Із суботи, 25 квітня 2020 р. , о 17.10 Чернівецьке обласне радіо «БУКОВИНА» розпочало передавати сторінки роману у новелах про Івана Миколайчука «Чорторийські марева-видіння» Мирослава Лазарука. Читає Людмила Шеленко. Твір побачив світ у Чернівцях (видавництво «Друк Арт») 2019 року. Його можна придбати, зателефонувавши за тел. 050-876-04-57. Післямову до роману написали академік Іван Дзюба, народний артист України, однокурсник Миколайчука Володимир Горпенко, професор Надія Бабич. Подачу можна слухати о цій же годині щосуботи.
А 15 червня, у 79 річницю від дня народження Івана Миколайчука, пропонуємо Вашій увазі одну з новел роману «Чорторийські марева-видіння» – «Двоє – на крутих віражах», де поєднано двох генієїв Івана Миколайчука та Володимира Івасюка. 0 13 годині по обласному радіо звучатиме передача, присвячена дню народження Генія українського кіно. Слухайте нас, читайте нас!
За цим же телефоном можна замовити і придбати книжки Мирослава Лазарука дитячу: «Абетка для Євдокійки», інтимну лірику «Ночі з амазонкою», прозові твори «Ріка», книжку Івана Лепші «Гімни-співні України», художній альбом Ярослава Пасічанського «Карпатські сюїти», книжку Ігоря Буркута «Фантом «руссокого мира» (ціни доступні).
Поетична серія «ТРЕТЄ ТИСЯЧОЛІТТЯ. УКРАЇНСЬКА ПОЕЗІЯ»:
Василь Герасимюк «Кров і легіт»,
Григорій Тименко «Вулиця мертвого сонця»,
Світлана Кирилюк «Сад земних насолод»,
Петро Свенцицький «Блакитні марення»,
Ярослав Ясінський «Логос»,
Микола Рачук «З уламків відбулого».
Можна також замовити примірники «БУКОВИНСЬКОГО ЖУРНАЛУ» ЗА 2015-2020 РОКИ ЗА ДОСТУПНИМИ ЦІНАМИ.
Кошти плануємо витратити на видання часопису «Буковинський журнал», котрий 2021 року відзначатиме своє 30-річчя,книжки серії «Третє тисячоліття. Українська поезія» та інші видання, на благодійні внески..
Нагадуємо телефони 0372-55-08-89. 050-876-04-57.
Мирослав Лазарук. ДВОЄ – НА КРУТИХ ВІРАЖАХ
Мене вразили приватні відеозйомки, як тільки відшукав їх, зроблені самим Володею Івасюком наприкінці шістдесятих, на початку сімдесятих, що збереглися у Чернівецькому меморіальному музеєві його імені. Він їх знімав приблизно тоді, коли ще був юним композитором. А зберігалися бобіни прямо в музейному холодильнику протягом десятка літ, відколи відкрили музей. Так їх «захищали» працівники від надто цікавих відвідувачів та саморуйнування. Коли вперше попросив перевести їх на цифрові носії, побачив багато знайомих облич, зокрема, біля пам’ятника Ользі Кобилянській коло музично-драматичного театру її імені в Чернівцях, упізнав на кіноплівці й Івана Миколайчука. Що він там робив, подумалося. Відповідь отримаю тільки згодом і то випадково. Хоча про випадковість, очевидно, важко говорити, бо ж маю постійний інтерес до цих двох великих духовних постатей України.
