Вдячність – це складне почуття емоційного й раціонального плану як один із ключових механізмів у сфері міжособистісних стосунків. Як на мене, людські чесноти вдячність і щедрість насамперед вроджені духовно-моральні якості. Хоча дійсно їх можна і виховати чи прищепити. Однак тоді вони не такі константні, як вроджені.
Прикладом підтвердження цієї думки є побутування народної сентенції – за добро маєш кольку в ребро. А людина, в генах якої течуть флюїди вдячності, жодного разу не віддячиться хамством на вчинену їй благодійність.
Якщо особистість вихована в релігійному дусі, то вона через внутрішню вдячність Творцеві автоматично на рівні підсвідомості буде вдячною також іншій людині за добре Слово, за поміч, за побажання, за комплімент, за підтримку…
Вдячність Богові – це похвала і прославлення нашого Творця за те, Ким Він є, і за Його великі справи. Псалом 106, 22 співає: «Нехай приносять Йому жертви хвали, і піснями радости нехай сповіщають про діла Його».
Зазвичай, ми сприймаємо подяку просто як ввічливість, що вимагає сказати звичайне «дякую» у відповідь на отриманий позитивний чийсь жест. Перший крок бути вдячним попри все і всюди. Треба усвідомити назавше: головне – це переживання вдячности, а не те, за що дякуємо. Вдячність повинна вирости в нас і для нас як наслідок щирих стосунків із Господом, а теж як наше позитивне ставлення до найвищого скарбу – Життя. «І все, що тільки робите словом чи ділом, усе робіть у Ім’я Господа Ісуса, дякуючи через Нього Богові й Отцеві» (До Колосян 3, 17).
Подобається надто мені глибинна думка Д. Дефо: «Всі наші скарги на те, що життя складне і нестерпне, наші нарікання з приводу того, чого ми позбавлені, виникають від нестачі подяки за те, що ми маємо».
Тільки-но щось некомфортне виникає в житті моєму, прожогом взиваю з подякою до Святого Духа й знаходжу щиру пораду у Святому Письмі. Щоденно й наполегливо плекаймо в собі такий рідкісний алмазний дар Божий – Вдячність.
Зиновій Бичко