“Гаврило Чернихівський — автор експозицій літературно-мистецьких музеїв письменника Уласа Самчука у Тилявці на Шумщині; поета, вченого та громадського діяча Олександра Неприцького-Грановського у великих Бережцях на Кременеччині. Мав причетність до створення літературознавчих монографій про Олександра Неприцького-Грановського, Уласа Самчука, Оксану Лятуринську, Галину Гордасевич…”
Вода з отчої криниці
Рефлекс в трьох одмінах
І
З денця пам’яті спливає спогад про давнє. Десь на початку 80-х років минулого століття в редакції райгазети у Зборові, де тоді працював автор цих рядків, журналіст і поет Григорій Радошівський готував до друку статтю про Лесю Українку. Цей матеріал поштою надіслав Гаврило Чернихівський з Кременця, текст надзвичайно мене зацікавив фактами, про котрі дізнався уперше. (До речі, цю особливість його текстів ще раніше помічав у періодиці) Тож почав розпитувати Григорія Яковича про автора. І з подивом для себе дізнався, що він народився на Зборівщині. Оскільки тоді в мене був пієтет (він, між іншим, залишився і нині) до творчих людей з рідного краю, то вже не випускав з поля зору його тексти на шпальтах різних видань.
А вперше очно ми зустрілися через кілька років у Кременецькому краєзнавчому музеї, де він працював. Завдяки журналістові і поетові Михайлові Кузі (на жаль, він уже став на Божу дорогу), з яким приятелював. Як не прикро, уже не пам’ятаю наскільки тривалою була та перша розмова і про що ми бесідували. Та не думаю, що це має істотне значення. Бо набагато важливішим вважаю те, що в тому часі між нами пробігли незбагненні іскорки взаємної приязні. І вже не раз обмінювалися наболілими розмислами на різні теми.
Так вийшло згодом, що я став першим журналістом, який писав про нього. Навесні 1991-го, коли почав працювати власкором обласної газети «Свобода», вперше завітав у його оселю в провулку Словацького. Під час відвідин (знову уперше!) дізнався чимало цікавого і про нього і про його родину.
Дозволю собі нагадати окреме з того. Вже хоча б тому, що вони можуть так багато додати до характеристики Гаврила Івановича. Він тієї березневої пори нерідко згадував про свого брата Дмитра, якому кадебісти не давали змоги вчителювати, начепивши «націоналістичний ярлик». Йшлося і про наймолодшого брата Йосипа, названого так на честь старшого брата Йосипа, сліди якого назавжди загубилися у сибірських холоднинах після його арешту першими совітами… Лишень два факти з історії родоводу, але, як мені здається, вони є такими промовистими.
Як, зрештою, й деякі факти з кремецького життєпису. Свого часу його дружиною стала кременчанка, прозаїк Валентина Адамович, з якою виховав двох дітей. Перші його публікації з’явилися у періодиці завдяки Гаврилові Івановичу. Як і дві книжки Валентини Адамович, не може не зацікавити і той факт, що співавтором багатьох його публікацій є дочка Оксана, яку залучив до своєї пошукової роботи.
…Але хіба тільки вона заслуговує доброго слова. Бо він відзначився і в інших галузях. Відомо, приміром, що його перу належить чимало цікавих віршів, котрі побачили світ у поетичній книзі «Серця клич». Знаний він і як самодіяльний композитор, бо створив пісні на тексти Максима Рильського, Євгена Плужника, Ганни Чубач, Марії Хоросницької. І його деякі твори покладені на музику Олегом Германом та Василем Сабраном.
ІІ
Та повернімося до пошукової роботи Гаврила Чернихівського, яка була альфою та омегою життя. Смак до неї, напевно, прищепили у ще той час, коли студіював у княжому Львові, де серед його навчителів були Ярослав Кісь, Петро Чуприна, Ігор Свешников — знані дослідники минувшини. (Чи не їхні уроки найчастіше згадувалися під час археологічних розкопок на горі Куличівка біля Кременця?) А першою своєрідною віхою на цьому шляху стала краєзнавча книга «Кременець», випущена у 1987 році видавництвом «Каменяр» зі Львова.
