Вона була вигнана. Днями, тижнями сиділа вона удома, не призвичаєна до одноманітності й сірості буднів. Просто хандрила поміж холодильником, столом та ліжком. Вона була вигнаною з того місця, якому віддала половину свого життя. Вона була вигнаною з того місця, де пропадала ночами. Вона була вигнаною з місця, яке з сміливістю можна було б назвати другим домом.
Все почалося тоді, коли змінилася влада. На хвилі загального популізму нові керівники почали викорінювати «залишки старої влади». І плювати, що вони були тут ще з кінця минулого століття і ця влада була вже четвертою, яка тут керувала. Вона була чиновницею, що піклувалася обласними сиротинцями. Вона кохала цю роботу, яку ніхто не крім неї з такою охотою не робив. Навіть по сей день її звільнене місце вільне.
Ще з самого початку своєї роботи вона обзавелась багатьма знайомими з місцевої інтелігенції. Країна була на підйомі, всі вірили у цю країну. Департаменти були по вінця наповнені талановитими працьовитими людьми. Та час минав. Хтось йшов у бізнес, хтось на підвищення, у крісла міністрів та їхніх заступників, хтось на пенсію. А вона залишилася там, де й була. Лиш довгі телефонні розмови та випадкові зустрічі могли щось нагадати про ті щасливі роки. Влади змінювались. Пройшли дві революції. Був час жахливого терору проти освіти, що насправді був лише квіточками порівняно з тим, що було після другої революції.
Областю почав керувати популіст, який взявся ґрунтувати свою владу. Тому на місця начальників не призначав гідних людей, а ставив своїх маріонеток. Маріонеток не навчених, дурнуватих, некмітливих, які вважали мат своєю особливістю й ознакою влади над ними. Залишки старої інтелігенції нерідко збиралися разом, щоб обговорити маріонеток і обсміяти їх. І більшість цих розмов закінчувались тим, що ці недоначальники вривалися у такі приміщення і з криком: «Що ви на..гм.. тут робите?», розганяли їх. Маріонетки видзвонювали усіх на ніч, говорили усе, що у голову збреде. Після таких розмов навіть вночі не спалося. Доходило до комічного. Після дзвінка до одного з працівників начальниця спитала, що він робить. До вашого розуміння це була вже 11 година вечора. Чоловік відповів їй, що тільки-но зліз з жінки й пішов у душ. Йому вже більше не дзвонили.
Люди не витримували цього тиску. Вони почали помалу йти звідти. Багато-хто – на пенсію, хто мав інші шляхи – то йшов туди. На вільні місця маріонетки ставили своїх маріонеток. Лиш вона трималася дуже довго. Формально причин для звільнення не було, але усі з нетерпінням на це звільнення чекали. Вона постійно приїжджала з роботи вся у сльозах. Але терпіла. Вже навіть сім’я запитувала її, мовляв навіщо терпиш? Вона любила свою роботу.
Та ось настав момент, коли остання подруга пішла. У неї не лишилося вибору. Треба теж іти. Вона просто не може.
Але вдома спокою вона не мала. Хатня справа – то не для неї. Вона могла бути чудовим політиком, але віддала усю себе цій нікчемній роботі. Вона могла бути хорошим викладачем, але віддала усю себе цій нікчемній роботі. Вона могла частіше приділяти себе родині, але віддала усю себе цій клятій роботі. А тепер її вигнали звідти.
Це була осінь. Усю осінь вона була вдома. Ніщо не йшло їй до рук. Вона постійно була на зв’язку, спілкувалася з колишніми колегами, була у курсі всіх подій. Але вже не була подією.
Цій жінці потрібен був рух. Вдома його не було. Вона шукала роботу.
Наступила зима. Роботу вона знайшла. Викладала лекції. Але це вжене дуже тішило її душу. А її колишнє крісло так і не знайшло нову сідницю і продовжило пустувати…
Остап Кудлатий