В Україні за останні 2 роки внаслідок воєнних дій свої домівки покинуло щонайменше 1 млн. 600 тис. жителів окупованих територій, з яких: 947 тис. пенсіонерів, 397 тис. – працездатного населення, 207 тис. – дітей, 68 тис. – інвалідів. Такі офіційні дані ДУ «Інституту економіки та прогнозування НАН України» станом на грудень 2015-ий охопили тільки найближчі області підконтрольних територій. Про те, чи продемонстрували державницькі чини першочерговість й виваженість політично-стратегічних, соціально-економічних рішень – ситуація на разі отримала черговий резонанс.
Про основні проблеми постраждалого українського населення спробувала розповісти «переселенка» з Криму, мешканка м. Києва Валентина Потапова – викладач правових та історичних дисциплін, громадська активістка, координатор освітніх програм, експерт Української Гельсінської Спілки з прав людини. Вона, одна із небагатьох, отримавши статус внутрішньо переселеної особи, не погодилась з політикою держави щодо надання соціально-психологічного захисту для постраждалого соціуму. В час, коли над Україною нависла «хмара» раптової вимушеної внутрішньої міграції, українка вважає, що усе і тільки робиться, щоб перебільшити гостроту цього явища, та стратегічні питання так і не вирішуються.
За офіційними дослідженнями, істотність проблем, з якими спіткнулися українські біженці, звузилась до ключових: відсутність постійного житла, висока плата за орендоване місце, низька можливість працевлаштування, втрата усіх майнових та підприємницьких статків, неадаптований рівень міжособистісних стосунків. Та найбільшою проблемою В. Потапова вважає неприйнятність українським суспільством статусу українських переселенців, нерозуміння того, що «ці люди – не загрозливі біженці, а особи з особливими потребами, потребами соціального захисту». Необґрунтована підозра в розпалюванні антиукраїнських настроїв, а чи запланований вимисел адмінсоцполітики створив для постраждалого населення справжню законодавчу зону «дискомфорту». Так, згідно Закону України «Про забезпечення прав і свобод та правовий режим на тимчасово окупованій території України», Постанови КМУ від 02.06.2014 № 234 «Про затвердження Порядку виплати пенсії…» внутрішньо переселеним особам заборонено перетинати «буферну» зону зі статками більше 10 тис. грн., а усі документи, що заради збереження життя були видані окупаційною владою, дійсними не визнаються. Відновити їх чинність (свідоцтво про народження, розподіл майна, спадок) можна при перереєстрації, часто – в судовому порядку. Відносини із банківськими установами на мирній території України теж не обходяться запитаннями: чому не сплачено податок фізичної чи юридичної особи? Тоді як законодавча база гласить, що громадяни України, вимушено перебуваючи на окупованій території, від сплати податку звільняються. Сплата відновлюється у разі фактичного місця проживання на вільній території України.
Найжахливішим законом, котрий йменує кримська татарка – Закон України «Про створення вільної економічної зони «Крим» та про особливості здійснення економічної діяльності на тимчасово окупованій території України», згідно якого жодна внутрішньо переміщена особа не має права реалізовувати свою нерухомість. «Це зони, де мають бути створені особливі умови для іноземних інвестицій. Ми два роки б’ємось на відміну цього закону. Це було створено для збереження маєтків наших депутатів. Цей закон говорить, що ми не маємо право вивозити своє підприємство. Закон про вільну економічну зону залишив нас останнього» – акцентує переселенка.
Відтак, більше ніж 2 роки уродженка м. Ялти «оббиває» безліч владних кабінетів, намагаючись пояснити: «права переселенців ущільнено, а за воєнними гарнізонами – наші діти». Без офіційної реєстрації місця проживання, залишивши за острівною межею 76-ти річну матір, активістка не залишає надій, що ситуація в країні зміниться і українські землі назавжди будуть вирвані з рук російських окупантів. На згарищі ідеологічних мрій пані Валентина розуміє, що те явище, котре все ж має місце на геополітичній карті України, жодним чином не повинно виплинути на долі самих постраждалих.
- Вважаю, що потрібно розповісти правду… Для більшості українців – кримчани вийшли і сказали: «ми хочемо в Росію!». Насправді проросійських мітингів не було. Вони були організовані у Севастополі і в Сімферополі російськими окупантами і кубанськими козачками. Було пригнано 45 автобусів політичних туристів. І ці люди, яких привезли, власне й катались по Криму, створюючи масовість. У часи міжсезоння (березень-лютий), де кожен один одного знає в обличчя, раптом з`являються «одні» з характерним акцентом, і ти думаєш: а що: в нас туристичний сезон розпочавсь? Ми все фотографували і пересилали в Київ. Ми боролись до останнього»…
Втрапивши у ситуацію і до того розгорілої війни між «русским міром» і «бандерівською Україною», українка все ж продовжила відстоювати ідеї незалежної держави. Кожен студент, котрому пощастило слухати лекції Валентини Потапової, отримав найголовніше – здатність критичного мислення. А це вкрай важливо у часи інформаційних війн.
- «Будь-яка інформація – це тільки відправна точка. Будь-яка інформація не є істиною. Вона повинна підлягати аналізу і мати першоджерела. Насправді, відсутність правильної системи освіти в Україні привело до нинішньої ситуації. У нас неправильна система освіти – репродуктивна (ми щось дитині даємо, вона повинна це відтворити). Ми не даємо дитині інгредієнтів – критичного мислення. Доки у нас інформаційні користувачі будуть неграмотні – інформаційні агентства не зміняться.
Та явище інформаційного дисонансу – не останнє, що завадило Кримові залишитись українським – вважає пані Валентина, котра наголошує, що українська незалежність – єдина мирна подія в пострадянському суспільстві, котра тільки тепер отримує свої криваві плоди. І через що? Про «владні ігри», позбавлені всякого раціоналізму, жертва політичних війн розповідає з сумом:
- Я залишилась без будинку. Мій чоловік – колишній службовець СБУ. Він каже: вся українська історія могла закінчитись в перший тиждень захоплення. Ця операція здійснюється на раз, два, три – за 24 години: Аксьонов, Констянтинов та інші ключові фігури випадково щезають, тому що вони могли бути на умовній держдачі. Вони «відпочивають» і нікуди не йдуть. І тоді пан Путін був би змушений відверто ввести війська, а не руками якось Аксьонова. Чи зміг би? Уявляєш – каже, – цей Аксьонов міг зникнути на тиждень. Не треба його убивати – відключити усе і хай сидить собі на своїй дачі. Це не проблема. Але цього не було зроблено.
Як автор багатьох освітніх програм, методичних рекомендацій, українська страждальниця намагається відчути, що вона – колишня мешканка окупованого Криму – все ж потрібна своїй державі, знання і досвід котрої готові перейняти. Потрібна, як і тисячі інших, по той бік воєнних дій…
Надія Сасанчин