…Марія Миколайчук розповідала мені, що достеменно пригадує і досі переконана, що Івана й Володю познайомив …Лєнін, котрий 1966-го року впав у центрі Кіцманя в парковому сквері. Досі було посіяно про згаданий факт безліч перекручень, вигадок, буйних фантазій, тож спершу наведу фрагменти з широко відомої повісті «Монолог перед обличчям сина» батька Володі, письменника Михайла Івасюка, котру кілька разів видавав Чернівецький меморіальний музей. А ще при житті батька, наприкінці 80-их, я був безпосередньо причетний до першої публікації цієї повісті на сторінках чернівецької обласної газети «Молодий буковинець», за дорученням якої готував її до друку. Тоді побачили світ вісімнадцять газетних подач, з верстками кожної знайомив її автора, ледь не щотижня приходив до Михайла Григоровича, у квартиру, де давно вже відкрито Чернівецький обласний меморіальний музей Володимира Івасюка. Тоді ж постала потреба відшукати до кожної публікації фото Володимира (таке завдання поставила редакція). І я побачив кілька десятків товстезних фотоальбомів, зібраних татом, котрі він бережно зберігав, і я тоді вигукнув: «Михайле Григоровичу, та це ж – цілий музей!» А він тільки тихо промовив: «Не поспішайте, Мирославе!» Михайло Григорович у книжці писав: «14 квітня 1966 року мене відвідує дуже схвильована донька Галинка. Розповідає мені, що Володя разом із двома іншими учнями свого класу опинився в КПЗ. Йому, як і його колегам, дали по п’ятнадцять діб за бешкетництво. Я важко вражений тією новиною, геть-чисто спантеличений. Не йму віри, що Володя міг набешкетувати так, що аж потрапив до арешту. Ніколи в житті він не проявляв ніяких нахилів до найменшого зухвальства, тим паче такого, що карається законом. Що трапилося? Трапилася проста річ. Дівчина-десятикласниця, донька майора військкомату, зі своєю родичкою такого ж віку, двоє хлопців-десятикласників, один із них син колгоспника, другий – працівника РТС, зустрілися з Володею, який після занять вирішив прогулятися. Котрийсь із них запропонував купити пляшку вина і випити її в невеличкому саду, перетвореному у міський сквер. Він розташований перед будинком райкому партії і поруч з будинком міліції. Їх п’ятеро розкоркували пляшку і ковтнули по сто грамів вина, які, безперечно, подіяли на їхній мозок. Один із хлопців почав гороїжитися перед дівчатами. Сказав, що полізе на п’єдестал. Колись на ньому було встановлене погруддя Сталіна. Воно простояло там у самотності багато років, бо той сквер районного центру ніхто не відвідував, адже зовсім близько шумів чудовий кіцманський ліс, куди молодь ходила залюбки, там був танцювальний майданчик. Після двадцятого з’їзду КПРС, на якому М. С. Хрущов сказав правду про того липового генія, затаврував його як кримінального злочинця, по всій країні почали знімати його пам’ятники, перейменовувати міста, площі, вулиці тощо. Тоді ж і в Кіцмані одпиляли Сталінове погруддя. А щоби п’єдестал не стирчав даремно, двоє інструкторів райкому партії винесли з приміщення давній гіпсовий кімнатний бюст Леніна й поставили його на місце Сталіна, не прикріпивши до нового місця. Районні мудреці навіть не подумали про те, що на світі завжди були, є і будуть існувати шибеники.
Одному з них, що дуже Марія Євгенівна Миколайчук досі добре пам’ятає, як у Чорториї якось під обід до їхнього обійстя підійшло двоє: піднесений, бадьорий Володя Івасюк, а з ним – його товариш, чернівецький журналіст Жан Макаренко. Запросили їх до столу. Якраз обідали на подвір’ї. Розмова тривала недовго, закінчилася тим, що вирішили разом поїхати до Кіцманя і владнати справу. Іван був у таких неординарних випадках завше дуже рішучим і діловим. Зважаючи на те, що тоді був знаним у світах (знявся у таких відомих кінострічках, як «Сон» та «Тіні забутих предків», ще кількох, устиг побувати на фестивалях, навіть в Лос-Анжелосі), до його слова тоді прислухалися, хоча виповнилося йому всього 25 років. – Іван у такі хвилини мені дуже подобався. Його рішучість і непорушність поглядів справді багато чого вирішувала. Не пам’ятаю, до кого ходили і що вирішували, але Івасюк таки вступив до медінституту… Додам загальновідомі факти: вступити – вступив, з комсомолу його обком не дозволив виключити, але 1 вересня 1966 року ректор медичного вузу оголосив свій жахливий вердикт, що начебто через приховування даних у документах «Івасюк відраховується з числа студентів». Через рік він таки вступить до вузу, пройшовши нелегке випробування професією токаря на заводі «Чернівцілегмаш».
