«НАРОДЕ МІЙ, ДО ТЕБЕ Я ЩЕ ВЕРНУ…»
Листи Василя Стуса до його сина Дмитра, написані в радянських концтаборах у 1972 ‒ 1979-му та 1980 ‒ 1985 роках, вишила письменниця, майстриня народної творчості, лавреатка рівненської міської літературної премії імені Уласа Самчука, літературної премії імені Михайла Дубова Олена Медведєва.
Вона застосувала свою методику ниткографії вишиваного слова, вигаптувавши повністю 27 листів на 48 сторінках із білого льняного волинського полотна розміром 60 х 42 сантиметри. Використала запатентовану нею гарнітуру шрифта ‒ вивела ниткою DMC французького виробництва товщиною один міліметр прописні букви висотою 1 см, шириною 0, 5 сантиметра. Готові тканинні аркуші були наклеєні на картонні, які переплетені між собою.
Ошатність фоліанту надали обкладинки, обтягнуті темно-синім джинсовим матеріалом, на якому вишиті клітинки ‒ вони є символом шкільного зошита, на сторінках якого Василь Стус писав листи до рідних.
«Тексти для вишивання я брала із книги «Листи до сина» лавреата Національної премії України імені Тараса Шевченка, генерального директора Національного музею Тараса Шевченка, сина Василя Стуса Дмитра Стуса, а також із наданих ним оригіналів листів», ‒ сказала Олена Медведєва.
Вона додала, що серед вишитих листів є й ті, у яких поет звертається одночасно і до своєї дружини Валентини.
У фоліанті подано й деякі вишивані переклади Василя Стуса, його вірші, надіслані з листами, зокрема фрагмент «Як добре те, що смерті не боюсь я», у якому є рядки: «Народе мій, до тебе я ще верну,/ і в смерті обернуся до життя».
Відтак книга вишиваних листів Василя Стуса постала як артефакт звеличення памʼяті поета у новому, досі небаченому прояві.
–
«ОБОВ’ЯЗКОВО ‒ БУТИ ДОБРОЮ ЛЮДИНОЮ…»
«Коли я тримала в руках оригінали листів Василя Стуса, то охоплювала мене нерішучість, бо оповило відчуття якоїсь позареальності, ‒ говорить Олена. ‒ Крізь цей доволі каліграфічний почерк ніби побачила їх автора, який нахилився над листком паперу і писав рідним у безпросвітних умовах. Це не вузько приватний епістолярій, адже у ньому, навіть коли висловлені звичайні батьківські настанови, йдеться про культуру, літературу, мистецтво, свободу людини. Чим більше вникала, то моє співчуття до долі поета почало перевтілюватися у чітке сприйняття його як незломленого, не нитика, дух якого хоч був поранений, але не скалічений. І це демонструє кожен вишитий мною лист».
За словами вишивальниці, поет демонстрував у листах, що є невід’ємним від сім’ї, підбадьорював дружину Валентину, яку називав «Вальочок», жадібно чекав новин про сина. Наприклад, дуже зрадів, коли йому повідомила Валентина, що син пішов у перший клас. У листі за вересень (число не вказане) 1973 року написав низку запитань до нього: «Куди ж Ти ходиш до школи, дядьку мій маленький (звертаючись до сина чи до дружини, займенник «ти» завжди в листах писав з великої букви). А якою ручкою пишеш? Кульковою чи пером? А гарний маєш портфель? А пенал? А читанка ‒ гарна? А як звати вчительку Твою? А з ким Ти сидиш за партою? А цікаво Тобі? А за партою добре сидіти? А як Тобі висиджувати всі чотири уроки?»[1] . Вишиваючи, я тішилася такою цікавістю».
Він просить також дружину: «Вальочку, переповідж мені про все це, як Дмитро збирався до школи, які перші враження ‒ про весь його, сказати б, шкільний інтим».