Звісно, із часової площини можна дещо іронічно ставитися до цього видання, бо воно зберігає у собі тодішні ідеологічні впливи. Та… Саме воно є етапним і стало, як мені здається, прологом до монографії «Кременеччина: від давнини до сучасності», яка прийшла до читачів уже в наші дні і в ній «ізми» пощезали. Не буде, мабуть, перебільшенням, що до її появи дослідникові довелося докласти чимало зусиль. Недарма ж нерідко можна почути думку, що монографія є енциклопедією минувшини краю. Вже навіть цей факт заслуговує на похвалу.
Але знаний Гаврило Чернихівський не лише цим. Він — автор експозицій літературно-мистецьких музеїв письменника Уласа Самчука у Тилявці на Шумщині; поета, вченого та громадського діяча Олександра Неприцького-Грановського у великих Бережцях на Кременеччині. Мав причетність до створення літературознавчих монографій про Олександра Неприцького-Грановського, Уласа Самчука, Оксану Лятуринську, Галину Гордасевич. А ще, мабуть, варто згадати про кількатомне видання «Портрети пером», книгу «Крем’янеччина: історичне та літературне краєзнавство», численні публікації про перебування у нашому краї Тараса Шевченка, Миколи Петрова, Михайла Драгоманова, Михайла Коцюбинського, Лесі Українки… Не минув він увагою і постаті знаних уродженців волинського Тернопілля Арсена Річинського, Павла Шандрука, Григорія Радошівського… До речі, завдяки пошукам Гаврила Чернихівського стало відомо чимало цікавих фактів. Чого скажімо варта знахідка «Малого Кобзаря» Тараса Шевченка, який упорядкував й написав грунтовне дослідження про нього колишній член Центральної Ради Василь Біднов, видавши книгу у 1922-ому у Кременці.
Обсяг зробленого однією людиною вражає. Але це — тільки дещиця. Давайте додамо сюди заглиблення у драгоманознавство (підготовлено монографію про людину, життя якої пов’язане з нашим краєм), повернення спадщини призабутого письменника Сергія Даушкова, участь у декомунізації назв вулиць Кременця і встановлення меморіальних дошок.
ІІІ
Пишу це і ловлю себе на думці, що в невеликій публікації неможливо перерахувати імена усіх людей до увічнення пам’яті видатних постатей, котрі залишили свій слід в історії рідного краю. Це — з одного боку. А з іншого? Ми ще так мало знаємо про самого пошуковця, тому й вирішив дещо усунути цю прогалину.
Отже, Гаврило Іванович Чернихівський народився 28 вересня 1936 року у селі Плесківці Зборівського району на Тернопільщині. Середню освіту здобув у сусідній Кобзарівці. Закінчив історичний факультет Львівського держуніверситету імені І. Франка.
Вчителював у Добриводах на Збаражчині і у Горинці на Кременеччині. Майже піввіку прожив у древньому місті над Іквою. Деякий час працював у місцевому інституті, готуючи кандидатську дисертацію про Михайла Драгоманова (як не прикро, не захистив її, бо тодішня компартійна влада не дозволила з ідеологічних міркувань). В 1969-ому влився у колектив краєзнавчого музею, провідним науковим співробітником якого був аж до своєї смерті від важкої хвороби 19 вересня 2011-ого. Член Національних спілок письменників і журналістів України. заслужений працівник культури України. Лауреат багатьох престижних премій, в тому числі і міжнародних, почесний громадянин Кременця.
Коли осмислює усі ці факти, то мимоволі виникає думка про копача криниць, якому сили додавала свята вода з отчої джерелиці. Й дуже радів, якщо оте питво надихало інших. Як на мене, то кременчанин був таким копачем.
Ігор ФАРИНА, член НСПУ.
М. Шумськ.