Чому ці факти обійшов у своїй повісті Михайло Григорович, можна тільки здогадуватися. Вперше друком твір з’явився протягом 1987 року на сторінках газети «Молодий буковинець», згодом – «Жовтня» (нині журнал «Дзвін»). Гнітючий і всесильний тоталітаризм в Україні продовжував ще існувати і чинити свої чорні справи, кадебе ходило за п’ятами, болісно наступаючи на них, добираючись не тільки до нервової системи, а й нищачи тіло і душу мислячої особистості. Саме 3 серпня 1987 року, після важкої невиліковної хвороби, не стане Йвана, що трапиться не без вини тодішніх властей. Дружина Марічка, після нелегких відчуттів з присмаком неминучої гіркоти і роздумів, пригадує: – То ж з боку Івана був не просто жест доброї волі. Круті віражі обступали кожного з них твердіше і твердіше, то – знак великої творчої дружби, котра мала перерости у прекрасну співпрацю. Під час навідин до столиці Івасюк телефонував нам, Іван перепитував: «Ти де?» – «У Києві!» – «А чому не тут?» Володя похапцем знаходив таксі і через півгодини – уже в нас, на шостому поверсі, на Русанівці. Я пам’ятаю їхні запальні розмови (ці хлопці не вміли інакше спілкуватися!) про задуманий разом проект. Можливо, це відбулося якраз у часи, коли Володя писав музику до спектаклю за романом Олеся Гончара «Прапороносці» для Львівського драмтеатру імені Марії Заньковецької…
Розповідаю Марії Євгенівні, що мені поталанило бути на тій прем’єрі, коли її дивилися разом Гончар та Івасюк. Пригадую піднесення, особливу атмосферу, котра панувала в залі, ми невичерпними запасами веселих історій з життя артистів кіно. Усі залюбки співають українських народних пісень. Володя знає їх безліч, бо ж він, можна сказати, із самого дитинства записує їх. Крім того, має чи не півсотню пісень, записаних у тридцяті роки буковинцем Федором Димуряком. Іван просто-таки приголомшений красою тих народних витворів і задушевним співом Володі, особливо тоді, як його підтримує Марія Євгенівна, професійна співачка. Коли йдеться про кінематограф, Володя висловлює своє здивування, що українські мультиплікатори байдуже обходять такі літературні шедеври, як «Лис Микита» й «Абу-Касимові капці» Івана Франка.
– Можна зробити розкішні серіали, – мовить Володя із захопленням. – Вони звільнили би екрани телевізорів від кіносірятини. Іван сплескує у долоні, як хлопчисько: – Чудова знахідка, Володю! Композитор замислюється і веде далі: – Часто розмовляємо вдома про те, що Борис Грінченко залишив глибокий слід у нашій культурі. Світла постать, дивовижна людина і письменник. Чомусь донині немає більш-менш повної біографії цього великого трудівника. А про його єдину доньку Настю теж дуже мало написано, хоча вона, молода письменниця і революціонерка, належала до сильних, мужніх особистостей, оспіваних Лесею Українкою. Хто про це знає? Нащадки чіпляються до якихось дрібненьких грішків Бориса Грінченка. А хто на землі живе без гріхів? Коли виросту і наберуся трохи снаги, то, їй-богу, напишу оперу про Настю Грінченко».
Марічка продовжує свою розповідь спогадом, як Івасюк привіз одного разу величезний рукопис народних пісень у власних записах і хотів бігти у видавництво. Вона його зупинила біля дверей: – Володю, та залиш нам їх бодай на ніч, ми з Миколайчуковою сестрою Іванкою перепишемо, а тоді вже забирай! Івасюк радо погодився. За ніч переписали понад тридцять пісень, котрі й лягли згодом до репертуару тріо «Золоті ключі», нині зберігаються у Чернівецькому меморіальному музеї Володимира Івасюка. Ще на одну цікаву знахідку натрапив я. Іван Миколайчук справді дуже хотів зробити спільно з побратимом одну зі своїх кінострічок, де можна було би відтворити саме блискучу буковинську музичну стихію. Вибір падає на «Небилиці про Івана…» Проте Володя, підступно знищений кадебістськими руками навесні 1979 року, так і не встиг навіть узятися за цю блискучу ідею. Й дивовижний парадокс, котрий ми не можемо досі розгадати: не зняв цю стрічку й сам Іван Миколайчук. Після його смерті зняв її Борис Івченко, до речі, на думку багатьох, надто невдало, практично знівелювавши Іванів саркастично-гумористичний дух з елементами іронії, спрямованої на будь-яку владу, звівши стрічку до банальностей, геть не притаманних великому режисерові й акторові.
