Ці рядки, як і всі попередні, пишу серцем і від серця. Особливо тепер, бо втішилася душа моя.
Стою у Стрию на автобусній зупинці й раптом чую знервований вигук: «Що вас так сильно тіпає?». Виявляється, це була реакція направду поважного пана, без сумніву, освіченого й патріотичного на мовлення вже немолодої жінки, мабуть, віку бабусі, яка часто в бесіді надуживала словом «тіпа».
Як хтось медом помастив мою душу – я міцно ствердився в цю мить духовно – так, я не один у прагненні сльозинної чистоти нашої мови! Що вже говорити про чужих, коли наші українці, так звані, не шанують її.
Мабуть, це не мода сучасності, а перманентне лихо для нашої мови. Адже не лише молоде покоління, а й старше говорить жахливим суржиком. Зрештою, такі люди й не замислюються над своїм мовленням, бо в них один спільльний знаменник – аби мене поняли, карочє.
Обурений пан, коли я підтримав його незадоволення, проронив таке: «чомусь вони не спотикаються об нашу мову?». Резонно. Невже в мовних площинах ми і справді другосортні?
Оця короста – тіпа, карочє, ладно, панятко, вапшє, особєнно, лібо, то єсть, осуджаю, вовсю, казалось, нєнарочно, страдаю, любе, гласно, казалось – мільйонна в нашому мовленні, в мовленні українців.
Так, на моє обурення люди обурюються, мовляв, чому нас він ображає? Українці дорогі, мої сестри і брати, Небеса на вас ображаються! Бог дав нам мову чисту, багату, зрозумілу, не облудну – Українську.
Тож не плюймо в цю криницю, з якої п’ємо життєдайну водицю!
Зиновій Бичко, філолог