Завдяки подробицям, описаним дружиною, Василь знав усе про учня. Іноді проявляв незадоволення, бо хлопець десь схибив, не послухався її. Та то був ріст, батько відповідно все і сприймав… Як і прагнення сина брати приклад із героїв. У лютому (число не вказане) 1975 року він писав: «А хочеш, я Тобі розкажу про те, як стати героєм? Втім, це не обов’язково ‒ бути героєм. Але обов’язково ‒ бути доброю людиною, тобто такою, що намагається більше віддати іншим, аніж брати. Герої виникають тоді, коли не всі люди є добрі. Тоді потрібно, аби були герої. Ти знаєш, що більшість із них гине, бо сили, що стоять проти них, занадто великі, аби їх збороти».
«Коли вишивала, то спостерігала, як із дорослішанням сина Василь Стус поступово «посилював» поради, ‒ ділиться Олена. ‒ Тому ми стаємо свідками ненав’язливої педагогіки, ‒ зауважує Олена. ‒ У листі від 9 жовтня 1978 року він пояснює, чому треба цікавитися музичним мистецтвом: «музика робить нас людьми. Щоб ми багато могли відчувати ‒ й такого, чого словами не викажеш».
Настанови також стосуються й фізкультурних тренувань, освіти, моральних принципів: «Ти повинен мати міцне тіло… Добре було б Тобі ходити на спортивної гімнастики гурток, щодня робити фізичні вправи… Вчи англійську мову ‒ разів у 5 вивчай більше слів, ніж дають у школі… Добре вчись. Через 6 років ти станеш дорослим… Візьми собі за правило: завше бути справедливим, спокійним, розважливим, мужнім… Вироби в собі свого суддю ‒ аби міг сам себе сварити, коли що не так учинив».
І ще один обов’язок: маєш «допомагати мамі в домашній роботі».
–
«УСЯ ЛІТЕРАТУРА ‒ ЦЕ ОПОВІДЬ ПРО ТРАГЕДІЮ»
Василь Стус намагався брати конкретну участь у процесі навчання свого сина. Був задоволений, коли той ділився розповідями про те, як освоює шкільні теми.
«Мене не міг не привабити і лист від 27 січня 1982 року, ‒ Олена відкриває 38-му сторінку свого фоліанта. ‒ Тут Василь Стус пояснює Дмитрові особливості образів драми-феєрії Лесі Українки «Лісова пісня», а я ж бо її повністю вишила і мені цікава поетова оцінки цього твору…».
Із листа стає зрозуміло, що між сином і батьком відбувся обмін враженнями. Мабуть, це неабияк втішило поета.
Він надає ваги синовим думкам, мовляв, «Ти пишеш про Лесю Українку, про її «Лісову пісню». Про все це я міг би багато провадити…». Наголошує, що «на свій час вона була для України могутньою поеткою».
Про її жанрову трасформацію у нього ‒ своя версія: «Леся почула, що її вірші не дають їй змоги висловитися до кінця, ‒ і почала свої прегарні драми».
Батько пише, що драми поетеси любить, але «Лісова пісня» ‒ «не найкраща, звичайно. Вона тільки найніжніша, найтонша, але ‒ не найглибша. Те, що вчать у школі її, а не іншу драму ‒ нічого не важить. Ось прочитай «У пущі», «Руфін і Прісцілла» ‒ вони тобі сподобаються більше (може, на Твій вік ‒ і ні, але пам’ятаю по собі: «Лісову пісню» я обожнював у школі…».
Із цього листа учню стало зрозуміло, як батько нестандартно підходить до аналізу твору. Демонструючи свій незалежний погляд, він погоджується із сином: «А смисл «Лісової пісні» ‒ такий, як Ти і пишеш. Є така приказка: краще синиця в жмені, аніж журавель у небі. На жаль, є… Одне слово, драма-феєрія Лесі ‒ це драма людського життя: трагедія журавля в небі і гопак свиней на оборі».
Відгукуючись на синову думку про те, як пояснює вчителька художні твори, батько дає їй оцінку: «Коли ваша вчителька каже, що твори важать тільки ті, що дають серцю й розуму, ‒ то вона добра вчителька, вона розуміє літературу і добре відчуває її. Я не знаю, чи Ти мене зрозумієш: уся література ‒ це оповідь про трагедію. Трагедію життя, яку література вчить не відчувати як трагедію».