…Частенько мені доводиться чути: працюєш у меморіальному музеї Володимира Івасюка, а чому нічого не напишеш про геніального композитора й поета, художника? Цілком вмотивоване запитання. Згадав, що колись тоді широко відомий прозаїк і поет із Буковини Василь Кожелянко, який зробив собі ім’я на вдалих історично-фантастичних романах «Дефіляда в Москві», «Конотоп», «Лженострадамус», «Людинець», «Котигорошко», розповів мені, як до нього звернулися видавці, котрі публікували багато фантазійно-викличного чтива, написати для них роман про Володю Івасюка. Він, не роздумуючи, відповів їм: – Навряд чи зможу вас задовольнити (хоча тоді якраз були на часі всілякі безглузді витівки кадебістів та їхніх «прихильників»). А як на цей твір подивиться велика родина Івасюків? Чи зможу написати так, аби не ховати від них очей? Тому й категорично відмовляюся від чужої для мене «затії» писати на чиєсь замовення, аби тільки написати, «вдовольнити» чиїсь нездорові амбіції… Давно це трапилося. Згодом прозаїк у розповні творчих сил відходить із життя, невідь-чим отруєний, бо ж ніхто тоді й не думав робити якісь експертизи. Та приклад його важко забути. Писати, аби написати, ще не означає розповісти саме те, що тебе самого вабить, болить і надихає, не дає спокійно жити далі так, як чинить зі мною складне, суворе Іванове життя, шлях кіногенія не означає внести щось посутнє до його біографії і творчості, відтворити його блискучий феєричний внутрішній світ з фантазіями-небилицями, що могло залишитися для тих, хто житиме в Україні завтра й вовіки віків.
Чи міг бути Іван Миколайчук на похороні друга 22 травня 1979 року у Львові? Однозначної відповіді я так і не почув. Зважаючи на те, що приятелював із народним артистом України Федором Стригуном, а той – з Володимиром. Дружина Марія тепло згадує їхні телефонні розмови. Друзі зустрінуться тільки через неповних десять літ, коли Йван теж навічно покине рідну землю й полине в небеса, де поєднається з побратимом, тепер уже назавше.
Історія їхніх взаємин несподівано для мене самого, та й, сподіваюся, для багатьох шанувальників обох великих талантів, знайшла своє відображення під час відзначення 75-річчя від дня народження Івана Миколайчука у Чорториї 2016 року, 15 червня. До мене підійшов незнайомий літній чоловік приємної зовнішності, інтелігентної постави і промовив, відрекомендувавшись: – Я – Іван Костюк з Ошихлібів. той самий, який відсидів з Володею Івасюком у Кіцманському КПЗ 15 діб після того, як упав бюст Лєніну в кіцманському сквері… – І, зробивши несподівану паузу, продовжив, – а я вас знаю. Ви – директор Івасюкового музею в Чернівцях… Оскільки Миколайчукове свято тривало, мене чекало безліч справ, поїздка до Вижниці, де також фестивалили, я вирішив напроситися в гості до Йвана трохи згодом, в село Ошихліби під Кіцманем. Та думки про незвичайні події не давали спокою. Це ж треба, саме на ювілеї в Івана зустріти таку людину, яка зможе ще тісніше пов’язати двох геніїв! Від композитора і колишнього керівника знаменитої «Смерічки» Левка Дутківського почув, що тих, хто повалив бюст Лєніну, кіцманська міліція розшукувала з собакою. Чим більше дізнавався про цю вражаючу історію, тим більше охоплювало бажання якомога хутчіше розібратися в усьому самому. Тож зателефонував якось до нового знайомого Івана Костюка. Він чекав мене зі своєю дружиною вдома. Ще з дороги я побачив, що мешкають тут поважні буковинські ґазди. Згодом навіть пересвідчуся, що не помилився при першому знайомстві, бо маю справу з сільським інтелігентом. Їх ні з ким не сплутаєш, бо надбане за життя майно не сховаєш за пазуху. Проте коли почав ближче