Павличко Я. На вертикалі дня: поезія. – Львів: СПОЛОМ, 2015. – 96 с.

Вірші цієї поетки «високої поетичної проби, настояні на українській ментальності, позначені непересічним талантом автора, неповторним голосом». Так зазначила Галина Капініс. Саме тому їх хочеться читати і перечитувати.

«Нова книжка Ярослави Павличко «На вертикалі дня» органічно продовжує попередні видання. Філософське осмислення життя, роздуми над ним та пошуки духовних орієнтирів творять міцний стрижень.

Водночас, послуговуючись засобами гротеску, розмаїтої стилізації та метафорики, авторка емоційно підсилює мистецький баланс віршованого полотна» – читаємо в анотації.

чаші дня

ще свіжа охра

торкає лики апостолів

у хітонах

переливається

Господа

мисль

Такі філософські рефлексії змушують замислитись, апелюють до сучасності, сьогодення.

Важливим є те, що збірка – «жива», олюднена:

Кричить

на мене

море з берегів

о як йому мене заколисати

Надзвичайно багата метафорика: «Кава – / срібне / коліщатко / розмови», «море – як новітній яничар», «немов рубильник / золотистий гнів», ріка, що примостилась «під рукавами / велетенських лип», «скибочки ночі і дня», кавове дерево, що «виросло / застромлене / на ніж / мезозою…», «царство німе / зелені», що «балакає / первнями світовідчуттів», «вранішня ружа / сонця», дзвіниці, що «голосять / й понині / про лемківський рід-родовід», «крихітна Доля краю, / який / чужинці / ножами кривавили», «квадрат / білого аркуша неба», «зелене решето / ранку», «хрущі – / засмаглі негри», «сніги-паралітики», «тоненький аркуш степу», що «ножем розрізав суть химерних днів».

 «Зів’ялий» час-прачас, «колесо слів, протиріч» – на цих перехрестях, вертикалях шукає прихистку душа, дуже тонка і тендітна, що відчуває світ у всіх його проявах та розмаїтті.

Тут, звісно, і філософська вертикаль як неодмінний атрибут поезії:

Скрипіли поночі легенди,

ввижались січові стрільці..

О! Господи, ми все проспали

у Твоїй праведній руці…

Поетичною майстерністю, філософською вишуканістю позначені «Невицька легенда», «Никифор Дровняк із Криниці», «Почаївський тренос», «Навколо вірша», «Янголе!».

Ярославі Павличко вдається віднайти образи, які нуртують, оживають, як щось рідне, знайоме і сокровенне. Насущне і суще, магічне і вічне, звичне і неординарне. Чи то ріка, чи море, чи кавові зерна, чи дерева, – усе тут небуденне, охудожнено-незабутнє:

Візьму день

         і посію як мак.

Червонітиме він –

дивак!

Читаймо – і насолоджуймося. Осмислюймо – і прозріваймо.

Юлія БОНДЮЧНА