Он іде!
Оминає Театральну, виходить на Ринок. Там стоять два кам”яні Леви і пильно сторожать вхід до Ратуші. Вона не звертає жодної уваги на німих мовчазних велетнів. Чи їй вперше тут долати маршрут? Їй треба на Сербську. Далі вона буде орієнтуватися за “конем”, аби вийти на вулицю Короля Данила. Там ще буде їй мигати велике зелене око світофора. Далі вона вже знає. Якихось двісті метрів – і вулиця Івана Франка. Там на неї очікує трамвайна зупинка. Дождеться трамваю “перший” номер, який довезе її до домівки на вулиці Генерала Чупринки.
Вона ступає наче мара. Очі її напівзаплющені, на вустах грає якийсь незбагненний усміх. Чи то таке кривляння груб, яких звело від судимного болю? Здається , вона нічого не помічає, нічого не бачить і ні на що не реагує. Ці вулиці, це місто, так докладно описані у книзі її діда, знаного історика-академіка! Місто – її колиска! Тут народжувались і виростали її діти. Тут кувалась слава і водночас повзла брюхаста ганьба тих, хто брався і не зумів… Тут кров”ю героїв скроплений кожен камінчик, а з підземель й досі лине стогін приречених. Варто тільки прислухатися…
Поглинена думками і не зчулася як дісталась краю Ринку, там уже розпочинається куца вулиця Сербська. І враз перед нею постає… Що це? Скелет! Людський кістяк! А чи вона не бачить?! Он голова, помережена казна чим, по шиї звивається темна синя лінія, далі такою ж лінією визначені ключиці і усе нижче від підборіддя до пупа. І навіть ребра вирізняються… Господи! Що це? Але ні! Не скелет! Юнка… Дівчина з персінгами та тату. Вимальовано усе на її тілі так, що й справді нагадує людський скелет. І вона злякалась, хоч лякливою її назвати важко. Її не перелякати жодними химерами – ні щурами, ні мишами, ні зміїним царством. А тут таке! Живий ходячий скелет!
Боже, що це з нею?
А що з ними?
Он хоча б та, що перелякала і її – в ні чім не лякливу.
Хто вона і навіщо? Чи лякати до смерті людей – її місія? І на щось інше вона, ця юнка, не здатна?
Фу! Наче прийшла до тями! Опустилась на грішну землю! Очі її розплющились. І що вона бачить довкруж себе? Напівроздягнуті, оголені до непристойності тіла молодих людей. Багато з них, як і та дівчина, вкриті татуюванням. Незрозумілі сюжети так густо покрили тіла, що уже не залишено і клаптя для живої природної шкіри. Руки он нагадують змій, ноги наче всипалилися коростою. Набільше шкода дівочих ніг. Такі стрункі та звабливі. А на них -потворні портрети, чудиська, змії… І як це на собі носити? Як витримати? Чи не тисне на душу? Не гнітить психологічно?
Молодь гуде наче бджоли у вулику! І справді – вулик. Але ні – “П”яна вишня”! Бач, яку назву вліпили. І ллється тут “нектар” незмілілою рікою. А “бджіл” тут – ого-го! Хлопці біля дівчат, дівчата при коктейлях. Цікаво, які вони на смак – оті напитки? Вона ніколи щось подібне не смакувала. А воно ж зовні навіть привабливе на колір – зелене… Певно – тархун? Пурпурова гама – вишня? Рожеве – грейфрукт? Жовте – помаранча? Усе зрозуміло! І коштувати не конче. А чи полюбляв подібні напитки її Лесик? І упекло вкотре… Полюбляв? У минулому часі! Ніколи розмови про такі речі зі сином не виникало. Знала, що іноді Лесь забавлявся пивом. Трохи долучався до вина і пробував навіть горілку.
-Ну, йому уже двадцять один! – нагадував Михайло.
Двадцять… Двадцять скільки? А вона і не помітила, що син виріс! А ніби учора… Двадцять і один… Михайле! Уже можна? Горілочку!
-Ти з такою впевненістю те кажеш. Чи не з власного досвіду знаєш?
-Та трохи з власного! А що?! Пригадую, у п”ятнадцять я вже пробував самогонку.
-Що?
-Але мушу тебе втішити! Мені то не засмакувало. Геть покинув. Повне розчарування!
-І став священиком?!
-Можливо!
-Ото б коли так усі!
-Та тут і романтики жодної. Батьки на праці, а ми – самі по собі. Збирались за гаражами і змушені щось робити, чимось зайнятись…
-За гаражами?
-Звісно! Там і не таке траплялось!
– І дівки?!
– Певно, що так! Перший, так би мовити, досвід…
Он як!
А вона Михайлові дівкою дісталась. Батько усе пильнував та стеріг, аби ні з ким… Чи цінитть це її Михайло?
А “вулик” гуде! Там, на розі Ринку! Біля розставлених столиків на одній тонкій та високій ніжці – місць для сидінь тут не передбачено. Усе навстоячи – швидко випив та пішов собі. Іншим теж кортить. Інші вже пхають тебе у плечі – не займай місця! Дай і нам!
