Василь Махно: “Я давно хотів написати роман про малі території, про місця, які добре знаю…”

І хоча книжка ще не з’явилась у книгарнях, мені випала нагода прочитати її. Читаючи, робила нотатки. Їх виявилось досить багато, як і тем, які варто було б проговорити з паном Василем. Однак я вибрала три основні й канонічні — час, місце, герої. Такі складові універсальні, але набувають особливого значення через те, що зав’язані, сказати б, на локальному.  — Анна Золотнюк.

.

— Я давно хотів написати роман про малі території, про місця, які добре знаю, про своєрідні околиці та пограниччя. Деяким із цих тем і мотивів було присвячено окремі есеї.

Однак есеї — це одне, а роман — це зовсім інше. Тобто досвід письма цілком інакший. Ідея того, що це буде роман на три частини, була від самих початків. Деталі, тобто, що прописувати і як, приходили вже із просуванням простором тексту. Найважче було написати першу й другу частини, бо у них потрібно було відтворити дух часу. Османські розділи та розділи періоду 1916 року вимагали підготовки — читання, відвідування міст і місць тощо. Мені хотілося зв’язати в один вузол локальні та глобальні події, які б доповнювали одне одного та творили розповідь про життя. Мені хотілося написати про життя у тривалім часі. Але яким буде обсяг? Звичайно, я не здогадувався.

 .

— Досить багато часу довелося вділити вивченню та читанню. Я замовляв книжки, дисертації, статті. Перш за все, це стосується першого та другого розділів, позначених умовно 1672 та 1916 роками, хоча часові виміри варіюються і точно визначених меж там немає. Джерелами слугували видання різними мовами — українською, англійською, польською, сербською, російською, німецькою, турецькою та їдиш. Доводилося консультуватися зі спеціалістами та звертатися до перекладачів із тих мов, якими не читаю. Однак, я б не хотів, щоби у читачів склалося враження, що це роман історичний. Так, історичне тло у ньому посутнє, але він радше про життя в певних історичних — лінійних і нелінійних — циклах.

 .

— Мене зацікавило, що Язлівець був останньою північною точкою Османської імперії, хоча це тривало плюс-мінус двадцять років, але щось від цього мусіло нам залишитися. Потім, коли я думав про малі міста й містечка — Чортків, Бучач чи Язлівець — мені здавалося, що вони приховують від нас щось незнане. Язлівець — вірменське життя, Чортків — життя чортківських цадиків, Бучач — ще щось. Тим паче, що всі ці містечка для мене не чужі, з тих країв походить родина по лінії моєї мами, туди вимушено переїхала з-під Лежайська родина мого батька, — ось чому такий текст, по суті, було запрограмовано від народження. Залишалося тільки вичекати слушного часу та написати.

.

.

— Можна сказати, що це головні точки, на яких тримається розповідь про часи та людей в романі. Це своєрідна система координат. Так, там вирує провінційне життя, але водночас воно пливе в руслі всесвітньої історії. Якби не завоювання османами Язлівця та довколишніх земель, то життя тамтешніх мешканців було би інакшим. Якби не Перша світова війна, то Митниця не опинилася в епіцентрі воєнного наступу 1916 року. Якби не Ялтинська конференція та примусове переселення українців після Другої світової, то хто з Надсяння добровільно залишив би свою землю? Всі події мають свою внутрішню логіку. У будь-якому випадку Чортків та придумана Митниця (прототип якої село Базар), завжди були та є для мене чимось більшим за місто і селище, бо переповнені подіями, людьми та моєю пам’яттю про них.

 .

— У романі справді багато річок, які одночасно реальні та метафоричні. Вода — один із елементів, із яких створено цей світ. Річка, принаймні для мене, це алгебраїчне рівняння з багатьма невідомими. Куди вона пливе? Як вона тече? Що трапляється на її шляху? Хто в ній живе? Це те саме, коли ми ставимо собі питання про сенс людського життя. Річки нашого дитинства супроводжують нас завжди. Мені хотілося, щоби в романі Джуринка й Серет були майже живими істотами у ту мить, коли їм цього найдужче хочеться, і я дозволяв їм бути такими.

.

.

— Я думаю, що тут вмикається гра уяви. Кожен предмет можна оживити, щоби він брав участь у безконечних перемінах, своєрідній трансформації. Якщо це художня проза, то можна подивитися, до прикладу, на дім із різних оптичних перспектив. Якщо говорити про Чортків, то для мене найперше — це готель «Брістоль», що нагадує флагманський корабель, який тягне за собою всю ескадру будинків та вулиць. Тобто, якщо це Чортків, то його місце в системі історичних координат саме таке, а не інакше. Саме такі події, про які знаємо, у ньому вже відбулися. У цьому я бачу закономірність історичного часу. Звичайно, я переплітав реальні події з вигаданими, реальних персонажів з придуманими.

.

