, аж сльоза проймає кожним рядком прочитаного: «Той біль, якого ти не заслужив…»
Нестиму й тінню я свою біду:
За грань життя ступлю зі своїм болем,
Вітри ж і далі гнатимуть тим полем
Полинних хвиль нестерпну гіркоту.
…………………………………….
О, як мені спротивився той край!
Як незлюбив себе я в тому краї!
Життям мене вже, доле, не карай,
Якщо життя – то біль, який триває.
……………………………………
У скіфів за зимою йде зима,
Хоч вір, хоч ні, зима йде за зимою –
І туга йде, та сама, та сама,
По білім – темна, йде услід за мною.
«І туга йде… услід за мною». З мого випуску 1970 року інженерів-електромеханіків (52 студенти Львівської Політехніки) п’ятнадцять були скеровані в розпорядження МО і служили офіцерами-зв’язківцями в околицях Благовещенська (750 метрів від китайського кордону, центр Амурської області СРСР). У вихідні офіцери зустрічалися, щоб зігріти свої одинокі душі, бо в цьому краї, «Хоч вір, хоч ні, зима йде за зимою…» Комусь із них прийшла ідея прислати батькам та колегам привітання, записані з допомогою магнітофона. Андрій прочитав свого вірша про побачене, коли поглянув у криничну воду (ти «…перша спонукала до прозріння: / Хто в люстро глянув, плесо голубе, – / Твою пораду вчув: “Пізнай себе!”» [Андрій Содомора, «Пригорща хвилин»]), бо тоді роздуми сягають думок ноосфери: «Я сам злякавсь своєї туги»…
НЕ ВІДПУСКАЙ… (за Овідієм)
Не відпускай мене, не відпускай,
Коли в твоїй уяві я – з тобою,
Без тебе – нерозлучний із журбою,
Не відпускай мене, не відпускай!
Тебе ж – не забиратиму собі,
Бо тут – зима, поземки-змії в’ються,
Будь, де ти є, я – тінню притулюся,
Тебе – не забиратиму собі…
Коли не вгледиш тіні – не шукай:
Вона вже поміж інших тіней буде,
Що не прийматимуть її, приблуду,
Коли не вгледиш тіні – не шукай.
Але й тоді, вже лиш ім’ям своїм, –
Якщо воно – то не лиш звук порожній, –
Я йтиму поряд, вічний подорожній,
Але й тоді… вже лиш ім’ям своїм…
Від себе не втечеш, а надто від власного болю, – з ним доведеться або жити, або побороти його. Тобто від болю не сховаєшся й у болі, сльозами не відмиєшся від нього: «Я часто плачу, плачу тайкома». Згадую Шевченкове: «Легше плакать, як ніхто не бачить». Хто в житті не плакав – той не жив, не кохав, не любив… Адже біль життя і рани «Слізьми солоними щодня / Зрошати мусить їх людина» (Шарль Бодлер). Сльоза безголоса в журбі, вона дарує полегкість у стражданні («Плачуть і речі німі; все, що смертне, нам душу вражає», Вергілій).
Що тут можна сказати – образне мислення високого рівня з наскрізною гармонією, що рясніє метафорами і глибинним означенням думки. Пригадався вислів Юрія Коваліва з нашого листування про поезію Андрія Содомори: «Висока культура поетичного мовлення». Поетичних друків (це слово любить Ігор Фарина) багато, але часом втомлюєшся від пошуку того, що може заворожити серце, аби при читанні пройняла сльоза чи посіяне слово спонукало до глибшого думання.
Поезія думання: «З думками й у розмаїтті ніщо не зрівняється, про що – у Шевченка: “Одна думка усміхнеться, / А друга заплаче”. Думки – мовби миттєві штрихи до внутрішнього портрета людини, стану її душі» (Андрій Содомора, «Бесіди п(р)одумки»).
Дійсність буття не піддається людському розумінню: «…при многості мудрости множиться й клопіт, хто ж пізнання побільшує, той побільшує й біль!» (Екклезіяста 1:18). Тут «клопіт» – відповідальність; «побільшувати біль» – пропускати все через фільтр духовності, через серце й нирки (цю думку надибав у Біблії: серце й нирки – найчуттєвіші органи людського тіла, тобто певною мірою синоніми). І все це, відповідно до знання та пізнання проблеми, спонукає людину до дії. Овідій діяв своїм поетичним словом. Пишучи про Жан-Жака Руссо, Володимир Єрмоленко висловлює думку: «І навіть коли приходить біль, людина має свободу пустити його собі (й іншим. – Б. Д.) на користь. Мідь перетворити на золото» («Далекі і близькі»).