спілкуватися, зрозумів, що далеко не все давалося їм так просто, як могло видатися з першого погляду. Адже історія з бюстом Лєніну таки наклала негативний відбиток, в тому числі і на долю Йвана, який теж у той час, як і Володя Івасюк, закінчував десятирічку в Кіцмані, після якої мав намір вступати до вузу. Всі події глибоко засіли в його пам’яті досі. Тож Костюк з дружиною пригадували: – Ця подія трапилася 16 квітня 1966 року, під вечір. Ми втрьох: однокласники Володя Івасюк, Олег Ельберт і я, вирішили прогулятися невеличким сквером Кіцманя в самому центрі міста, прокататися на мотоциклі. З нами мала бути ще й моя майбутня дружина Галина, її ми також запрошували на прогулянку. Та вона помила голову й не захотіла виходити до нас із мокрим волоссям. Залишилася вдома. Як опинилися біля бюста Лєніну, достеменно й не пригадаю. Але ніхто ніякого кашкета на нього не закидав, бо їх у нас просто не було. Не мали звички ходити в кашкетах у ті часи. До речі, ще наприкінці 50-их років на тому місці стояв Сталін на п’єдесталі, партійні діячі вирішили поміняти його на Лєніна, який припадав пилом у райкомі партії, ніби очікував слушної нагоди «вийти на люди» і «прислужитися» випускникам кіцманської школи. Та партійні служаки забули, що треба закріпити його на постаменті. Тому він міг звалитися на землю навіть від незначного подуву вітру. «Вітром» виявилися ми. Мабуть, ніхто не скаже, хто саме з нас спричинився до падіння бюста. До речі, від самого початку чомусь з’явилася кимось придумана версія про закинутий кашкет, хоча повторюю, ніхто з нас у ті часи кашкетів не носив. Не існувало тоді такої моди. Коли бюст звалився на землю, то був трохи пошкоджений. Нас охопив жах. Я попросив хлопців піти в міліцію і про все розповісти. Та Володя категорично відмовився йти «здаватися», тому й повтікали з переляку додому… А 22 квітня мали відзначати річницю від дня народження «вождя», якраз напередодні 100-річчя. Тут «ідеологічна» машина й закрутилася. Почали справді шукати з міліцейським собакою злісних порушників, котрі, начебто, хотіли зірвати майбутній ювілей. Моя дівчина Галина бачила на власні очі, як невідомі особи прийшли додому до Володі. Згодом з’ясується, що приїхали на розправу аж зі столичного КДБ. Тоді ж викликали і нас двох. Хто знає, як і чим би це все закінчилося… Так опинилися ми всі в міліції. Нас підстригли «під нулівку» і засадили на 15 діб до КПЗ, утримували у великій камері. До 1 травня висаджували живопліт, рили траншею в центрі міста. Там зараз стоїть пам’ятник Володі Івасюку. З комсомолу всіх нас відрахували в райкомі комсомолу. Володі з поведінки поставили оцінку «чотири». Тож навіть мови не було про золоту медаль.
А далі історія з Івасюком відома. Він таки вступив до медінституту, але першого вересня ректор оголосив, що за підробку біографічних даних його було відраховано з числа студентів. Щоправда, наступного року він таки вступив до омріяного вузу, а перед його закінченням перевівся до Львівського медінституту, де почав також навчатися в консерваторії, яку, як відомо, так і не закінчив. Зі мною й Олегом вийшли куди крутіші історії: він таки вступив до ленінградського вузу, а я з трудом – на історичний факультет Чернівецького університету. Закінчити його я закінчив. Але працювати не давали. Очевидно, розраховували, що мене завербують, як і декого з тодішніх випускників, до КДБ чи в стукачі. Та, на щастя, цього не сталося. Проте це вже інша історія, котра стосується тільки мене й моєї сім’ї. Про цей випадок значно частіше почали згадувати тільки в останні кілька років, – завершує свою розповідь Іван, – а до того ніби забули про нього.