— О, це настільки складне питання. Можливо, один варіант відповіді з тисячі можливих, я спробував побудувати «Вічним календарем». Річ у тім, що біблійні пророцтва про останні часи та історія людської цивілізації перебувають у постійному протистоянні. Містики твердять про конечність всього, а людство галопує вперед, наче все безконечно. Відчуття часу змінне. Для мене час — це те, чого не можна описати і чого не можна побачити. Плин часу як течія річки — ти можеш чути шум, але не можеш визначити, куди вона тече й куди вона власне втікає. Хронологія, календарі, літочислення намагаються впоратися з цією дифузією часу, з його нелінійністю. Власне «Вічний календар» така ж спроба впорядкувати ті історичні періоди, в яких розгортається дія, за допомогою певних персонажів та їхнього проживання у відповідному часі.

.

— Мені йшлося, щоби все, що відбувається в романі, було підпорядковано ідеї плинності часів, повторюваності. Коли я глибше почав вивчати доступні матеріали про цей невеличкий клаптик землі між Чортковом, Язлівцями, Митницею і Бучачем, мене вразила дивна закономірність воєн, які приходили на цю землю від XVII століття до XX. Недаремно, османський мандрівник Евлія Челебі записав, що ця земля схожа на саламандру в огні. Мені, насамперед, баглося самому зрозуміти, як можна було вижити в таких умовах й зберегти свою національну приналежність, мову та відчуття дому.

 .

— Цікава закономірність, що існують різні письмові джерела — польські, єврейські, російські і турецькі, якщо йдеться про події XVII століття, але найменше українських. Наше письмо проковтнули війни та вогонь, який приходив з тими війнами, тому у нас розвинена усна історія, яка дещо міфологізована. Парадоксально, але з іншомовних джерел можна дізнатися, яким був тоді уклад нашого життя. Отож, пам’ять мені була потрібна як своєрідний каркарс, який можна доповнити вже суто художнім вимислом.

 .

— Назагал я намагався писати кожен розділ, додаючи, крім основної оповідної лінії, ще й додаткові, які увиразнювали б смисли й знаки сказаного. Такий принцип був цілком свідомий і, на мій погляд, додає романові архітектонічного багатства, а читачеві можливість переключитися з однієї хвилі на іншу, що зберігає певну інтригу. Тому, що в певному часі відбувається сотні тисяч подій, для роману важливо те, що працюватиме на розповідь та ідею тексту. І тоді ти прибираєш зайве.

.

— Тому що зміна місця проживання — це втрата. Але з іншого боку — це певний виклик. У романі й справді багато переміщень: похід османського війська; прибуття Саббатая Цві до Стамбула; вимушене зникнення з Язлівця спочатку вірмен, потім — євреїв; відвідини Минасем Сириновичем Єрусалима; прибуття армій на лінію язловецького фронту у 1916 році; вимушений переїзд переселенчим потягом родини Мехаметів; повернення з Кривого Рога Дмитра Баревича; приліт з Нью-Йорка Д. — мені видається, що саме це підсилює — так би мені хотілося бачити — певну динаміку розповіді, а одночасно в цих сюжетних потоках місце — як географічна точка— набуває багатогранності й множинності, тобто повноти.

 .

— Якісь із героїв залишаються у своїй епосі, бо вони не мають великого значення для подальшого розвитку сюжету. Це цілком природньо. Чи вони цікаві? Взагалі кожен персонаж, що з’являється в тексті — важливий, хай навіть своєю миттєвою присутністю.

.

.

— Звичайно, у дечому я опирався на родинні історії, хоча немилосердно їх покавальцював, бо не хотів повторювати. Якщо йдеться про автобіографічні елементи, то їх небагато. Усі вони зринають у третій частині, коли йдеться про переселенців у 1945 році, повернення додому шахтаря Баревича, чи в останньому розділі «Сніг з океану». Але що таке автобіографія? Це такий же матеріал, який ти можеш використовувати на власний розсуд, але бажано з ним не переборщити.

 .

— Мабуть, у нас усіх присутній синдром блудного сина. Не обов’язково фізичного повернення, бо повертатися можна й подумки, зустрічатися з людьми, яких колись добре знав і провадити з ними уявні діалоги. Тому що відхід — це здобування досвіду, а повернення — це бажання його осмислити. Але з ким? І що ти можеш сказати цим людям, яких так довго не бачив, цьому домові, з якого ти вийшов так давно — і цій річці, котра обходилася без тебе? Якщо ти письменник — ти можеш переповісти про все, що відбувається під час твоєї подорожі, про той шлях з дому додому. Тому, що блудний син, покинувши дім, повертається, збагачений усіма гіркотами, збагачений такою кількістю слів, яких вистарчає, щоби написати роман. Зрештою, знаний міф про Одіссея — ніщо інше як блукання і пошук себе. Тільки втрачаючи щось — ти починаєш розуміти цінність втраченого.