–
«ЛЮБОВ ‒ ТО, МОЖЕ, ЄДИНА СПРАВЖНЯ КВІТКА, ПОДАРОВАНА ЛЮДИНІ БОГОМ»
«А ось текст про найголовніше в житті, написаний з приводу синового сімнадцятиріччя», ‒ Олена розгортає вишивану сторінку із листом від 3 жовтня 1983 року.
Василь Стус формулює найважливіші, на його думку, орієнтири для сина, серед яких ‒ бути особистістю, мати «тверді орієнтири, що таке добро і що зло» і виростати «у їхньому магнітному полі…», сповідувати ідеали «добра і справедливості, чесності і любові, краси». А щодо життя в соціумі, то «намагайся зрозуміти інших людей, бачити в їхніх життях їхню правду, яку треба приймати, а не оспорювати. Отож, суди про людей не зі своєї позиції тільки, а й з їхньої. Ще краще ‒ з кількох позицій».
Як нагромадити в собі такі якості? Батько переконаний, що «для цього треба мати щедре серце». Воно «дається любов’ю. Великою любов’ю, більшою за Тебе. У Твої літа найголовніше, може, вчитися любити. Вміти любити ‒ то велике вміння… Любов ‒ то, може, єдина справжня квітка, подарована людині Богом. Тільки в любові людина розумна. І навіть: що більше, дужче любиш, ‒ то розумнішаєш. Інших квіток, кращих за цю, квітку любові, я не знаю…».
Тут він наводить приклад мами Валі: вона була «найкращою, найлюдянішою, найцнотливішою моєю дівчиною: я став кращий од неї, вона ‒ од мене. Я дякую Долі, що Валя ‒ моя дружина, мама мого сина…».
Батько пояснює різні виміри людської любові. Вона проявляється і в тому, як хто ставиться до тих, хто поряд. Наприклад, бажає, щоб синові «було приємно ‒ і з людьми, і на самоті, і з однолітками, і зі старими людьми. Хочу, щоб Ти зростав ‒ діаметром своєї душі… Не будь злопам’ятний і мстивий, хоч і не дозволяй плювати в свою кашу».
Дбати про свою сутність означає також: ходити «з мамою в концерти ‒ привчайся до музики ‒ не тільки естрадної, а й класичної, народної»; намагатися «старанно всотати в себе прочитане. Для цього: не читай дурниць, а ‒ класику»; розуміти «поезію, малярство, архітектуру, красу будь-якої роботи і ремесла»; вчитися «гарно їсти, пити, дихати, дивитися, слухати, мріяти…».
–
«…НЕ ПОСТУПАЙСЯ СВОЄЮ ВОЛЕЮ ПЕРЕД ОБСТАВИНАМИ»
Олена звертає увагу на лист Василя Стуса від 15 січня 1984 року, написаний у період другого увʼязнення ‒ до його смерті залишалося трохи більше, як півтора року…
«Це одне із найдовших послань, яке я вишила, ‒ у ньому він звертається і до дружини, і до сина, ‒ коментує майстриня. ‒ Воно, вважаю, знакове. Зокрема, сповнене роздумів ‒ їх спонукав, либонь, лист від сина, який батькові «сподобався, як і попередній, літний».
Проте батько сповнений сум’яття: «Я не знаю всіх обставин, що змусили Тебе покинути ‒ при самім закінченні ‒ технікум…». Але не шпетить хлопця за накоєне, і схильний вважати: це крок «добрий (хоча б уже тим, що відважний)». Зазначає: йому «подобаються люди, що, як кажуть, «пруть буром», тобто, мають свій норов».
Заспокоюючи юнака, батько не сердиться, і «списує» його вчинок на… стусівські гени: «Може, в Тебе моя натура: всюди Тобі невготно. Я, принаймні, ніколи не мав роботи до душі, а все тільки ‒ про шматок хліба; добре мені було тільки за письмовим столом, серед дорогих книжок, перед папером, на самоті».