Біля столика “П”яна вишня” не менш п”яна юнка. Гарна така! Що там у неї блискотить з носа? Персинг! О, Боже! Поруч юнак. Він безцеремонно хапає її за сідниці.. А вона – нічого! Ще й вдоволено посміхається! Сказано – “П”яна вишня”!
А чи її Лесик?
Господи! Та нехай! Вона б безмірно тішилась, коли б син ото зараз, у цю мить мацав оту з персингом у носі. Тільки одна умова у неї – син живий! Здоровий і неушкоджений! І вона б відпустила його на стільки часу, скільки би він забажав! Ні, вона категорично проти тату та персингів у носі. Усе решта- нехай! Уже краще так. Аби тільки він був у цій реальності… Аби син був живим… Але ж… Але ж вона знає… І світові то відомо! Можливо, не тут, не побіля “П”яної вишні”… А так – Лесик не тут і не там… Він ніде… Його уже немає своєю присутністю на жодному квадратному метрі земної поверхні.
Хоча чому? Він є! Але у іншому вимірі. І в іншій іпостасі! Те, що там – у ямі, не її то син! Вона знає – деінде! Можливо, навіть на цій площі, посеред цих юнаків та дівчат. Він дивиться на них без осуду і докорів. Він і за життя не вмів того. Не знав, що значить обмовляти ближнього. Жив так як хотів і умів.
І на війну пішов, бо так веліло його серце. Он скільки його ровесників товчеться тут на бруківці старого міста, а він уже там… Інший вимір та інші світи. Вона навіть не відає, чи був її син добрим воїном. Але, знаючи Лесика, його принциповість і не вміння блукати поміж істин – певна, що воїн з нього був добрим. Ніколи не кривив душею і не ховався поза спини інших.
Він пішов і не повернувся. Згорів десь там на сході. Кров його щедро пролилася на рідний чорнозем.І у неї також немає докорів та запитань. Бо що ж виходить: її син вирушив на схід, аби боронити честь та гідність нації, а ось ці юнаки, що так розімліло нипають львівськими вулицями, здебільшого якраз звідтілля – зі сходу. Це вона чує по їхній вимові, їхній поведінці і навіть одязі. Так у цьому місті не розмовляють, так себе не поводять і не одягаються. Себто – одні шорти та “в”єтнамки” на босу ногу… Чи то вже площа Ринок стала пляжем?
Вона придивляється до дівчат. Вона наче прокинулася. О, з неї була б славна свекруха! А яка бабуся! Повторення себе в онукові – це так нормально! Але котру би обрав її Лесик? Он ту білявку? Чи ту руду? Гарні обидві. Дівки ці, звісно – фарбовані. А он стоїть чорнявка. Наче витесана давнім скульптором. І дивись, який рівний носик у неї. Яка доладна фігура! Які рівні та довгі ніжки… Отаку би її Лесикові. Але вона навіть не знає, які саме дівчата подобались її синові – блондинки, чорнявки чи руді? Він пішов… Він поспішав туди, на схід… А дівки ці зі сходу… І виходить, що помер її син тільки для того, аби ці ось мали змогу сьогодні так безтурботно споживати коктейлі “П”яної вишні”… І ці хлопчики побіля них… Так і праглось гукнути : “Хлопці! Беріть зброю у руки та гайда на фронт! Там якраз дірка утворилась! Там мій син поступився місцем для вас! Мерщій, хлопчики… Лесик гукає на підмогу…”
Ні, тут вона злукавила! Лесь ніколи б не попросив підкріплення. Він і озиратись назад, поза спину не мав звички. Він так і згинув, гордо дивлячись ворогові у вічі і схопивши кулю немов жаринку.
… Щось закололо там, де серце. Міський озон розривають не дуже злагоджені музичні ритми. Різнобарвний люд снує туди-сюди, часто без мети і бжань. Неначе стадо мавп, випущених на волю. І видалось їй, що це місто уже належить не їй і не Лесику. Воно окуповане та здане в оренду. Тут навіть камінь кричить голосом протесту. Тут уже і каміння витирається до “нульової позначки”. І наче не війна зовсім…
-Хлопці…
І чує, як поза спиною лунають слова її сина, її Лесика:
-Не займай їх, мамо… Не треба… Кожному своє… Там потрібні солдати, а не статисти…
-Хіба ти, сину, був солдатом?. Ти, студент, майбутній політолог…
-Головне, мамо, хотіти…
-Як розуміти тебе, сину?
-Розумій як хочеш. Бути воїном – то також сенс нашого існування. Поки що без цього планеті не обійтися…
Гримить музика… Голос оголошує початок безпрограшної вікторини… Просять на армію… Хтось жебрає на себе…
Уся та какафонія звуків, обривки слів, вигуки та собаче скавуління витіняють її за межі. Церква святого Андрія, Галицький ринок, скрегіт трамваю номер вісім. Їй потрібний номер перший. Нічого – там, за дві зупинки, пересяде. Аби швидше з цього місця. Тут так гамірно. І не чути співрозмовника. А вона ще недоговорила з Лесиком….
Ігор Гургула