Найбільше, що мене завжди вражає в цьому чоловікові, це його феноменальна пам’ять. Він з нею на «ти». Недарма епіграфом до зустрічі взяв рядок із поезії Василя Стуса «Я вирву пам’ять з днів перезабутих». За плечима невтомного тернопільського літературознавця, дослідника історії рідної літератури Ярослава Гевка, нелегке життя. Він ділить його на «до» і «після». 157 днів реанімації, клінічні смерті, три асматичні коми. Часто каже, що Господь вберіг його, аби він міг дослідити й написати про поетів Степана Алича, Степана Будного, Василя Ярмуша, Бориса Павлівського, Миколу Руденка. До речі, 8 років він був очима і руками Руденка, який назвав Гевка найкращим руденкознавцем.
«З Руденком я пройшов 8 років університетів, – поділився враженнями під час зустрічі з бібліотекарями міста в бібліотеці-музеї «Літературне Тернопілля», – він відкрив мені космічне бачення світу. Його хресна дорога почалась у 1978 році: 12 років таборів. Після повернення у нього забрали квартиру, сказали ставати в чергу. З Мюнхена надійшло запрошення і він виїхав до Німеччини. Звідти – до Америки на запрошення Рейгана. Руденко точно до місяця вказав дату розвалу радянської імперії. Розвінчав теорію Маркса про те, що додаткова вартість – це праця. А ще підказав, як брати енергію з океану. Проте можновладцям новітні відкриття були невигідні, їм корисливіше брати газ із Росії і набивати доларами кишені. Де найбільша бездуховність, там і найбільша руїна.
Особисто пригадую, як скромно і непомітно презентувалась друга книжка Степана Алича «Розп’ятий промінням», яку також підготував пан Ярослав, у Великобірківській бібліотеці, що неподалік Тернополя. Аличу не судилося побачити жодної з них. Внаслідок трагічного випадку десятирічний Степанко на все життя залишився калікою, у нього був переламаний хребет і пошкоджений спинний мозок. Останні свої роки він жив у Будинку для інвалідів: не міг навіть сидіти, а світ спостерігав через вікно лежачи. 28 років нерухомості. Єдиним порятунком для нього стала поезія. А ще – друг Славко Гевко.
Цікавою була розповідь про життя і творчість поета-політв’язня Бориса Павлівського, який помер на 99 році життя. У нього надзвичайно прекрасна поезія як громадянська так і лірична. 47 років чекав Борис Павлівський на те, що його твори будуть надруковані. Завдяки синові Мирославу ці книжки нарешті побачили світ. Усі згадані особистості збагатили мій внутрішній світ, наповнили його змістом. Завдячуючи долі, найперше – Господу Богу» – ділиться сокровенним пан Ярослав.
У це важко повірити, але архіви Павлівського роками переховувалися в таборах ГУЛАГу, де, як писав Євген Сверстюк: «Неба і сонця нема…». Виносили їх за зону (а це списані клаптики паперу, переважно обривки паперових мішків з-під цементу) вільнонаймані чеченці, котрі вже відбули свій термін. Загалом сімдесят відсотків творчості було спалено, відібрано, знищено… Позбавлений права вільно творити, поет писав: «Свій біль за Україну палю в собі стокаторжним вогнем». А вогонь, як відомо – це всепоглинаюча субстанція очищення, звідси – оновлення. Отож, Борис Павлівський, навіть не усвідомлюючи того, завдяки своїй сонячній і вогненній поезії знову і знову повертався до життя, самовідроджувався, як міфічний птах Фенікс.
Доля подарувала Гевкові зустріч із поетом політв’язнем Іваном Гнатюком, про нього він зняв два фільми. Особливі спогади в дослідника про Василя Ярмуша, Степана Будного…
Актор Михайло Безпалько, який був присутній на зустрічі, хвилюючись, поділився цікавими фактами, про які не всі знають: «Ярослав Гевко підтримав не одного актора в театрі. Завдяки йому не забули ім’я Левка Крупи як драматурга. Єдиний він звернувся до його творчості. Театр не здійснив ані постановки «Тернове поле», ані «Морозенка». Ярослав узяв студентів Теребовлянського училища культури і сказав, що артистів йому не треба. Отож першу виставу здійснив у Товстолузі…
Ось так. Скільки добрих і жертовних справ може зробити одна людина впродовж життя! А скільки б ще зробила, якби ніхто не заважав і якби для того були створені ідеальні умови. Хоча, хтозна. Мабуть Богові видніше, якими мають бути «ті умови» для кожного з нас насправді, і за яких «умов» людська душа може реалізуватись стовідсотково.
Фото автора.