Випадково потрапила до його рук цікава публікація зі столичної газети «Голос України» (№ 96) від 27.05. 2009 р., в якій Іван прочитав наступне: «Якось уранці (це було у 70-ті роки) (дата, як відомо, не достовірна. – М. Л.) начальник райвідділу міліції Кіцманщини зателефонував прокуророві району Петру Тишку і повідомив, що напередодні пізно вночі (!) кадебісти затримали й закрили в КПЗ двох юнаків-десятикласників за те, що хтось із них звалив бюст вождя всіх трудящих Володимира Леніна. Згодом дізналися, що один із школярів під час звичайних пустощів випадково на бюст закинув кашкет, а коли намагався його зняти, статуя (?!) звалилася. Петро Васильович наказав начальнику міліції: «Допоки прийду на роботу (!), щоб духу цих школярів не було в КПЗ». Звичайно, віддавши такий наказ (на той час!), прокурор району очікував, що буде великий спротив. Так і вийшло. Не встиг прийти на роботу, як уже зателефонувало різне начальство, в тому числі і прокурор області. Мовляв, що ж це ти собі дозволяєш? На якій підставі звільнив цих хлопців, які вчинили протиправне діяння з політичним підтекстом? Та тут потрібно негайно кримінальну справу порушити і знову їх закрити! Та Петро Васильович мав іншу думку: «Та ми ж тоді геть життя зіпсуємо цим безвусим юнакам». І щоби відбити настирливі погрози свого керівництва, заприсягся, що зателефонує аж… до Москви, до Генеральної, де має добрих друзів. До речі, місцеве керівництво добре знало, що не так давно прокуророві доводилося приймати високих московських гостей, пригощати їх рибною юшкою. І ті були дуже задоволені теплим прийомом. Отже, справу «спустили на гальмах». Через роки Петро Васильович дізнався, що одним із юнаків, які того вечора бешкетували і потрапили до КПЗ, був Володимир Івасюк. Хтозна, що могло статися і чи почув би світ диво-пісні цього не по літах обдарованого нашого земляка-композитора, якби тоді порушили кримінальну справу. Схожі справи дуже часто перетворювали на політичні в надії зробити кар’єру. Петро Тишко керувався іншими мотивами. До речі, Петро Васильович брав участь у Великій Вітчизняній війні і тричі був поранений. Під час одного з боїв у грудні 1943 року поблизу Кривого Рогу куля від німецького автоматника потрапила йому в щелепу, пробила зуби і застрягла в основі черепа». На час написання допису відповідь у колишнього прокурора була дуже проста: – Хіба ж я знав, що затриманим десятикласником виявиться знаний нині Володимир Івасюк? Логічно, звичайно ж не знав не тільки прокурор, а й ніхто інший. «Благородності» прокурорського вчинку можна було б через стільки літ і не дивуватися. Та прислухалися до його слів тільки в Кіцмані, та й то не всі. Бо ж розв’язка історії відома. Навіть після такого «пошанування» 30-річчя від дня трагічної загибелі «відомого композитора», стає мото рошно. Бо хочеться вимовити сакраментальне: ой, як же нам далеко до правди, навіть про подію, що трапилася чотири десятки літ тому. Ми ж і досі «проповідуємо», що нам дозволяють. Але ж саме зараз, коли 2019 року 22 травня вшановуватимемо день пам’яті Івасюка, треба безперечно стверджувати про його практичне знищення, хижацьку розправу каральними органами, за якими, безсумнівно, стояла верхівка КПСС.
Мені не раз доводилося чути про чергове порушення кримінальної справи щодо смерті Володимира Івасюка під час керівництва державою Віктором Ющенком. Та нічого, на жаль, не змінилося ні тоді, ні при теперішній владі, начебто навченій кривавими подіяли Революції Гідності та окупацією Москвою Криму та східних теренів України. Хто грає на шахівниці талану українських геніїв, ніколи не складало труднощів здогадуватися. Проте допоки ж?!! Тільки двоє. А проте набагато більше нездоланних в української нації після всіх вигадувань зостаються на тих самих крутих віражах, аби робити свою велику справу – безупинно, шаленими вітрами рухати всіх нас у майбутнє, незнане й незбагненне, де знову і вкотре доведеться виправляти І чужі, і власні помилки, аби не збити зі шляху духовного вітрильника українців.