Нелегко описати те, чого неможливо обійняти. Деякі поетичні думки суголосні моєму серцю. Поезія митця високого лету – це лише ніжний доторк до тексту певних віршів, щоб читач усвідомив, що її сила – у знанні й почутті, але в ній є ще щось, і це щось, за твердженням Євгена Барана, потребує «чистоти сприйняття». Ми йдемо до слова, наче до святині, щоб зорити у зірну вись світу вірою, надією, любов’ю, бо ж не марно крутиться колесо, залишаючи слід: «Не слово при людині, щоб бути словом, а людина при слові, щоб бути людиною» (Андрій Содомора, «Поезія. Проза»).
Хто може більше сказати про поезію, аніж сам автор?! Насамперед – фактом її появи на папері:
AMOR PATRIAE (Любов до Батьківщини)
Якби не чужина, той світу край,
Я б і не знав, не вірив би нікому,
Що є такий, такий пекучий жаль –
Позбутись отчини, позбутись дому.
І тільки тут пізнав я, тільки тут
Землі родимої глибинний солод,
І біль душі, й важкий для тіла труд,
І неба скіфського разючий холод.
А ще – душі тут подивляю зір:
Усе, чого нема тут, за чим плачу, –
Усе, мов тут воно є, вір-не-вір,
Так ясно, аж стискає серце, бачу.
Я вже рукою, хочеш вір, хоч ні,
Потягся до тепла руки твоєї,
Та все, що бачив, як ото вві сні,
Позникло за досяжності межею…
І вже я той оманний зір клену:
Мана ж дарує не утіху – муку…
Почути б подих, бодай мить одну
В своїй руці відчути твою руку…
Та що ті нарікання?.. Що жалі?..
Така вже кожного вигнанця доля –
Піти із дому, з рідної землі,
Із обігрітого любов’ю поля…
Так і живу серед чужих племен,
Всіма забутий, врешті, – і тобою,
І, як дивак той, старець Діоген,
Усе своє, свій біль, ношу з собою.
* * *
О, скільки слів тобі я не сказав ще,
А скільки – не скажу,
Коли ступлю (бо й тут не буду завше)
За дня межу!..
Справді, роздуми поета дуже часто мають позачасовий вимір. Але чую вже інші звуки, трохи інші голоси – бесідують зі мною ваготою, гіпнотичною силою, написані природною живою мовою, вишукані тексти книжок пана Андрія, які друкуються чи підготовлені до друку. Пам’ятаймо, «Що тонше відчуття рідної мови, то пронизливіший холод чужини: Овідій, Шевченко…» (Андрій Содомора, «Поезія. Проза»). І цей холод, біль, якого ми не заслужили… Війна…
____________________________
*Овідій Публій Назон (43 до н. е.–17 н. е.) – останній з поетів «золотої доби» римської літератури, твори якого мали суттєвий вплив на пізнішу європейську середньовічну літературу та по наш час. У грудні 8 року н. е. імператор Октавіан Август несподівано заслав поета у Томи – грецьку колонію біля гирла Дунаю (нині сучасне місто Констанца на території Румунії) (Вікіпедія).
Фрагмент роздумів Андрія Содомори про «Скорботні елегії» Овідія:
«Повіє вітер з Понту. Скитський степ
Обудиться, зітхне, і буйна тирса
Зеленим морем знову проросте…
Справді, і Овідій, і Шевченко порівнюють степ із морем. І в Овідія, і в Шевченка – Муза-рятівниця. І той самий вражаючий контраст:
Із казарми нечистої
Чистою, святою
Пташечкою вилетіла…
Ті ж самі крила, що ними марить кожен, хто опинився далеко від свого краю. І та сама сльоза – в очах Шевченкової (та й Овідієвої) Музи:
І хоть єдиную сльозину
В очах безсмертних покажи!
Зупинімо погляд на тій сльозині: невже в ній тільки смуток і журба?.. Хай крихітно, але в ній зблискує також радість. Інакше не може бути: поезія, хоч би про що у ній не йшлося, завжди мусить бути причетною до радості, бо ж приносить полегкість у стражданні. Всупереч усьому повірмо, що й в Овідія, за всієї контрастності двох барв його життєвого часу, навіть у нього – “з журбою радість обнялась”» («Дві барви часу Публія Овідія Назона». – У кн. Публій Овідій Назон. Любовні елегії. Мистецтво кохання. Скорботні елегії / Пер. з латини, передмова та коментарі. А. Содомори. – К.: Основи, 1999. – 299 с.).
Богдан ДЯЧИШИН, м. Львів