Вчинок сина він розглядає як урок, який піде на користь, а ще ‒ як прояв самостійного рішення: «Насамперед, сину, я хочу, щоб Ти мав свій характер… Виробляй його постійно, не поступайся своєю волею перед обставинами. Бо Ти ‒ це, насамперед, Твоя воля (бажання, мета, впертість і т. д.)». І ось його крилатий висновок: «Масштаб людини визначається мірою її волі».
«Вишиваючи цей лист, моя голка часто зупинялася, ‒ ділиться Олена. ‒ Я розуміла: переді мною ‒ маніфест, сповнений аналогій, порівнянь, метафор. Вони впевнюють, що батько у синовому «розлученні» з технікумом вбачає певний іспит «на право бути самим собою, не таким, як усі».
Випадок із технікумом обернувся… схваленням: «І, може, мені навіть до душі, що ти «викидаєш коники», а не йдеш уторованою дорогою. Тільки стережися гнилизни, штучності, «гопля-молодечості» (коники викидають і хулігани, злодії, веселуни з транзисторної радості, всяка непотріб). Хай Тебе вбереже од таких «коників» Твоя чистота. Будь чистий ‒ за всяку ціну й передусім. Душею і тілом».
Закликає також до своєрідної самосповіді ‒ регулярно вершити «над собою свій власний суд: а що ти зробив, щоб бути кращим, чеснішим, розумнішим. А що Ти не так зробив?»
–
«АБИ Я ЧУВ, ЯК ТИ КЛИЧЕШ…».
У цьому ж листі також дає рекомендаційний список авторів (подекуди з лаконічними поясненнями), твори яких треба прочитати. Серед них зарубіжні філософи, а також поети й прозаїки В. Гете, Р.-М. Рільке, А. Камю, В. Шекспір, Г. Белль, У. Тенессі, Г. Ібсен, Д. Селінджер, представники японської літератури Кобо Абе, Ясунарі Кавабату, Кендзабуро Ое, Акутагава Рюноске. Між тим зазначає: «Але більше налягай на англо-американську прозу і поезію ‒ вони, здається мені, найдозріліші».
Слід пізнати українських письменників І. Франка, Л. Українку, Ю. Щербака, Р. Андріяшика («з яким Ти грав у шахи»), Г. Тютюнника. Треба також проглядати «в якому-небудь читальному залі» журнали, зокрема ті, що виходять в Україні, ‒ «Київ», «Вітчизна», «Жовтень», «Наука і суспільство».
А про те, як його батько обмежений у виборі читання, свідчить фраза: «Я заздрю Тобі, сину, що Ти можеш читати «Біблію» ‒ цю найпоетичнішу і наймудрішу книгу з усіх, які є (незле, аби прочитав і «Коран»).
Нагадує Дмитру, аби той вів свій щоденник. І пояснює, що таке заняття «виробляє стиль, спонукає до глибшого думання. Нехай це буде щоденник Твоїх почувань, емоцій, думок. У ньому Ти ніби стаєш жити в двох особах: той ‒ що живе, і той, що спостерігає за собою. Ніби існуєш у двох проекціях. Це ніби перше збагнення Вічності, таємниче циганське дзеркало, яке ворожить, нічого ясно не кажучи, а тільки натякаючи (знаєш мову ворожок?)».
Очевидно, що цей лист Василь Стус писав із великою насолодою, втішаючись такою розкішшю, як свобода дороговказування… Він прагне, аби русло такого спілкування про цінності було повним-повнісіньким, щоб не міліло, тому закликає сина писати й писати листи, хоча б не рідше, як раз на місяць (дружина писала частіше). При цьому хоче, аби він виконав ще одне прохання: «Дмитре, уживай кличної форми в листах (тату, а не тато), аби я чув, як Ти кличеш, і міг гукнути «Чую, синку, чую!».
…У листі від 8 березня 1976 року Василь Стус писав: «… кожна зірка має свій час ‒ сходити й заходити».
Тепер зійшла зоря його вишивана…
Віктор Мазаний, письменник.
Фото автора.
м. Рівне.
[1] Орфографію й пунктуацію оригіналів листів збережено.
Leave a Reply