(Мирослав Лазарук «Чорторийські марева-видіння». Роман у новелах, Чернівці, Друк Арт, стор. 90-104)
ДВІ ПРИСВЯТИ ІВАНОВІ МИКОЛАЙЧУКУ
***
Пам’яті Івана Миколайчука
– Жиди! Я ваш Бог. Чи не час розпинати? –
Так промовить Іван.
Й не з похмілля, а з тяжкої жалоби, –
Ви усі ще спите! Ви заперті у льох,
Навіть той не посміє мене упізнати,
Тільки сам Саваоф
(Над панами я – пан!) буде знати
Із материнської утроби
Поведе у пілатові пишні пенати.
…Я ходив поміж вас. Ви мене не впізнали,
Мов полуда засклила вам очі,
Радше мали на мене сто тисяч образ,
Бо чекали дивацтва пророчі;
Безпробудно співали,
Хотіли із горла викричати осмуту,
А вихаркували нудькі поторочі, –
Плодили отруту,
І впивались усі раз у раз.
За поганство усі заплатили. Хто скільки…
Та плата триває і нині. Завжди!
Хто кровцею платить, а хто каламарем горілки,
По вінця, по вінця огненної горе-води.
…Розіп’яли. І знову заснули, овва,
Ніби вам до цього звикати,
Не з похмілля болітиме і не голова,
А оте незбагненне стосутнє окате,
Яке я вам дав за розп’яття,
Тож пийте, впивайтесь невірою, браття.
…Я ходжу поміж вас! І ходитиму далі,
Доки ви не прозрієте оком своїм.
Не приймає душа парастас,
Як могили запалі –
Живих, та накотиться кара, мов грім.
Я – ваш Бог, ви мене у собі розіп’яли
Й замість терну повісили зношений німб.
НА ГОСТИНУ ДО ІВАНА
(Віншувальна поема)
Ми їдемо до Йвана. Він чекає
На пагорбі високому на нас.
Холодне сонце губи обпікає,
І веземо забутий парастас –
Свої гріхи, що кубляться гаддям
І жалять у серця вже затверділі.
Ми дивимось, як в очі породіллі,
Іванові, бо він тепер – суддя.
Немов лелека, що відбивсь од стаї,
Сидить на пагорбі і пару вигляда,
Думки собі волічкою сотає,
Волічка, наче вовна, молода…
– Приїхали? Сідайте, небораки,
Довкіл струхлявілого, видите, хреста,
Покликав я вас, бачте, не спроста:
Чи не пора нам, братчики, до клаки?
У вени кров застояна вроста
І так спросоння сонно засинає,
Що хочеться завити уночі,
І рік за роком сон цей не минає.
Чи не сичать удосвіта сичі
При світлі тьмяному, неначе при свічі?
Нічого ні не видно, ні не чутно,
Позасинали. Молитесь? Кому?
Ви несете покаянь цілу путню,
Покірність залишаючи німу
На кожнім кроці. А чиї ви діти? –
Чи Тато наш іще не запитав?
Затерли Святослава гойні міти,
Позачиняли на замки вуста.
Мій Птах над вами досі ще витає,
Ознаки чорні губить, та дарма,
З небес простуджених знекровлено питає:
– Чи вам не сниться, хлопці, Колима
І різні «лаги», і дроти колючі,
І тіні тих, кого вам не забуть?
Та ж ви – сини, а не байстрята сучі,
Котрі в ярмі вдоволено сопуть…
Та годі вже, поханилися трішки
І хамові хам руку подає,
Напнулися на вас, мов нерви, віжки,
Батіг завзяття, браття, додає.
І нумо звідси на чотири боки –
Туди, де не існує чорторий,
Лиш тільки тиша і мертвенний спокій,
Затямте лиш: до часу, до пори!
…Ми від Івана їдемо, як гицлі,
Позичивши в Сірка собі очей,
Ми ще живі, але добряче скислі
І під серцями щось вогнем пече.
Лелека йде, у небо не злітає,
О, як багато в нього роботів,
Ми боїмося, що як запитає:
Чому ваш час дощем відлопотів
І відлетів, і більше не поверне,
Порожній слід – од саней та коліс,
Покриється кривавим глодом-терням,
І зарегоче божевільний біс?
…Та Птах мовчить, німує, але світ
Біліє ще в надії на Івана
І кровоточить п’ятсолітня рана,
І крушиться-скресає в скронях лід.